Культура 2018-12-16 11:14 Трегуб Ганна
  ▪  

Полювання на цінності

Злочини проти культурної спадщини у світі набули глобальних масштабів, і Україні також треба реагувати на цей виклик

Злочини у сфері культурної спадщини — це велетенський світ, у яко­­му тісно переплітаються правопорушення, що стосуються як нелегального збагачення, так і символічних маніфестацій, дій ідеологічного чи політичного ґатунку. Хай там як, а йдеться про діяльність, яка супроводжує людство протягом багатьох століть. Особисте збагачення та накопичення грошових фондів — не найстрашніше. Нелегальні операції, пов’язані з творами мистецтва та археологічними артефактами, проходять нині вагомим рядком в інформації про спосіб отримання грошей на фінансування світового тероризму. За даними Інтерполу та ФБР, чорний ринок у цьому сегменті сьогодні один із найбільших. Із нелегальним продажем наркотиків, зброї та контрафактних товарів частину злочинів проти культурної спадщини ріднить те, що нині йдеться про транскордонну незаконну діяльність, до якої причетні як окремі осо­­би, так і організований криміналітет. Ще один спільний для них момент — ті мільярдні суми, які обертаються на чорних ринках мистецтва та археологічних артефактів. 


Збільшення воєнних конфліктів у світі значно погіршує ситуацію з кількістю та якістю кримінальних діянь щодо різних типів культурної спадщини, творів мистецтва, історичних та археологічних об’єктів. Точкою неповернення й ситуацією, яка примусила найактивніших світових гравців звернути увагу на злочини проти культурного надбання, стало два пограбування. Перше трапилося в Національному музеї Іраку в Багдаді 2003-го й стало найбільшим таким випадком у світовій історії. Друге — розкрадання, вчинене протягом останніх років угрупуванням «ІДІЛ» на території Сирії та Іраку, якому ООН дало визначення такого, «що відбувається на промислових засадах». 

 

Читайте також: Ефект метелика


В українському контексті злочини проти культурної спадщини актуальні з огляду на те, що на частині нашої території точиться воєнний конфлікт, а ще одну (Крим) анексовано Росією. Прикметно, що йдеться про території, багаті на археологічні пам’ятки давніх степових культур та античну спадщину. Проблемою є скласти повний список не лише вивезеного з музеїв на окупованих теренах, а й викопаного під час протиправних археологічних розкопок, які провадить російська сторона на зазначеній території. Важко стверджувати, що український ринок мистецтва й старожитностей один із потужних у світі, проте він такий серед європейських держав. Мова радше про країну-транзитера. Поряд із цим Україна, на жаль, фігурує у справах щодо нелегального перевезення творів мистецтва, а також є полем діяльності чорних археологів, горе-колекціонерів накопаного ними серед олігархату та політиків. У ній злочини проти культурної спадщини перебувають поза увагою правоохоронців, на відміну від торгівлі наркотиками, розбоїв, грабунків, економічних злочинів, торгівлі людьми тощо. Досі ця тема — прерогатива невеликої кількості науковців, музейних працівників та медіа. Проте світовий досвід свідчить, що саме діяльність правоохоронних і силових структур, міждисциплінарних груп, що поєднують в одну команду правників, спецагентів та фахівців з археології, мистецтва й арт-ринків, часто дає позитивні результати у сфері розслідування та запобігання карних діянь щодо культурного надбання.


Італійські вулички, пустельний пил


«Усе, що становить культурну цінність, є об’єктом крадіжок або підробок», — констатувала в одному зі своїх інтерв’ю керівниця програми з крадіжок творів мистецтва ФБР Бонні Маґнесс-Ґардінер. Історії організованої правоохоронної бороть­­би із зазначеними вище злочинами не так уже й багато років. У Європі та в США вона постала в різний час та у зв’язку з різним типом загроз. У першому випадку йшлося про протидію злочинам, учиненим організованим криміналітетом, у другому — про розслідування злочинів терористичних ісламістських організацій, як-от «Аль-Каїда», «Талібан» чи «ІДІЛ». 

саме діяльність силових структур, міждисциплінарних груп, що поєднують в одну команду правників, спецагентів та фахівців з мистецтва й арт-ринків, часто дає позитивні результати у сфері розслідування та запобігання карних діянь щодо культурного надбання


1960-ті для Італії були часом, коли вона застрягла в боротьбі з власним кримінальним світом, і то не однією структурою, а щонайменше трьома: «Коза Нострою» (сицилійською мафією), неаполітанською «Каморрою» та меншою мірою калабрійською «Ндрангетою». 1969 року із церкви св. Лоренцо в сицилійському Палермо було вкрадено полотно пензля Караваджо «Різдво Ісу­­са Христа» (1609). Цей інцидент став поштовхом до створення першого у світі поліцейського підрозділу, що займався розслідуванням злочинів щодо культурної спадщини, — Італійської карабінерії із захисту культурної спадщини. Із плином часу виявилося, що не лише викрадення творів мистецтва, як-от картини видатних італійських митців, є частиною протиправної діяльності італійського криміналітету, коли йдеться про мистецтво та культурну спадщину. Не дивує той факт, що до цього причетна чорна археологія. Давньогрецькі, етруські, римські старожитності — такого в Італії вистачає. Мозаїки та фрески давніх вілл, мармурові та бронзові статуї, кераміка, монети й прикраси — на все це завжди знайдеться покупець. Мова про так званих томбаролло, італійських розкрадачів давніх поховань і поселень. Для цієї групи людей такий вид грабіжництва є основною роботою й джерелом заробітків, а не своєрідним хобі. Подекуди йдеться про самостійні групи, ніяк не пов’язані з традиційним італійським криміналітетом, — переважно на півночі Італії, або ж навпаки, як це трапляється на її півдні. Криміналіст Марк Маґранс із Нью-Йоркського університету пише, що найменше є дві причини контактів між томбаролло та криміналітетом: синдикати отримують від копачів плату за добування античних старожитностей на тих територіях, які їм належать, або які вони контролюють, або ж згадані італійські чорні археологи працюють на замовлення та під прикриттям криміналітету. 

 

Читайте також: Що сниться Левіафанові?


Відомчий підрозділ із боротьби зі злочинами проти культурної спадщини й мистецтва ФБР США було створено 2004-го як відповідь на найбільше у світовій історії пограбування музею в Багдаді роком раніше. Що ж сталося 2003-го в Іракському національному музеї, що так схвилювало світову музейну та правоохоронну спільноту? Згаданий заклад, фонди якого налічували півмільйона одиниць зберігання всяких археологічних артефактів, що походили з різних культур межиріччя Тигру та Євфрату, під час відступу армії Саддама Гусейна масштабно пограбували. Загалом було вкрадено близько 14 тис. різних старожитностей. Наявні інвентарні книги та списки музейного обліку були фрагментарними та неповними, що утруднило пошуки викраденого звідти. Попри це зусиллями урядів Іраку, США, Італії та митних служб різних країн світу було повернено близько 5,5 тис. винесених археологічних артефактів, із них до тисячі — на території США та Великої Британії. 


Протистояння з «Аль-Каїдою», «Талібаном» та «ІДІЛ» показало новий вимір небезпеки, яку всі ці ісламістські терористичні групи завдають світові. Справді, «Талібан» та «ІДІЛ» схожі в тому, що вдалися до злочинів проти всесвітньої культурної спадщини, яка має символічне значення. Знищення 2001 року велетенських, висічених у скелях статуй Будди в афганській провінції Баміан за наказом талібського лідера Мулли Омара та знищення іділівцями храмів месопотамських богів Бела й Баалшаміна в Сирії 2015-го було втіленням боротьби терористичних груп із тим, що може вважатися в ісламі ідолопоклонством. «ІДІЛ» поряд із цим знищував античні, християнські та ісламські пам’ятки на підконт­рольних собі теренах і грабував їх. Присвоєне різними шляхами переправлялося на міжнародні ринки, і це викликало занепокоєння ООН, яка закликала утриматися від придбання будь-яких артефактів з Іраку та Сирії, щодо походження яких є хоч найменша підозра. Для «ІДІЛ» торгівля награбованим була другим після продажу нафти пунктом отримання грошей на свою діяльність. 

 

Безпідставна жорстокість. «ІДІЛ» руйнувала й грабувала історичні й археологічні пам’ятки Сирії та Іраку. Зокрема, на совісті цієї терористичної організації — руйнування стародавнього міста Пальміра


16 жовтня 2016 року в італійській газеті La Stampa з’явилася стаття Доменіко Квіріко, у якій ішлося про те, що виявлено факт заходу вантажного судна під китайським прапором до калабрійського порту Джоя-Тауро. Воно, окрім вантажу наркотичних речовин, перевозило ще й награбовані угрупуванням «ІДІЛ» античні археологічні артефакти з Лівії. Журналіст констатував, що йдеться, очевидно, про одну з ланок співпраці «Каморри» й «Ндрангети» та бойовиків-ісламістів, епізод міжнародної нелегальної торгівлі наркотиками та зброєю. Античні археологічні артефакти було обміняно на зброю та боєприпаси. Очевидно, їх ще довго доведеться шукати в різних посередників, дилерів, на аукціонах та в приватних колекціях. Прикметно, що оприлюднену Доменіко Квіріко інформацію підтвердив тодішній міністр внутрішніх справ Італії Анджеліно Альфано. 

 

Питання ціни


Твори мистецтва та археологічні артефакти — речі, що мають свою цінність, яка з плином часу не зменшується, а навпаки, лише зростає. У 2000-х на світових арт-ринках відбулося значне стрімке підвищення цін на них, а порівняно з 1990-ми роками суми стали просто захмарними. Зазначені вище ринки та аукціони можна порівняти з такими собі економічними біржами, на яких циркулюють мільярдні суми. 


Фаусто Мартін де Санктіс, один із найвідоміших сучасних бразильських суддів, що активно протидіє економічним злочинам і відмиванню грошей, пояснює, що ж так приваблює криміналітет до арт-ринків, де тіньовий та законний сегменти часто тісно переплітаються між собою. «Американський, італійський, російський криміналітети, ІРА, колумбійські наркокартелі, очевидно, вдавалися до нелегального відмивання грошей, використовуючи мистецтво, бо були здатні швидко його транспортувати, знали про його високу вартість, а також про брак регулювання чи контролю у цій сфері». Він додає, що так само, як і нерухомість, мистецькі твори уможливлюють процес відмивання брудних грошей, особливо через механізми їхнього страхування. Також це один з інструментів фінансового тероризму. 

 

Читайте також: Офшоризація давнього спадку


Тим, хто брався за розкриття злочинів щодо культурної спадщини, часто бракувало знань, аби виявити потенційних злочинців. Власне, у ФБР врахували цей пункт: першою керівницею тамтешньої програми з крадіжок творів мистецтва стала Бонні Маґнесс-Ґардінер, фахівець із сирійсько-палестинської археології. Судячи з того, що відомо за відкритими джерелами про спецагентів із її команди, які працюють під прикриттям, вони теж мають глибокі знання у сфері мистецтва й археологічної спадщини, злочини проти яких розслідують. До цієї команди треба додати кількох державних прокурорів, які працюють із ними разом. За роки, що діє згадана вище програма ФБР, притягнуто до суду близько 80 осіб. 


Колекціонери, дилери, реставратори, експерти-мистецтвознавці — усім їм також є місце в сучасному нелегальному трафіку, ринку мистецтва й археологічних артефактів. Казати, що завжди йдеться про прозору діяльність, складно. Фахівці, які працюють над розкриттям злочинів, пов’язаних із культурною спадщиною, зазначають, що торгівля творами мистецтва в країнах Європи та США добре регулюється законодавчо, проте там до цього додається ще й нелегальні торгівля ними або трафік, механізм притягнення до відповідальності стає заплутанішим, довшим і складнішим. Мова про злочинні дії, відповідальність за які має нести не лише виконавець, а й замовник і посередники.


Якщо ж казати про викриття символічних злочинів проти культурної спадщини, вчиненої під час збройних протистоянь, то перший такий прецедент уже є. 2015-го Міжнародний кримінальний суд засудив до дев’яти років ув’язнення Ахмада аль-Магді, члена ісламістської групи Ансар Дайн, пов’язаної з «Аль-Каїдою» в державах ісламської Північної Африки. Його визнано співучасником воєнних злочинів у Малі, зокрема цілеспрямованих атак проти релігійних та історичних споруд у місті Тімбукту, що належать до об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 

 

Неусвідомлені завдання


Захист культурної спадщини, — як мистецьких творів, так і археологічних артефактів різних культур, — розслідування злочинів проти неї потребують міждисциплінарного під­­ходу. Це засвідчує американський та італійський досвіди, про який ішлося вище. Скажімо, вказівки на такі правопорушення часто випливають на світло під час розслідувань нелегальної економічної діяльності або збагачення, проте на них звертають не надто багато уваги. Для того щоб захистити культурну спадщину в наш час, коли злочини проти неї набирають глобального характеру, потрібні зусилля як фахівців із мистецтва та археології, так і криміналістів та митників. На сайті На­ціональної академії внутрішніх справ України немає переліку курсів, які там читають. Очевидно, також складно казати, що хоча б частина українських правоохоронців спеціалізується на розслідуванні cправ і притягненні до відповідальності осіб або груп, які причетні до злочинів проти культурної спадщини. Це завдання досі не усвідомлене, хоча у світі відбуваються зрушення як у криміналістиці, так і в законодавчій сфері, щоб згадані дії не лишалися безкарними. 


Україна перебуває на перетині міжнародних шляхів транзиту продуктів, матеріальних та культурних цінностей, який не завжди легальний. На думку фахівців, бракує нормативно-правових актів, що регулювали б питання митного контролю ввезення їх до України. Також немає системи розрізнення культурних цінностей і предметів культурного призначення. Нерегульованими лишаються засади їх ідентифікації, експертиза тощо. Таким чином, у нашій державі не надто контролюють, які культурні цінності ввозять, а які вивозять. 


Коли 2016-го на теренах нашої держави було знайдено чотири полотна, викрадені з голландського музею 2005 року, а 2017-го — 17 картин, поцуплених 2015 року з музею італійського міста Верона, постає питання, яким чином і на чиє замовлення такі цінності потрапили сюди? Досі немає конкретної відповіді, як і оцінки, скільки ще культурних цінностей може бути переміщено через Україну як транзитера. 

 

Читайте також: Кому потрібен Мистецький Арсенал


Здається, у сфері розслідувань злочинів тим, які сталися проти нашої культурної спадщини, відведено місце скраєчку. Це не дає повною мірою усвідомити, задокументувати й згодом використати їх на додачу до скоєних РФ проти України з початком агресії на Донбасі та анексії Криму. Так, Міжнародний кримінальний суд має прецедент, коли особу засуджено за усвідомлені та спрямовані проти культурної спадщини злочини, що трактуються як воєнні. Цим Україні треба скористатися, бо вивезення картин і викопаних археологічних артефактів із Криму до російських музеїв, зруйновані або пошкоджені під час обстрілів на Донбасі заклади культури — все це не має лишатися безкарними. Особливо якщо мова про цілеспрямовані й усвідомлені дії, руйнування та грабунок.


Окремо треба сказати про чорну археологію, яка процвітає в нашій країні. Такі дії, як скуповування результатів цієї діяльності в багатьох країнах світу, є карним правопорушенням. Наприкінці листопада нинішнього року у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї відкрито виставку «Викрадачі минулого. Врятовані та знищені пам’ятки археології». У тій експозиції є фото, що вражають: купкою лежить із сот­ня срібних і бронзових фібул із поховань черняхівської культури, які не є більше історичною спадщиною, бо в штучний спосіб вилучені з питомого контексту. 


Очевидно, Україні потрібно звернути увагу на той факт, що на її теренах функціонує низка онлайн-аукціонів, які переважно спеціалізуються на продажу творів мистецтва й археологічних артефактів. Питання не лише в тому, що там можна знайти антське срібло чи сарматське золото, роздобуте в темний спосіб, а й відголоски грабунків Сирії та Афганістану. Зафіксовано принаймні два факти, коли на аукціоні Violity 2015-го продавали дві срібні монети: індо-скіфську тетрадрахму Азеса І та драхму сасанідського правителя Хосрова ІІ. Обидві внесені до Червоних списків ICOM щодо Афганістану та Сирії. Таким чином, для нашої країни є сенс долучитися до міжнародної роботи з регулювання торгівлі культурними цінностями в інтернеті. Незаконна забудова охоронних зон пам’яток культури та історії, їхнє знищення тощо — також злочини, яким у нас не дано ради. Заплющуючи очі на злочини щодо культурної спадщини, наша країна недооцінює репутаційні втрати, а отже, втрачає частину доступних засобів для оборони та просування власного інтересу у світі. 

схожі публiкацii