Політика 2019-01-11 12:11 Віхров Максим

У пошуках змісту

Чому поява ідеологічних партій не врятує від популізму й не гарантує ефективних реформ

Передвиборчий період — чудова нагода вкотре пересвідчитися, що українська політика структурується радше інтересами бізнесових груп, ніж ідеологічними суперечностями. В Україні є чимало партій, які позиціо­нують себе як ліберальні, соціалістичні, комуністичні, соціал-демократичні тощо, проте задекларована ідеологія ніколи не була визначальним чинником їхньої діяльності. Загалом кажучи, єдиний ідеологічний розкол, який реально є в українській політиці, — це між умовно самостійницьким та проімперським таборами. Представники першого обстоюють курс «Геть від Москви!», другі просувають «дружбу», чи то пак «примирення», із Росією (читай повернення на геополітичну орбіту Москви). Обидві позиції передбачають певну послідовність у питаннях Криму та Донбасу, зовнішньої політики, мови, історії, а віднедавна ще й церкви. У решті ж моментів вітчизняний політикум послуговується досить аморфним набором слоганів, який формується відповідно до поточної електоральної кон’юнктури. Через це спроби розташувати українських можновладців у системі політичних координат (ліві — праві, авторитарні — ліберальні тощо) дають вельми сумнівні результати, оскільки висновки доводиться робити на основі загальних фраз, за якими немає жодних доктринальних засад. 


Не надто переймається ідеологіями й суспільство. Стверджувати, що українці голосують виключно серцем, не можна: на програму кандидата зважає близько 40% виборців (Фонд «Демократичні ініціативи» та Центр Разумкова, серпень, 2018). Але побачити в цьому прискіп­ливу увагу до ідеологічних засад — явне перебільшення. Коли соціологи пропонують максимально узагальнену політичну класифікацію, умовними «лівими» називає себе 23% українців, «центристами» — 58%, «правими» — 18%. Коли ж ідеться про конкретніші визначення, — лібералізм, комунізм, соціал-демократія тощо, — то понад половина (52,2%) українців не може визначитися з вибором. Із-поміж решти відносно популярною є хіба що націонал-демократія (17%) — не виключено, завдяки тому, що таке формулювання можна наповнити практично будь-яким змістом. Тим, хто має певні ідеологічні вподобання, знайти виразників відповідних поглядів у політиці дедалі важче: ще у 2011-му їх було понад 60%, а тепер лише 40%. Тих, хто не знаходить виразників своїх поглядів у політиці, за останні сім років побільшало з 25% до майже 40% (Центр Разумкова, 2018). 

 

Читайте також: Початок президентської кампанії: буря в склянці Facebook


Саме «безідеологічність» українського політичного процесу нерідко вважають причиною багатьох негараздів. Мовляв, щоб пришвидшити позитивні зрушення, на зміну партіям, сконструйованим під конкретних лідерів, мають прийти сили, сформовані довкола тієї чи іншої ідеології. Суспільству, своєю чергою, також слід подорослішати, усвідомивши, що важливі не так персоналії керівників країни, як принципи, за якими побудоване життя країни. І щойно все це станеться, Україна обере той чи інший шлях розвитку й згодом явить світові успішний приклад ліберальних, соціал-демократичних чи ще якихось перетворень. Дрібка істини в цьому є. Однак загалом такі міркування спираються на досить ідеалізоване сприйняття дійсності. Насправді «безідеологічність» українського суспільства радше норма, ніж патологія. Те, що левова частка громадян не приписує себе до жодної з політичних течій, ховаючись посередині ідеологічного спектра, під прапором так званих центристів — досить поширене явище. Приміром, у Британії ліві та праві становлять 10% і 13%, ліво- та правоцентристи — 15% та 17%, а «чисті» центристи — 45% (Opinium, Social Market Foundation, 2016). У Франції тяжіють до центру (центристи, ліво- та правоцентристи) 69% громадян, у Німеччині — 88% (Institute for Global Change, 2017). Навіть у США, де політичний процес більше як століття структурований двопартійною системою, 67% громадян становлять «втомлену більшість», тимчасом переконані демократи та республіканці (або в термінах конкретного дослідження «прогресисти» й «консерватори») — 8% та 20% відповідно (More in Common, 2018). 


До того ж слід пам’ятати, що традиційний поділ на правих та лівих досить умовний. Першопочатково у Франції кінця XVIII століття правими вважалися прибічники абсолютизму, лівими — прибічники обмеження монаршої влади. У XIX столітті правими та лівими були прихильники монархії або республіки. Протягом ХХ століття зміст «право-лівої» дихотомії змінився знову: правими вважалися прибічники капіталізму, лівими — альтернативних соціально-економічних систем. Але сьогодні й ця дихотомія втрачає актуальність, оскільки західні суспільства дедалі виразніше розколюють питання міграції, цінностей, глобалізації тощо, що зумовлює нові ідеологічні поділи та нові способи політичного маркування. Спускаючись на рівень конкретних ідеологій, як-от лібералізм, соціал-демократія, християнська демократія тощо, ми знаходимо ще розпливчастіші обриси. Як влучно зазначає український дослідник Володимир Єрмоленко, «ідеологічні системи [...] хотіли бути архітектонічними дискурсивними єдностями, закритими на самих собі, але ніколи ними не були; вони підпільно обмінювалися своїми ідеями та своїми аргументами, аби наново себе винайти та наново себе створити. [...] Ідеології засвідчували себе як відкриті системи, що живляться підземними водами і таємними каналами — рідинами ідей, що переливалися з однієї форми в іншу, і часто заповнювали форми, які винайшли їхні супротивники» («Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ–ХХ століть», 2018). 

 

Читайте також: Розсмішити клоуна


На рівні політичної практики визначеності ще менше. Приміром, Німеччина, якій довелося компенсувати брак трудових ресурсів мігрантами, без зайвих вагань впровадила для них мультикультуралізм. Причому останні півтора десятиліття провідниками такої політики є аж ніяк не ультраліберальні глобалісти, а консервативні християнські демократи, які становлять правлячу коаліцію в Бундестазі та представницею яких є Анґела Меркель. Китай, хоч і є, за його Конституцією, соціалістичною країною, давно й досить ефективно впроваджує в себе елементи капіталізму. Прикладів такої ідеологічної непослідовності можна навести безліч, оскільки це не виняток, а радше загальне правило. Бо на практиці будь-які ідеологічні формули коригуються з поправкою на обставини конкретного місця, час і можливості. Тож розглядати ті чи інші ідеології як панацею — це абсолютний карго-культ, який, по суті, нічим не відрізняється від чекання на політичного месію. Одні концепції показують у разі застосування хороші результати (наприклад, капіталізм), другі — погані (наприклад, соціалізм). Проте навіть найкращі з них — зовсім не GPS-навігатори, які приведуть країну до тієї чи іншої форми процвітання, а лише приблизні дороговкази, що не звільняють від пошуків оптимального маршруту та постійного коригування курсу.


Під таким кутом зору українська ситуація не є аж настільки драматичною — принаймні в тому, що стосується змістовного наповнення політичного процесу. Насправді «безідеологічність» зовсім не заважає суспільству усвідомлювати, які проблеми найважливіші. Як свідчать опитування, найгострішими питаннями українці вважають війну, складну економічну ситуацію, корупцію та вплив олігархів. На реформи, започатковані після Майдану, також є стабільно високий попит, а невдоволення викликає переважно їхній невисокий темп і невідчутність результатів (КМІС, «Демократичні ініціативи», 2018). Головна проблема полягає в тому, що державна еліта недостатньо ефективно досягає тих цілей, які сама ж проголошує. Одним для цього бракує політичних та адміністративних ресурсів, другим елементарної компетентності, треті взагалі займаються свідомим саботажем. І важко уяви­ти, як тут допомогла б наявність чітких ідеологічних доктрин. До того ж немає жодних гарантій, що проголошені доктрини не будуть використані як платформи для популізму. Сьогодні українські популісти говорять здебільшого від власного імені та від імені своїх (також часто «іменних») політичних проектів. Але що зміниться, коли вони говоритимуть від імені лібералів, соціал-демократів, комуністів, лібертаріанців чи ще якихось ідеологічних течій?

 

Читайте також: Президентські вибори: стартові позиції


Вочевидь, сьогодні Україні бракує не так політичних теоретиків, як дієздатних практиків, оскільки на національному порядку денному стоять досить банальні й самоочевидні завдання. Для того щоб зміцнювати обороноспроможність, довершити децентралізацію, провадити судову та інші започатковані реформи, потрібні не ідеологічні диспути, а політична воля, знання реальної ситуації та елементарна компетентність. Звичайно, обійтися без вивчення та застосування міжнародного досвіду неможливо — хоча б тому, аби не винаходити щоразу велосипед. Але й із цим можна впоратися без ідеологічного вишколу. Немає жодного сумніву, що в майбутньому ідеологічні дискусії виявляться на часі. Але сьогодні йдеться не про те, якою саме бути Україні, а про те, як відступити від прірви: не втратити державність і не перетворитися на failed state. У процесі виконання цього завдання треба керуватися не доктринерством, а прагматизмом, обираючи найефективніші способи досягнення поставленої мети. А як його буде описано в ідеологічних термінах — питання другорядне. 

Новини RedTram

Loading...