Світ 2019-02-06 12:35 Лазарева Алла

ЄС у пошуках другого дихання

Євроскептицизм живиться з бюрократизму європейської політики та з відстані в часі, що утворилася від моменту заснування ЄС

Європейська мрія занедужала. Ще не вмерла, але геть виснажилася бюрократизмом брюссельських інституцій, складністю політичних процесів і знеособленням керівництва й лідерства в ЄС. «Найперша причина євроскептицизму — це сама Європа, яка втратила принадність для своїх мешканців, — вважає французький політичний журналіст Жерар Боне. — Нинішній Європейський Союз дуже відрізняється від європейської мрії, що надихала повоєнні покоління 70 років тому. Хто ж піде на барикади за циркуляри та додаткові підкомісії, створені спеціальним рішенням на позачерговому засіданні? Сухий та безособистісний Євросоюз захищає соціально, але не окриляє та не заворожує. Це зовсім не означає, що проект мертвий. Але він критично потребує оновлення».


Другою причиною розчарування Євросоюзом є відмінність нинішнього політичного контексту від часів, коли було засновано організацію. Жан Моне — один із батьків-засновників ЄС — був зовсім не ідеологом. До того як пристати до розбудови Європейського об’єднання вугілля й сталі, що згодом перетворилося на Європейську економічну співдружність, він продавав коньяк. Міжнародна комерція, яка становила персональну культуру Моне, підказувала, що найкращий спосіб уникати нових війн — це встановити сталий обмін між людьми й державами. У перші десятиліття свого існування ЄС формувався довкола ідеї запобігання новій війні у Європі та відбудови зруйнованої економіки.
За 70 років політичний пейзаж Європи, як і виклики, на які мусять відповідати сучасні політики, суттєво змінилися. Нинішнє покоління європейських лідерів не бачило ані повномасштабної війни, ані її негайних наслідків. У них інші автоматизми, інші пріоритети, інші орієнтири. Імовірність нової війни для більшості з них не здається реальною загрозою. Потенційний агресор у колективній політичній свідомості чітко не промальовується. «Хто міг би розпочати нову війну? Росіяни в союзі з турками та іранцями? — розмірковує колега. — Ну... може бути. Але, погодься, це радше сценарій для Голлівуда».

 

Читайте також: Непорушний фундамент


Виникає проблема спільної цілі, однаково важливої для Польщі та Ліхтенштейну, Німеччини та Румунії. Звичайно, економічний розвиток, безпека, культура... Але кожна держава ЄС розставляє пріоритети у свій спосіб. Посилення націоналістичних настроїв у країнах Європи — це не останньою чергою реакція на політичну нерішучість і функціональну неповороткість ЄС. Другий фактор розчарування Євросоюзом — утома від старих ліберальних партій, правого центру та соціал-демократії, яким не дуже вдається оновлюватися, але виходить, попри втрату популярності, зберігати владу. Ліберальна ідея не дала відповідей на всі кричущі питання сьогодення. Отже, виборець звертається по них до радикалів: крайніх правих і крайніх лівих.


Попри свою очевидну популярність, євроскептики не формують станом на сьогодні цілісної загрозливої політичної сили. Чому? Бо спільний блок внутрішніх опонентів Євросоюзу сформувати проблематично. Надто різними за ідеологією, переконаннями та цілями є групи осіб, які активно закликають до розпуску Європейського Союзу або пасивно сподіваються на його розпад. Нехай крайні ліві та крайні праві й критикують з однаковим завзяттям ліберальну демократію, причини їхньої незгоди різні. Приклад останніх виборів в Італії доводить, що ліві та праві радикали здатні утворювати тактичні союзи та навіть урядові коаліції. Проте поява спільного блоку єврофобів усіх тенденцій на наступних виборах до Європарламенту — навряд чи реальна перспектива.

Чи зуміє Євросоюз виплекати нову мрію, що однаково захопить і поведе за собою громадян Данії та Болгарії, Мальти та Фінляндії? Поки що впевненості в цьому немає. Проте немає й приреченості, що такого не станеться


Західні політологи розрізняють жорсткий та м’я­кий євроскептицизм. Прикладом жорстких євро­скептиків і навіть єврофобів можна назвати ту частину британських консерваторів, яка домоглася голосування за Brexit. До цієї категорії також можна зарахувати французьких сувереністів на чолі з колишнім кандидатом у президенти Ніколя Дюпон-Еньяном, Марін Ле Пен із її «Національним об’єднанням» (колишнім «Національним фронтом»), італійську «Північну лігу», угорську «Йоббік», чеський Громадянський демократичний альянс, партію «Велика Румунія», «Лігу польських родин» тощо. Ці політики та їхній електорат прагнуть припинення існування ЄС, скасування спільної валюти євро, а також жорсткої імміграційної політики та державного протекціонізму в економіці.


М’який євроскептицизм полягає насамперед у констатації конфлікту національного інтересу та певних загальних європейських правил, визначених директивами ЄС. Таке бачення поширене, приміром, у середовищі французьких аграріїв, які втрачають на конкуренції з Іспанією та Грецією. Принцип вільної конкуренції, що його захищає Євросоюз, наповнює французький ринок імпортованими овочами та фруктами, дешевшими за національний продукт. Збіднілі або й збанкрутілі фермери масово голосують за популістські партії, сподіваючись, що проголошені обіцянки «зупинити глобалізацію» будуть втілені в життя.


«Я хочу спільної Європи, але іншої, — каже Бріжітт, власниця невеликої крамниці в паризькому передмісті. — Колись, 70 років тому, усе починалося зі спільного ринку — от на тому варто було б спинитися. Нехай би кожна країна зберігала свої кордони. Не бачу сенсу в існуванні Європейського парламенту: він дорого коштує, але чим цей парламент здатний покращити моє життя? Та нічим! Як мені звертатися до свого євродепутата? Піди розберися...» Більшість поміркованих євроскептиків, як і Бріжітт, не підтримують подальше розширення ЄС і є противниками внутрішніх інтеграційних процесів в організації. Але, на відміну від радикалів, вони воліли б не розпускати міжнародну структуру, а реформувати її, переважно прибравши політичну складову. 

 

Читайте також: Український маніфест


Ще поміркованішими за м’яких євроскептиків є так звані європрагматики. Ця категорія політиків у пошуках «третього шляху» також згідна не займати зовнішній «каркас» ЄС. Більшість французьких європрагматиків із чистого розрахунку підтримали на останніх президентських виборах кандидата Макрона. Не те щоб вони бачили в ньому потужний потенціал. Цю категорію виборців, розчарованих чергуванням при владі тих самих великих партій, зацікавив формат «ні правий, ні лівий».


Євроскептики всіх ґатунків нарікають на те, що європейський політичний клас «конфіскував» у народів право визначати свою долю та брати участь в управлінні державами. «Якби люди відчували свій безпосередній вплив на вибір політичного курсу, не було б такої скандальної неучасті у виборах, — вважає Сесіль, студентка паризького Інституту політичних досліджень. — Але цієї причетності не виникає. Для багатьох перегони стали якщо не позбавленою сенсу формальністю, то автоматизмом без прямої проекції на власне життя». Сесіль позиціонує себе «поміркованим євроскептиком». Вона вважає, що бюрократія є найгіршим ворогом свободи та що ЄС дедалі більше скидається на Радянський Союз. На зауваження, що якісна політика за визначенням не може базуватися на простих рішеннях, дівчина, повагавшись, відповіла, що тупцювання на місці також не гарантує поступу.


Згідно з численними соціологічними опитуваннями, більш ніж половина громадян Європейського Союзу не задоволена бюджетною політикою Брюсселя. Свого часу Британія, перебуваючи в ЄС, не побажала ані входити до Шенгенської зони, ані запроваджувати євро. Чому? — Уже тоді інституції Євросоюзу видавалися з Альбіону надто неповороткими та неефективними. Норвегія двічі не долучилася до ЄС за результатами референдумів. У Швейцарії перспективу вступу до організації просувають виключно ліві. Сталі, розвинені демократії не бачать для себе, на випадок вступу до ЄС, нових можливостей. 

 

Читайте також: Анатомія єврооптимізму


Скептицизм нових членів Євросоюзу, насамперед країн Центральної Європи, більше пов’язаний із питаннями суверенітету, за який Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина боролися за часів холодної війни, намагаючись позбутися небажаної московської присутності. Інерція цієї боротьби призводить до непоступливості в переговорах із Брюсселем, зокрема в питаннях міграційної політики. Усі ці природні та логічні настрої досить уміло підігріває та використовує у власних політичних інтересах Кремль.


Чи зуміє Євросоюз виплекати нову мрію, що однаково захопить і поведе за собою громадян Данії та Болгарії, Мальти та Фінляндії? Поки що впевненості в цьому немає. Проте немає й приреченості, що такого не станеться. Усе найважливіше в історії відбувається несподівано. Це вже потім історики знаходять пояснення та виявляють причини нових явищ. Російська загроза, хоч і недостатньо усвідомлена на Заході, залишається тою об’єктивною реальністю, що формує запит на самозахист. «Європа найкраще організується всупереч», — казав французький філософ, друг України Андре Ґлюксманн. Цей потенціал спротиву, гартований століттями, не варто недооцінювати. 

Новини RedTram

Loading...