Політика 2019-01-03 11:54 Віхров Максим

Програма виживання

Які державницькі пріоритети стоятимуть на порядку денному України найближчими роками

У суспільній свідомості війна поволі відходить на другий план: цього року найбільшою проблемою для розвитку України 79% населення вважали корупцію і лише 55% — війну на Донбасі (Фонд «Демократичні ініціативи»). Однак, як свідчить нещодавнє загострення на Азовському морі (див. Тиждень, № 48/2018), із 2014‑го ситуація глобально не змінилася. Головним національним пріоритетом залишається протистояння російській агресії: захист кордонів, зміцнення обороноздатності, боротьба за деокупацію Криму та Донбасу, а також визволення наших бранців. Однак не набагато меншу загрозу для української державності становить її внутрішня слабкість. Згідно з Конституцією «Україна є унітарною та досить централізованою державою», проте на практиці соборність дуже залежить від хисткого консенсусу між Києвом та регіональними елітами. Про це вкотре нагадало «дике полювання» на громадських активістів, що прокотилося цьогоріч у південних областях. На жаль, то не серія прецедентів, а лише черговий симптом застарілої хвороби України. Не маючи сил чи політичної волі, новообрана центральна влада укладає мовчазну угоду з місцевими князьками, «купуючи» їхню поверхову лояльність в обмін на невтручання (повне або часткове) у політичне життя регіонів. Який стосунок це має до національної безпеки, яскраво свідчить історія донецьких. Ідучи їм на грандіозні економічні поступки й виплекавши в них відчуття повної політичної безкарності (зокрема, за шантаж сепаратизмом), Київ отримав те, що отримав. 

 

Читайте також: Співучасть та співвідповідальність


Звичайно, це не означає, що кожному регіону України загрожує донбаський сценарій. Але й переоцінювати політичну мудрість місцевих князьків не слід. Тим більше що деякі західні сусіди вже не просто будують власні відносини з нашими регіонами, а зондують реакції України на зовнішні втручання. Достатньо пригадати ситуацію з Угорщиною. Втім, загрози державній цілісності виходять не лише ззовні. Приміром, нелегальний видобуток бурштину на Волині, який президент публічно пообіцяв приборкати («ліквідувати кришування») ще влітку 2015‑го, триває і досі. Причому копачі, які не мають у своєму розпорядженні ані «військторгу», ані заблуканих «туристів» із Росії, вже не перший рік відкрито протистоять державним структурам: вступають у силові зіткнення з правоохоронцями, трощать поліцейські авто, перекривають дороги. Економічні й екологічні збитки, яких завдають ці та інші нелегальні промисли, ніщо порівняно з тим, наскільки вони підточують українську державність. Бо такі випадки свідчать про те, що держава в нас не має монополії на владу, а отже, переломити цю ситуацію — завдання не лише політичне, а й у повному сенсі безпекове. 

Якщо середній клас небезпідставно вважається основою стабільності та демократії, то люмпен, який має низький рівень добробуту, освіти та загальної культури, є цільовою аудиторією зовнішніх і внутрішніх деструктивних сил


Безпекове значення має також дотримання чинного зовнішньополітичного курсу. Сьогодні його схвалює понад 50% українців, тоді як прибічники підросійських союзів перебувають у меншості (11%). Однак частка тих, хто виступає за геополітичний «нейтралітет», досить значна (понад 32%). Помітно зростає й частка тих, хто не очікує жодних вигід від євроінтеграції (з 22% до 26% протягом 2015–2016 років) (Фонд «Демократичні ініціативи»). Тому очевидно, що робота із суспільною думкою має тривати. Щоб убезпечити країну на випадок можливого реваншу деструктивних сил, здається доцільним зафіксувати курс на зближення з Європою і НАТО на конституційному рівні. Водночас Україна на рівні еліти та суспільства загалом мусить готуватися до того, що зі зближенням із ЄС відносини з країнами-членами можуть також ускладнюватися. Про це яскраво свідчить приклад з Угорщиною. Тож керівництву країни доведеться вчитися не лише спротиву Росії, а й обережної непоступливості в комунікаціях із Заходом. Попри те що цивілізаційна належність України до Європи — це наша незмінна культурна «генетика», ставлення до ЄС має бути прагматичним. Зрештою, ЄС зовсім не тотожний Європі, це лише чергова форма співжиття європейських народів, до того ж аж ніяк не всеохопна й не бездоганна (див. Тиждень, № 51/2018 і № 29/2018). Тож балансувати між прагненням єдності (й об’єктивною залежністю) та здоровим національним егоїзмом буде вкрай непросто.


Що стосується суспільно-політичної сфери, то на порядку денному залишається деолігархізація, тобто усунення від влади великого бізнесу, який користається впливом на уряд заради участі в системній корупції та отримання доступу до рентоорієнтованих галузей. І знову ж таки це питання не лише подолання корупції, а й безпеки. Достатньо пригадати, наскільки неоднозначну роль відіграли українські олігархи в створенні ситуації 2014 року. Допоки Москва не запустила сценарій, що передбачає безпосередній грабунок України та знищення нашої економіки, більшість із них не чинили жодного спротиву «м’якій окупації» і цілком комфортно почувалися в ареалі «русского мира». Однак 2014-й унаочнив також проблеми, що накопичилися в суспільних низах. Не секрет, що головною опорою РФ у її гібридній агресії став український люмпен, який створював масовку під час «русской весны» й радо став гарматним м’ясом сепаратистського «ополчення». Всупереч заспокійливим стереотипам, проблема люмпенізації характерна не лише для депресивних районів Донбасу, а для всієї України. Люмпени — прошарок соціально дезадаптованого, маргіналізованого, бідного і найчастіше незайнятого (хоча й працездатного) населення — є «соціальною бомбою», підкладеною під українську державність. 

 

Читайте також: Президентські вибори: стартові позиції


Якщо середній клас небезпідставно вважається основою стабільності та демократії, то люмпен, який має низький рівень добробуту, освіти та загальної культури, є цільовою аудиторією зовнішніх і внутрішніх деструктивних сил, починаючи від кримінальних субкультур та сект і закінчуючи терористичними організаціями та радикальними популістськими рухами. Однак делюмпенізація України потребує комплексних реформ, в основі яких має лежати подолання бідності, але через підвищення зайнятості та освіти, а не механічне роздування видатків на соціалку. Водночас слід не лише створювати умови для зміцніння та розширення середнього класу, а й залучати до управління країною якомога ширші верстви суспільства. Останнє сприятиме як посиленню громадянського суспільства (на противагу олігархам), так і формуванню громадянської спільноти (на противагу атомізованому та асоціальному люмпену). Щоправда, громадські організації мають чималий позитивний баланс суспільної довіри, проте до суспільної діяльності, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», залучено лише приблизно 7% українців. Саме тому найближчим часом мусить бути завершена реформа децентралізації, завдяки якій мільйони простих громадян здобувають досвід низової демократії, навички самоорганізації та самоуправління. 

 

Читайте також: Яким ви бачите Донбас через п’ять років?


У царині культури (в широкому сенсі) головне завдання України — створити належні умови для поступу українізації. Державне фінансування кінематографа, створення Українського культурного фонду та Українського інституту — це кроки в правильному напрямку, які дають результати вже тепер або даватимуть у найближчому майбутньому. Але крім точкових заходів за окремими напрямами потрібні системні рішення, що стосуються провідних інститутів, які забезпечують поширення та розвиток національної культури, передусім освіти. Зрушення тут уже є: новий закон про освіту ухвалено, освітню реформу запущено, закон Ківалова — Колесніченка скасовано тощо. На часі Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», вже ухвалений Верховною Радою в першому читанні. Але історія незалежної України доводить, що ухвалити закони й домогтися їх виконання — це два окремих завдання, особливо коли йдеться про мовне питання. Щоб наповнити формальний статус української реальним змістом, потрібні консолідовані зусилля політикуму, державних органів та громадянського суспільства. Те саме стосується освітньої реформи. Якщо Нова українська школа вже запущена, то реформувати професійно-технічну освіту та ввести в дію Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти ще тільки належить. І не виключено, що й тут без тиску громадськості не обійдеться. 


Звичайно, перелік завдань і в царині культури, і в інших сферах набагато ширший. Національний порядок денний має формуватися в широких публічних дискусіях, набувати зобов’язуючої сили в політичних та урядових програмах і втілюватися консолідованими зусиллями всього суспільства. Але на практиці все відбувається не зовсім так, а іноді зовсім не так: політичні еліти роблять одне, інтелектуали та лідери суспільної думки — інше, а суспільство прагне чогось третього. Однак в умовах обмежених сил, часу та простору для маневрів координація зусиль для втілення національних пріоритетів — це не ідеалістична забаганка, а запорука виживання України як нації та держави. 

Новини RedTram

Loading...