Суспільство 2019-02-09 10:13 Козлюк Станіслав
  ▪  

Брауні та позитивна дискримінація

«Навряд чи можна сказати, що я сидів удома на кухні й мені на думку спала ідея готувати та продавати брауні. Це був цілий процес. І ми з дружиною живемо в ньому щодня», — розповідає ветеран Роман Набожняк.

 Ми стоїмо біля старого магазину «Продукти» на Подолі в Києві. За кілька тижнів тут має відкритися «Браунарня» — кафе з кавою та шоколадними десертами. А нині тут триває ремонт: приміщення обшивають гіпсокартоном, прокладають електропроводку. Щоб не заважати роботі, ми йдемо випити кави в заклад неподалік. Із нами дружина Романа Юлія Кочетова-Набожняк. Розповідає, що чоловік любив куховарити. Але ніколи не готував солодкого. «Не можна сказати, що кондитер за покликом серця знайшов себе після «жахів війни». Просто якось я прийшла з роботи, а Роман каже, що приготував брауні. Це сталося через тиждень чи два після того, як він демобілізувався у 2016-му. Просто знайшов рецепт і вирішив спробувати. Вийшло нереально смачно. Потім ми пішли спати. Лежимо в ліжку, і я питаю: «А ще є?». Виявилося, що він зробив цілий кілограм. І ми вночі його з’їли», — розповідає Юлія.

  
До Майдану Роман працював в ІТ-компанії і грав у музичному гурті. Юлія навчалася в університеті. Після розгону студентів почала працювати фотографом. Їздила знімати на Донбас після початку війни. Вони познайомилися в Києві на вечірці студентів Києво-Могилянської академії. «Після Майдану я й далі працював, добровольцем на фронт не пішов. Але коли стався Іловайськ, прийшло розуміння, що Донбасом усе не обме­житься і треба бути готовим захищати своє місто, коли туди прийдуть. У мене взагалі не було мілітарного досвіду. Свого часу я навіть «косив» від срочки. Тому від армії був настільки далекий, наскільки це можливо», — розповідає Роман.

 

Читайте також: Діти в окремому світі


Юлія додає: про рішення піти на війну її чоловік розповів у січні 2015-го. Саме за кілька днів після того, як вона повернулася зі зйомок у Пісках під Донецьком. «Тоді ми сиділи на кухні й Рома сказав: «Я так більше не можу, йду служити». Відчуття було, як на Майдані. Градус «жесті», яка з тобою відбувається, постійно зростав. Десь у цей самий час мені зателефонували й повідомили, що в Пісках убили мого колегу Сергія Ніколаєва», — згадує дівчина.


«Спочатку я хотів іти в «Айдар». Але мене не взяли. Прямо сказали: не потрібне м’ясо. Це й зрозуміло. Побігати на пляжі в страйкбол — це не та підготовка, яка перетворить тебе на бойову одиницю. До мене було кілька вимог: отримати водійські права, пройти курси парамедицини та військовий вишкіл. Врешті домовився з одним із підрозділів, купив білети до Маріуполя й поїхав. У Маріуполі мене приписали до Донецького військкомату, і так я заступив на службу. Воював із серпня 2015-го по жовтень 2016-го», — розповідає Рома.


Вони з дружиною не надто багато говорять про війну. Більше розповідають про ідею свого бізнесу та повернення ветеранів. «Після демобілізації до Роми почали приходити друзі. Багато. Хотіли побачитися, почути про «жахи війни». І їх треба було чимось годувати. А оскільки після першої порції брауні в нас у сім’ї знайшлася «хазяєчка», Рома взяв це на себе: готував перше, друге і десерт. Брауні. І в якийсь із днів моя подруга запитала: а ви не пробували це продавати? Коли це тобі каже стороння людина, то ідея, яку ви обговорювали, отримує форму. І тобі здається, що це вже не лише твої амбіції, мрії та страхи», — згадує Юля.

 

Читайте також: Тренер із лицарського клубу


Роман додає: під час відпочинку в Азії, куди вони полетіли з дружиною після його демобілізації, побачив допис Леоніда Остальцева у Facebook. Засновник Pizza Veterano пропонував допомогу військовим, у яких є ідеї бізнесу. Зізнається, що про свою справу мріяв давно. А після повернення йому хотілося, щоб бізнес позиціонувався саме як ветеранський. Зауважує: це хороший приклад для інших, допомога в адаптації. Хоча в дружини був певний скепсис.


«У мене багато знайомих ветеранів, які запускали власний бізнес. І вони розповідали про доволі своєрідне ставлення людей. Наприклад, один із кіборгів, який робить масаж, розказував: приходять до нього люди й просять: «А розкажи, як там було в Донецькому аеропорту». І тут не до кінця вже зрозуміло, де професіоналізм людини, а де починається «ой хлопчики, ви нас захищали, ось вам 200 грн, решти не треба». Коли Рома повернувся, було багато поетичноукраїнської журби: ветеранів треба опікати, їм треба співчувати. А в нас жоден зі знайомих ветеранів цього співчуття не потребував. Вони хотіли повернутися в суспільство, яке розвивалося й змінювалося на краще», — розповідає Юля.


«Нині настрій у суспільстві щодо ветеранів змінюється. Більше до скептичного. Ветеран може бути рейдером, служити в приватній армії олігархів, на нього можна повісити замовне вбивство. Коли Рома повернувся, сказав: мине 5–10 років — і ти побачиш, як нас проклинатимуть і звинувачуватимуть у війні. Тому я розумію, наскільки важливі інші, позитивні ветеранські історії. Здається, через це в медіа якийсь нездоровий інтерес. Якось журналісти знімали сюжет про наш проект і сказали: «О, ви така нетипова пара». І в мене питання: а яка типова? Рома повинен ходити по квартирі бухим, по хаті мають повзати голі й голодні діти, а я маю бути в синцях?» — дивується Юлія.


Роман додає: з дружиною домовилися, що проект будуватимуть на якості продукту. А ветеранська історія буде паралельною. «Перший бізнес-план я писав у відпустці в Азії на MacBook у кімнаті за $5,5 за добу. Як справжній стартапер. Ми з дружиною продумали стратегію: спочатку домашнє виробництво й налагодження процесів, пошук постійних клієнтів, потім переносимо в цех і брауні готуватимуть наймані працівники, третій крок — свій заклад. Запустилися ми в березні 2017-го. До шести місяців зайняло налагодження процесів, щоб у мене був стабільний продукт. Першим клієнтом стала Veterano Pizza. Після повернення з відпустки я зателефонував Остальцеву. Він скуштував брауні й сказав, що працюватиме з нами. Потім були приватні клієнти. Корпоративні клієнти. Ми приймали замовлення на Facebook. Потім вийшли в магазини. І врешті прийшли до того, що треба переносити виробництво в цех. Бо вдома працювати прикольно, але коли кондитерський цех окуповує спочатку кухню, потім балкон…» — каже Роман.

 

Читайте також: Помічник у світі тиші


Юля сміється. «Я часом жартую, що прокинуся зранку від того, що мене придавлять мішок борошна й мішок цукру. А з 900 яєць вилупляться курчата й стрибатимуть по мені. Ми вже дійшли до цієї точки. 2/3 нашої квартири займає техніка. Балкон теж завалений обладнанням. На нас сипалися замовлення. Рома готував брауні. Я відповідала на замовлення з усіх можливих акаунтів у соцмережах. А потім ти стоїш о першій ночі біля магазину з лотками яєць і не зовсім розумієш, що ж відбувається з твоїм життям», — розповідає вона.


Роман додає: коли вперше почав зустрічатися з власними клієнтами, спостерігав за тим, як вони куштують десерти. «У цьому, певно, є зачатки фетишизму», — жартує він. Врешті подружжя порахувало, що роздрібний продаж може стати вигіднішим, ніж робота в кондитерському цеху, тож вирішило перейти одразу до третього кроку. Але, зізнаються, йшлося вже про значно більші гроші — не 2,5 тис. грн за перший міксер. Тому Роман пішов навчатися в Могилянську бізнес-школу, потім у Київську бізнес-школу для ветеранів. Там захистив бізнес-план, отримав міні-грант, який частково покрив перший внесок за оренду приміщення.


«Під час захисту я познайомився з представником WNISEF. Вони з Ощадбанком заснували кредитну програму для соціальних підприємств із низькими відсотками. Ми заповнили заявку й отримали частину коштів на свій проект. Ще частина — власні заощадження. Також провели краудфандинг. Нині, якщо на щось не вистачає, позичаємо у своїх друзів, моїх колишніх колег по роботі», — каже Роман.


«Історію про збір коштів озвучили одному з менторів у бізнес-школі. І нам запропонували зробити патронський проект. Як із Urban Space, де є співзасновники. Зробили сайт. Зняли відео, запостили його у Facebook. І воно спрацювало. На третій день у нас була черга людей, які в нас повірили й захотіли нас підтримати. Ми вирішили, що їм треба чимось віддячити. Але не брелками з кепками, а чимось вагомішим. Тому всі наші патрони отримують пожиттєвий брауні на свій день народження. І безлімітну каву в персональні чашки, які будуть на видному місці в барі закладу», — розповідає Юлія. 

 

Читайте також:  «Усяке бувало»


І додає: персонал закладу вирішили набирати з ветеранів та переселенців із Криму та Донбасу. «Перший працівник — це мій побратим, із яким ми разом служили. Бо в кожній бізнес-команді має бути парамедик. Ми з ним були в різних ситуаціях, значно стресовіших, аніж затримка з поставкою плити на кухню для кафе», — сміється Роман.


«Вирішили, що в нас працюватимуть тільки ветерани й переселенці. Хотіли показати, що ці дві групи людей можуть співіснувати й створювати щось разом. У нас багато знайомих, які були змушені виїхати з окупованих територій. І вони розповідали про жахливе ставлення до них. Тому ми подумали, що нехай у нас буде позитивна дискримінація. І відмовляємо людям із київською пропискою, а також тим, хто не має досвіду війни. В усіх у нашій команді такий досвід є. Він різний, але цінний. У нас є доброволець-кондитер із батальйону Донбас. Є кондитерка з Луганська. Є бариста, який служив у Нацгвардії. Є бариста з Донецька», — додає Юлія.


Розраховуємося за каву, виходимо на вулицю. Вечоріє. Подружжя їде у справах, у старому магазині «Продукти» на Подолі в Києві на пов­ну триває ремонт. «Ми хочемо стати крутою історією про те, що можна вірити у свою ідею і досягти успіху. Ми відкриті власники бізнесу. Хочемо працювати прозоро, платити всі податки», — підсумовує нашу розмову Юля. «Інакше за що я тоді воював?» — додає Роман.