Історія 2019-01-25 12:43 Липовецький Святослав
  ▪  

Визрівання соборності

Українська ідея, незважаючи на кордони імперій, пройшла шлях зі Сходу на Захід
«Ми об’єднали Галичину й Буковину з Придніпрянщиною, бо до цього нас спонукала соборна національна всеукраїнська ідея і так нам диктувала історична рація, — запише в спогадах про 22 січня 1919 року державний секретар (міністр) закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський. — Перед світом, перед історією, перед власним народом, що лише прокинувся до державного життя, та перед грядучими поколіннями ми здійснили той акт, на якому мало би ґрунтуватися майбутнє нашого народу».
 
Соборність, проголошена в січні 1919-го, була результатом історичної логіки: упродовж цілого століття українці підтримувати та розвивали українську ідею, експортуючи її з одного регіону в інший.
 
 
Із лівого берега
 
 
Модерне українство пройшло довгий шлях, і слід зазначити, що тягнувся він зі Сходу на Захід. На початку ХІХ століття центром української ідеї було Лівобережжя — території Малоросійської губернії (колишньої Гетьманщини — Чернігівщина та Полтавщина) і Слобідсько-Української (Сумщина та Харківщина). На відміну від інших регіонів, — Правобережжя чи Галичини, — місцева політична еліта була того самого національного походження, що й селянство. 
Тому закономірно, що виходець з Полтавщини Іван Котляревський покладе місцеву говірку в основу майбутньої літературної української мови, а книга невідомого автора (сучасники приписували її єпископу Кониському) «Історія Русів» створить підвалини романтичного міфу про козацтво та окреме походження українців. Поширена як рукопис, «Історія Русів» стане інтелектуальною подією доби. Як свідчив німецький мандрівник і географ Йоган Коль: «У Малоросії є цілі округи, де майже в кожному маєтку ви можете знайти примірник «Історії» Кониського».
 
 
Читайте також: За вашу і нашу свободу
 
 
Епоха університетів, яка в Російській імперії розпочнеться на зорі ХІХ століття, також стосуватиметься Лівобережжя. На українських землях університет відкриють у Харкові зусиллями місцевого дворянства, і це продовжить національну інтелектуальну традицію.
 
«Гайдамаки в львівському університеті» — матеріал під такою назвою опубліковано 2 лютого 1907 року в Nowości Illustrowane. Українські студенти під проводом наддніпрянця Павла Крата захопили приміщення університету та підняли над ним синьо-жовтий прапор
 
 
Натомість Правобережжя, яке після поділів Польщі опиниться під скіпетром того ж таки російського царя, підпорядковуватиметься освітньому округу з центром у Вільно (Вільнюсі). Його патронуватиме польський граф Адам Чарторийський. У волинському Кременці він відкриє ліцей, який здобуде славу «Волинських Афін», а містечко перетвориться на популярне місце зимівлі польської еліти. «Дійшло до того, що на Масляницю багато значніших родин переселялося до Кременця з Парижа», — свідчив російський чиновник. У той час кількість кременецьких гімназистів дорівнювала кількості учнів десяти гімназій московської округи.
 
Про цей період у «Працях етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» зазначають, що єдина руська інтелігенція краю — православне духовенство Волині та Поділля — удома розмовляла польською, бо це була «вимога пристойності». 
 
 
 
 
Якщо на Правобережжі й існували якісь українофільські середовища, то теж-таки серед польських кіл: між шляхтою набуло популярності козакофільство, а в польській літературі проявив себе окремий феномен — українська школа.
Інша частина України, Західна, яка опинилася в межах імперії Габсбургів, перебувала не в кращому стані. Українство тут було представлене «попом і хлопом». Про першого львівського греко-католицького митрополита Антіна Ангеловича (1808–1814) казали, що «видавав свої брошури та писав посланія по-французьки, по-німецьки, по-латинськи та по-польськи, тільки не по-руськи». А одна популярна історія початку ХІХ століття переповідає про селянина, який звернувся до церковної влади зі скаргою на свого пароха: той відмовився виписати йому батьківську метрику. Оскаржений священик виправдовувався, що вчив у школах польську, німецьку, латинську, грецьку, єврейську, халдейську та італійську мови й з усіх має свідоцтва з добрими оцінками, але руської мови в школах Галичини не вчили, тож він справді не міг прочитати метрику, писану руською.
 
Незабаром тут-таки з’явиться перша ластівка національного відродження — гурток семінаристів під назвою «Руська трійця». Так насмішкувато прозвуть трьох семінаристів, які були єдиними, хто у львівській семінарії розмовляв руською, народною мовою. 
 
Перепоховання Маркіяна Шашкевича у Львові, 1893 рік. Лише в останнє десятиліття ХІХ століття Галичина здобула статус «українського П’ємонту»
 
 
Тоді як Слобожанщина зберегла назву «Україна», яка згодом поширилася на всю територію, свідоміші молоді галичани шукали відповідники національного імені. Серед різних варіантів вони серйозно розглядали термін «руслани», запозичивши з «української школи» польської літератури згадку про плем’я «роксоланів». 
 
За Дніпро та Збруч
 
«Варшава танцювала, Краків молився, Львів закохувався, Вільно полювало, а Старий Київ грав у карти, і через це перед відродженням університету забув, що він призначений Богом і людьми бути столицею всеслов’ян­ст­­ва», — писав один із яскравих представників правобережної шляхти, а в еміграції засновник козацьких загонів в Османській імперії Міхал Чайковський. 
 
Поява Києва на інтелектуальній мапі великою мірою буде пов’язана з польським повстанням 1830–1831 років. Тоді на базі закритого Кременецького ліцею створять Київський університет Святого Володимира. Це не вирішило «польської проблеми», і царському режиму довелося ще кілька разів закривати заклад чи хоча б призупиняти навчання. 
 
 
 
 
Так чи інакше, у суперництві польських та російських впливів українці Правобережжя відчували свою окремішність, і «Енеїда» чи «Історія Русів» відіграли в цьому далеко не останню роль. «Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, крім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів», — писав Драгоманов. 
 
Короткий спалах політичної думки, яким було Кирило-Мефодіївське братство, обірвуть арештами. Та українство дістало несподівану допомогу із середовища колишньої шляхти: група «хлопоманів» зі студентської польської корпорації на чолі з Володимиром Антоновичем та Тадеушем Рильським повернеться до свого національного кореня та дасть імпульс діяльності київській «Громаді», у якій вони представлятимуть групу «правобережців».
 
Удар, завданий українству Російської імперії двома указами — Валуєвським та Емським, що Драгоманов назвав «антрактом з історії українофільства», дав імпульс українському книгодрукуванню в Галичині. Для наддніпрянців це була нагода не лише публікувати свої тексти, а й реально допомогти українцям, які перебували «під Габсбурґами».
 
 
Діти школи імені Івана Франка в Устилузі, на Волині, 1917 рік. Цю школу, як і ще близько 80 інших навчальних закладів, під час Першої світової війни відкрили галицькі «Українські Січові Стрільці»
 
 
Незважаючи на великі успіхи, які пережило українське життя Галичини в часи «Весни народів» 1848-го, наступні події були таки не на користь української справи. Показовою виявилася доля засновників «Руської трійці»: Іван Вагилевич перейшов до польського табору, а Яків Головацький до москвофілів. Останні становили неабияку загрозу: єдина українська вища верства — греко-католицьке духовенство — заразилася промосковськими настроями. Це був жест відчаю на тлі фактичної передачі Галичини в руки польської адміністрації в 1860-х.
 
Символи 1848 року покриватимуться російським полиском. Газета «Зоря Галицька» перейде на язичіє, у москвофільські руки попаде одна з найповажніших установ — Народний Дім, а велика частина проводу, зокрема й автор першого національного гімну «Мир вам, браття» Іван Гушалевич, стануть завзятими москвофілами. Незабаром поняття «москвофіли» замінять на «святоюрці» — від головного греко-католицького собору Святого Юра. Суспільство поділиться на «твердих» і «м’яких»: прихильників етимологічного російського правопису та фонетичного.
 
Поява української літератури з-за Збруча неабияк підтримала ті зародки українських сил, що протистояли москвофілам. Окремі тексти, як-от «Кобзар» Шевченка, поширювали в рукописній версії та завчали напам’ять. Із правого та лівого берегів Дніпра прийде й інша підмога — з Одеси до Галичини «експортують» організацію «Громад», а завдяки щедрим пожертвам Єлизавети Милорадович та Василя Симиренка у Львові засновано Товариство імені Шевченка та «Просвіту». Незабаром там з’являться й представники Наддніпрянщини. 
 
 
 
 
«Відти приїздили сюди люди, здібні до високо-абстрактних, теоретичних спорів, у теорії страшні вільнодумці, революціонери та безбожники, в манєрах якісь варвари, що не признавали обов’язкових у Галичині товариських форм, возили з собою сокири, кричали голосно в публичних льокалях; приїзджали дами зо стриженем волосєм, свобідними манєрами, дами, що самі заходили до помешкань кавалєрів, їхали без ніякої опіки до далекого Ціріху на медицину, не дбали про строї, про рукавички, а нераз навіть про просту опрятність, хвалили ся, що я, мовляв, «ужасно люблю ходить по кабакам», одним словом, являли ся людьми з якого иншого світа», — свідчив Франко.
 
На нього та його середовище матиме надзвичайний вплив Михайло Драгоманов, якого прозвуть Михайлом Галицьким, бо після еміграції до Швейцарії він прищепить політичну думку молодому поколінню галичан.
 
Інший Михайло, Грушевський, переїде з Києва до Львова завдяки своєму вчителеві Володимиру Антоновичу. Той домовився з польськими колами щодо професорської кафедри з історії Східної Європи. Завдяки Грушевському Товариство Шевченка буде реорганізоване в наукове й відіграє роль Академії наук. Домовленості наддніпрянців із польською елітою Галичини поставлять крапку в «азбучних війнах», і фонетичний правопис стане офіційним.
 
«П’ємонт» і повернення боргу 
 
Кому належить авторство терміна «український П’ємонт» щодо Галичини, дослідники й досі сперечаються. Багато хто схильний віддати його тому ж таки Володимиру Антоновичу. Та в працях і Драгоманова, і Грушевського цей термін зустрічається. Так чи інакше, на зламі століть Галичина була єдиним українським регіоном, який міг об’єднати та з якого могло розпочатися національне відродження. 
 
Це далеко не означало, що галичани дуже впевнено стояли на своїх ногах, у 1890-х вони самі лише перейшли на термін «українці». І ще не так багато часу минуло відтоді, як Пантелеймон Куліш емоційно назвав Галичину «сміттє, що зісталось після лядського потопу». Але те, що відмінність Галичини від підросійської України була разюча, уже не залишало сумнівів. Євген Чикаленко після відвідин Львова звітуватиме: «Тепер я упевнився, що Україна справді не вмре; в Галичині за неї борються не тільки Дон-Кіхоти, як у нас, а вулиця; там навіть за посади жандармів йде боротьба між поляками та українцями».
 
До Першої світової війни ключові постаті майбутньої УНР так чи інакше здобули свій досвід проживання та праці в Галичині. Не лише Грушевський, а й Винниченко з Петлюрою працювали та переховувалися від царського режиму в столиці Галичини.
 
Напередодні війни галичани, як жодна інша частина українського народу, були мотивовані до боротьби. Поява першої військової формації — «Українських Січових Стрільців», власне, полягала у виконанні місії «Визволяти братів-українців з московських кайданів». Щоправда, найбільший внесок у справу соборності УСС зроблять не на полі бою, а за шкільною лавою: перебуваючи на «російській» Волині, вони відкриють понад 80 українських шкіл.
 
«Брати-українці» самі визволяться та проголосять Українську Народну Республіку, та це не означатиме, що Галичина не внесла своєї лепти в їхню боротьбу. Численні вояки австрійської армії, особливо усусуси, які 1917 року поверталися з російського полону, у Києві створять чи не найбоєздатнішу частину Армії УНР — Січових Стрільців. «Таке військо трапляється раз на тисячу літ», — ці слова, сказані про «ес-есів», приписують Володимиру Винниченку.
 
 
 
 
Чи ж не дивно, що коли в січні 1918‑го на переговорах у Брест-Литовську з’явиться делегація УНР, то, за спогадами її керівника Олександра Севрюка, першою умовою після їх визнання згадають: «Ми жадаємо приєднання до України — Холмщини, Підляшшя й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні».
 
Формальна історія Акта Злуки не була простою. Чотири рази його доведеться підписувати, ратифікувати та проголошувати: від 1 грудня 1918 року, коли було підписано Передвступний договір у Фастові, і до 23 січня 1919-го, коли Акт Злуки затвердить Трудовий конгрес у Києві. І цього виявиться недостатньо — остаточне злиття ЗУНР та УНР мало відбутися після З’їзду парламентів обох республік, що ніколи не втілилося в життя.
 
Перші визвольні змагання закінчилися поділом українських земель між чотирма державами. Поза великими частинами, якими будуть УРСР у складі Радянського Союзу та Галичина й Волинь у межах ІІ Речі Посполитої, Буковина й Закарпаття опиняться відповідно в Румунії та Чехословаччині. Та події останнього часу мали вплив і на ці території. 
 
«Українці, українська (мова, ґазета), отсі назви прийнялися за сих кілька місяців війни так загально, як сего годі було надіятися за кількадесять років», — писала газета «Буковина» за 7 травня 1915 року. Закарпаття мало складнішу долю, але під час національного зриву 1918-го й там щонайменше у двох центрах — Хусті та Ясіні — виявлено бажання прилучитися до українських земель. 
 
На цій території українству слід буде пройти процес національного самоусвідомлення за значно коротший період. Якоюсь мірою це скидалося на «галицький шлях»: численні емігранти — військові Армії УНР чи УГА — займуться тут вчителюванням, нерідко змагаючись на освітній ниві з колишніми воєнними противниками — російськими вчителями-колишніми офіцерами денікінської армії. А в 1920 році на Закарпатті заснують «Просвіту», що матиме на місцеве населення не менший вплив, ніж її галицька попередниця.
 
Так чи інакше через два десятиліття «сонце української державності зійде на Заході» — саме в Закарпатті 1939 року проголосять Карпатську Україну. І не останньою чергою через велику солідарність і допомогу українців з усього світу — від сусідньої Галичини й до еміграції з Європи та Америки.