Подорожі 2019-02-02 11:46 Барабаш Катерина
  ▪  

Танго в Улан-Баторі

Монголія: яким є сьогодні Великий степ Чинґісхана

Коли в один прекрасний момент виявилося, що в мене є зовсім, ну просто зовсім вільні дні й можна поїхати куди завгодно, я сіла роздивлятися карту Європи й вибирати між Ісландією та Бельгією. Аж раптом десь у кутку монітора висвітилася реклама дешевих квитків до Улан-Батора. «Ха-ха, — пробурмотіла я, — їдьте самі у свої степи, що там може бути цікавого? Ні-ні, ми в Європу». І купила квит­­ки в Улан-Батор. 

 

Три зірки і сосиска в доважок


Дорогою до Монголії відкриття починаються одразу, ще до посадки в літак. Стала в чергу, роззирнулася довкола і захвилювалася. Вирішила, що не туди стала, — самі англо-, франко- та німецькомовні туристи. Словом, уся Європа. Куди вони? Невже теж до Монголії?! А я думала, що така вся із себе оригінальна, несподівана. Співвітчизників у літаку виявилося раз-два та й усе. Але таких оригінальних, як я, у Європі, як з’ясувалося, хоч греблю гати. Європейці якщо вже зібралися в таку далечінь, то зазвичай не обмежуються Монголією, а дорогою назад зависають в Іркутську, де охають над красотами Байкалу. І це розумно, адже Байкал навдивовижу красивий, а летіти туди спеціально з Європи чи Америки нема дурних.

 

Читайте також: Варто наважитися


Готель в Улан-Баторі можна зна­йти за помірними цінами (певна річ, у нашому уявленні). Пристойні три зірки обійдуться в середньому в $15 за добу. Тут буде чисто, до вас ставитимуться як до дорогого гостя, у номерах хороший WiFi, сантехника хоч і дешева, але нова й справна. Міститиметься такий готель майже в центрі, але в абсолютно автентичному оточенні. Тут на вас озиратимуться місцеві мешканці, але до самого центру, де зібрано все найцікавіше, ви дійдете неспішним кроком за 15 хв. Усі готелі зі сніданками, але треба бути готовим до того, що вам не запропонують шведський стіл, а викотять величезну тарілку з яєшнею, сосискою та бутербродом із плавленим сиром. І дадуть велику кружку розчинної кави. Терпіть. Або йдіть до найближчого кафе. У столиці, яка всіма силами намагається бути туристично привабливою, вже є багато кафе з європейським асортиментом (не зовсім, звісно, але вчаться) та місцевими цінами. Тут працює здебільшого просунута молодь, яка цілком пристойно розмовляє англійською та мріє виїхати до Європи.

Степ — це загадка. Всупереч законам фізики тут усе з’являється нізвідки й зникає в нікуди. Степ різнобарвний. Зарості жовтих квітів змінюють фіолетові, потім червоні, потім суміш, і все це пливе перед очима, вибухає найрізноманітнішими поєднаннями, яких, здається, і в природі не існує

 

Не забудьте вимкнути печінку


Утім, кав’ярні а-ля Starbucks можна зайти й у себе на батьківщині, а в Монголії, звісна річ, треба налягати на монгольські страви. Що таке монгольська їжа? Це м’ясо з м’ясом і з гарніром із м’яса, приправлене м’ясом. Переважно баранина. Рідше яловичина. Свинини монголи не їдять і поросят не тримають. Улюблена й традиційна страва тут — так званий бууз. Це ті самі хінкалі, тільки без хвостика, а з дірочкою. Бууз слід спершу надкусити збоку й випити бульйон. Брати треба правою рукою. Туристам, звісно, все можна пробачити, але монголи так тішаться, коли дотримуються їхні традиції, що зайвий раз показати своє знання тутешніх правил навіть приємно. У дорогому ресторані в самому центрі Улан-Батора на $10 вам принесуть на двох тарілку з шістьма величезними чебуреками, вісьма буузами — кожен із невелике блюдце, шістьма баранячими кебабами й незліченною кількістю шматків смаженої баранини на кісточках. Приблизно така сама тарілка в найближчому простенькому кафе коштуватиме $5–6.


На овочі й фрукти не сподівайтеся — у ресторанах їх не подають, найкращим фруктом тут вважається жирний шматок баранини, а в супермаркетах продають китайські й несмачні. Зате до кожної трапези вам винесуть чашку гарячого солоного чаю з молоком, і якщо ви зможете одразу на очах у господаря випити її до дна, станете вічною любов’ю цього дому. Іноді в чай кладуть рис або локшину — це все одно називається чаєм, просто він ситніший. Наприкінці літа — на початку осені на кожному кроці продаються монгольські кавуни — маленькі, темно-темно-зелені. Монголи дуже пишаються своїми кавунами, і з ввічливості можна з’їсти шматок-два, але вони майже несолодкі.

 

Типовий краєвид. Юрти поміж висоток — звичне явище для Улан-Батора


Словом, монгольська кухня, м’яко кажучи, не надто різноманітна. І для ніжного європейського шлунка дуже й дуже важка. Особливо вибирати тут не випадає, тож обов’язково запасайтеся чимось для печінки, інакше вона образиться і якоїсь миті відмовиться приймати всю цю харчову екзотику.


До речі, за статистикою, у Монголії увосьмеро більше всілякої худоби, ніж людей: на 3 млн жителів тут приблизно 24 млн овець, корів, коней та іншої їстівної живності.

 

Столичні жахи


Улан-Батор несподівано виявився величезним, галасливим, безтолковим. Чомусь він уявлявся мені безлюдним і нудним, натомість просто безмежним. Тут живе половина населення країни — 1,5 млн, хоча здається, що значно більше. Коли їдеш за місто, таке відчуття, ніби Улан-Батор не закінчиться ніколи. Він тягнеться й тягнеться, і не завжди зрозуміло, де вже почалися довколишні села. Місто немислимо загазоване, на автомобілях пересуваються, здається, навіть діти. А що вдієш? Метро тут немає і не передбачається, громадський транспорт розвинений слабо. Ненові китайські, у найкращому разі корейські, авто пливуть у будь-який час доби, зливаючись у повільні, тягучі потоки, які ліниво пульсують вулицями, час від часу буксуючи в кілометрових заторах. Цікаво, що тут ніхто не злиться, не сигналить у відчаї та безнадії, ставлячись до заторів із буддійським спокоєм — як до неминучого, як до зміни пір року, як до дощу. Альтернатива автомобілям або таксі — маршрутки, пасажири яких можуть позаздрити оселедцям у бочці. Вони такі забиті, що люди, якщо погода хороша, часом змушені висовуватися наполовину з вікон. 
Витрачати більш як два дні на Улан-Батор нерозумно. Та обійти-об’їхати все, що становить бодай якийсь інтерес, можна навіть за один день. Палац останнього правителя Монголії Богдо-гегена (європейці вперто називають його Богдиханом, а монголи вперто не розуміють, про кого мова), затиснутий між панельними будинками похмурої радянської архітектури, який колись здавався взірцем розкоші, але це було в ті часи, коли нічого не знали про «Межигір’я». Великий буддійський монастир Ґандантеґченлін у центрі міста з недавно відбудованим храмом, що розмірами й архітектурою нагадує Кремлівський палац з’їздів. Площа Сухе-Батора зо п’ять Майданів, у глибині статуя гладкого недоброго Чинґісхана. Великий завойовник дивиться із затінку будівлі парламенту, насупившись і пророкуючи біду про всяк випадок усім і кожному.

 

Великий хан і його військо


Чинґісхан дивиться на вас, здається, з будь-якої точки країни. Аеропорт Улан-Батора названо іменем Чинґісхана. Будь-яка велика гуманітарна установа починається з Чинґісхана. Це може бути його кінна статуя в аеропорту, портрет на повний зріст і при всій амуніції в холі театру, статуя нагорі парадних сходів художньої галереї, скромний бюст, що приглядає за відвідувачами із закутка кінотеатру. Суворий монгол дивитиметься на вас з усіх сувенірних магнітів, календарів, брошур, путівників, він неодмінно примоститься десь на вітрині супермаркету, ювелірної чи канцелярської крамниці. Історія поки що не дала Монголії шансу відзначитися на просторах мистецтва, літератури чи науки. Поки що не дала. Зате прославила у віках велику імперію монголів, зібрану суворим військовим генієм Темуджином — так ще називають Чинґісхана. Тому культ Чинґісхана тут вічний, тотальний і незаперечний. Але всі ці локальні Чинґісхани, розтикані по країні у вигляді бюстів і портретів, — дитячі забавки порівняно з головною статуєю великого завойовника. 

 


За 40 км від Улан-Батора, поруч із селищем Цонджин-Болдог, посеред степу вдячний монгольський народ звів 50-метрову статую Чинґісхана. Сама статуя — 40 м, ще 10 м — постамент. Це найбільша кінна статуя у світі. Суцільнометалевий Темуджин виблискує на сонці, під яким він творив свою велику імперію, і пильно вдивляється на захід, немов прикидаючи, які ще території лишилися незавойованими. Щоправда, гордість монгольського народу тримає меч опущеним, що трохи заспокоює й підкреслює його мирний настрій. У гриві коня сходинки, що ведуть до маківки, а там оглядовий майданчик. Піднятися в голову коня можна ліфтом. Майданчик маленький, а охочих подивитися на степ багато, тому тут завжди черга. Коли виходиш у гриву, опиняєшся просто під бородою Чинґісхана. Його очі зроблені так, що кожному здається, ніби він дивиться лише на нього. Варіант Джоконди. Борода густа, як у Іллі Муромця, і взагалі зблизька великий завойовник більше схожий на якогось персонажа Островского — купця Мокія Парменовича, наприклад. У постаменті чого тільки немає. Тут і музей, і сувенірні крамниці, і кафе, і магазини дорогого одягу, де продаються переважно шкіра й кашемір, якими славиться Монголія. 

 

Читайте також: Нагірний Карабах: шрами, які залишила війна


Статуя, за задумом монгольської влади, має стати головним туристичним об’єктом країни. Плани щодо облаштування тутешньої місцевості, напевне, грандіозніші, ніж найсміливіші завойовницькі наміри Чинґісхана. Наприклад, буде збудовано 200 туристичних юрт як міні-готелів. Незабаром почнуть копати штучне озеро, ще збираються облаштувати поле для гольфу й тематичний парк, де розмістяться різні ремісничі майстерні. Але головною фішкою всієї цієї розкоші стане кіннота Чинґісхана. За спиною статуї просто неба встановлять 10 тис. бронзових вершників. Поки що Темуджин задовольняється півтора десятками воїнів. Усі 10 тис. будуть різні. Ті перші півтора десятка, що вже стали за спиною великого хана, повторюють обличчя відомих монгольських акторів і спортсменів, а в майбутньому будь-яка людина може заплатити певну суму, щоб один із вершників навіки застигнув із її обличчям. Щоправда, всі мої спроби дізнатися суму не увінчалися успіхом. 


Можна уявити собі, наскільки грандіозний і величний вигляд матиме ця кіннота, що йтиме за горизонт. Хоча, звісно, є побоювання: не надто досвідчені в туристичному бізнесі місцеві ділки, вгативши величезні гроші, перетворять це місце на вульгарний глянець з усіма тими полями для гольфу та ресторанами. Але ж насправді одна статуя хана й 10 тис. безмовних вершників, що розпорошилися степом, самі по собі здатні викликати лоскітливе відчуття причетності до давніх подій. А якщо лягти на землю й прикласти вухо до степу, неодмінно відчуєш запах змилених коней, почуєш тупіт копит і гикання їхніх войовничих господарів. 


Про головне 


Степ узагалі немислимо величний. Щоб його побачити, треба їхати до Монголії. Такого немає більше ніде у світі. Хто думає, що це просто гола рівнина, тому точно сюди. Тільки тут ви побачите, наскільки вона різна. Проїдеш степом десятки, сотні кілометрів і очей не відірвеш. Степ різновисокий. Ви можете спостерігати довкола абсолютно рівну землю без жодного натяку на гори, аж раптом незрозумілим чином степ здибиться пагорбами, а вони так само несподівано перейдуть у гори, а ті раптом знову в рівнину. І головне — навіть не помітите, як і коли це сталося. Але то ще не все. Коли вам почне здаватися, що рівнина перед очима якось дуже затрималася, ви раптом опинитеся в березовому гаю, через який журчить річечка із найчистішою водою у світі, а повітря наповниться щебетанням пташок. Ви подумаєте, що потрапили в рай, і будете близько до істини. А оскільки тут практично немає нормальних доріг і мостів, перебиратися через річку доведеться машиною. І коли ви трохи застрягнете на переправі, вас обступить стадо корів і волів, які невідомо звідки взялися і які добродушно зазиратимуть у вікна автівки, мов діти, що випрошують цукерку. 


До речі, про машину. Не дай Боже взяти її напрокат. По-перше, тут це дорого (приблизно $150 за добу), по-друге, треба володіти всіма навичками екстремального водіння. У місті автомобільне пекло, а в степу доводиться їздити здибленими ґрунтовими дорогами, а то й узагалі без них, і якщо вас застане дощ, то без місцевого водія не виїхати. В Улан-Баторі вже достатньо турфірм, де можна за нормальні гроші замовити машину з екскурсоводом. Вам запропонують купу екскурсій тривалістю від кількох годин до п’яти днів. П’ять днів — це зовсім далеко, у пустелю Гобі.
Так, тепер знову про степ. Степ — це загадка. Всупереч законам фізики тут усе з’являється нізвідки й зникає в нікуди. Степ різнобарвний. Зарості жовтих квітів змінюють фіолетові, потім червоні, потім суміш, і все це пливе перед очима, вибухає найрізноманітнішими поєднаннями, яких, здається, і в природі не існує. А тут вони є.

 

До Монголії треба їхати, щоб побачити степ. Такого немає більше ніде у світі


Серед великого степу повсюди розкидані білі цятки. Іноді по одній, іноді дві-три поруч. Це юрти. Тут живуть кочівники, потомки воїнів Великої імперії монголів. Більшість тутешніх селян — кочівники-скотарі. Їхній побут мало змінився за останні 700–800 років. Ну хіба що тепер біля кожної юрти стоїть автомобіль, а з верхівки стирчить супутникова тарілка. При цьому наявність машини взагалі не заперечує пріоритету коня як головного транспортного засобу кочівників. Вони пасуть худобу, продають м’ясо в довколишні населені пункти, а ближче до зими знімаються з місця зі своєю юртою та всім господарством і переміщаються до підніжжя гори. Зими в Монголії суворі, вітряні, тож таким чином можна сховатися від вітру. Навесні сім’я повертається на колишнє місце, якщо воно комфортне, або знаходить нове — чого-чого, а місця в Монголії більш ніж достатньо. Це країна з найнижчою густотою населення у світі — менш як дві людини на квадратний кілометр.

 

Місцеві дивацтва


Головна екзотика для європейського туриста — міські юрти. У багатоквартирних будинках живе менш як половина населення Улан-Батора. Юрти розкидані по місту то окремими помешканнями, то цілими кварталами (якщо так, звісно, можна назвати скопище цих давніх помешкань). Коли вперше бачиш, як біля сучасної будівлі зі скла, бетону та із солідними вивісками на кшталт «Центральний банк» мирно димлять своїми трубами білі юрти, у яких жили ще мало не 1000 років тому, спершу це здається декорацією з дивного фільму. У кожної юрти свій двір, абсолютно порожній, без усіляких садів-городів, до яких ми звикли. У дворі машина, маленький сарай, гараж чи якась майстерня. У юртах оселяються не задля збереження національних традицій. Усе дуже просто: жити тут значно дешевше, бо не треба платити за комунальні послуги, а це серйозна стаття витрат. Багато молодят після весілля перебираються в юрту, де платять тільки за дрова чи вугілля, і починають збирати гроші на іпотеку. Крім того, більшість таких помешкань усе ж таки не в центрі, а на околицях, на схилах пагорбів, між якими розкинувся Улан-Батор. Завдяки такому розміщенню місто практично не продувається, всі вихлопні гази та промислові відходи збираються в повітрі й нікуди не діваються. За статистикою, майже третина смертей у столиці припадає на хвороби, спричинені отруєнням дихальних шляхів. Тому ті, хто не хоче передчасно сконати, а переїхати за місто або до іншого, чистішого населеного пункту немає можливості, поселяються в юртах на схилах пагорбів, у таких собі заміських будинках.

 

Читайте також: Країна Золотих Пагод


Якщо говорити про загальне враження, монголи не надто усміхнені й привітні. Мабуть, почасти це наслідок суворого кочового минулого, почасти — десятиліття життя фактично 16-ю республікою СРСР. У Союзі усміхатися вважалося недостойним серйозної радянської людини. Водночас буддизм привчив монголів до спокою та стриманості. До речі, впадає в очі велика кількість п’яних, причому не просто напідпитку, а нездатних пересуватися на своїх двох. Зате тут багато танцюють — мало не при кожному великому будинку свій танцювальний клуб. Найпопулярнішими є бальні танці. Причому ніяких джинсів — усе серйозно: жінки приносять із собою бальні сукні й черевики. 


Коли йдеш вечірнім містом, бачиш, як то тут, то там в освітлених приміщеннях за закритими шторами ритмічно рухаються пари. Музики не чути, і місто здається якимось тихим грандіозним театром тіней. Потім пари виходять під високе зоряне небо й розбігаються, а ти ще довго стоїш і думаєш про мінливу історію, про швидкоплинність величі, про миттєвість усіх великих імперій і про те, що зіркам, зрештою, однаково, кому світити — великому завойовникові чи касирці з найближчого супермаркету, яка поспішає після танців неосвітленими вуличками до своєї юрти. 

схожі публiкацii