Культура 2018-12-15 11:13 Гончарова Єлизавета

Сергій Захаров: «Донецьк мене відпустив, але все одно наздоганяє постійно»

Донецький художник Сергій Захаров, відомий як автор вуличної експозиції фанерних карикатур на лідерів «Новоросії», через яку у 2014 році він опинився в полоні, розповів Тижню про позачасову актуальність квартирників, складні відносини з покинутим містом і ставлення до політиків із творчої когорти.

Сергію, одразу після звільнення з полону ви переїхали до столиці. Чи вдалося знайти за ці роки своє «місце під сонцем»? 

 

— Я не можу сказати, що відразу опинився в центрі столичної тусівки, та навряд чи це взагалі було ціллю. Нині моя основна творча активність зосереджена на невеличкому квартирному просторі, такій собі маленькій галереї, власник якої — самобутній художник, талановитий хлопець, теж колишній донеччанин Дмитро Коломойцев. Коли він два роки тому повернувся з АТО, ми вирішили організувати об’єднання з кількох художників, назвавши його «Укрмакровсесвіт». Постійний склад — шестеро-семеро осіб, але ми відкриті для нових людей, які приєднуються до наших нових проектів. Знаєте, як це буває: сиділи разом із друзями, спілкувалися, подумали, раз серед нас є художники, чому б не зробити власну галерею? Простір — одна кімната, але тут ми вільні у своїх бажаннях, ідеях, втіленнях. Нема графіка чи обов’язків, усе відбувається спонтанно. Накопичилася критична маса робіт, народилась ідея: ми робимо виставку.

 

А чому формат саме квартирників? Для цього є актуальні причини?


— Усім зрозуміло, чому такий формат був популярний у радянські часи: цензура, ореол таємничості... Нині йдеться не про ідеологічні причини, бо казати в нас можна все, що бажаєш, та й не тільки у творчості, особливої заборони ніхто не відчуває. Водночас певна кастовість великих галерей усе ж таки актуальна, хоча за цей час я мав різний досвід експонування своїх робіт. Але квартирник — то не тільки виклик, маніфестація, протест, а й новий досвід, де ти заразом і художник, і куратор. Я не думаю, що тут є якась закритість чи спеціальна вибірність. Так, фізично неможливо запустити натовп, але чи у всіх великих галереях ті натовпи є постійно? Це мистецтво для певного кола людей, ми навіть рекламуємося виключно серед зацікавлених. Для мене цінний такий формат і досвід, я не вважаю його просто стартом для чогось масштабнішого, бо це цікаво. 

 

Читайте також: Київське коло Малевича. Бойчук

 

Наприклад? 


— Експозицій і перформансів була вже маса, різні та яскраві, але без зайвого пафосу, щось на кшталт «персональної виставки одного з найменш невідомих українських художників». Нещодавно в нас відбулася цікава подія «Щось буде». І ми дещо зробили. Сама експозиція у квартирі не мала чіткої тематики, але вона й не задумувалася як єдина мета. Під час виставки ми виходили назовні, робили вуличні акції. Знайшли, наприклад, два віконні отвори, поруч із якими всі були зі склом, а ці закладені цеглою. Там просто просилися якісь картини для експозиції! Люди підходять, запитують: що це таке, навіщо?

певна кастовість великих галерей усе ж таки актуальна, хоча за цей час я мав різний досвід експонування своїх робіт. Але квартирник — то не тільки виклик, маніфестація, протест, а й новий досвід, де ти заразом і художник, і куратор

 

А ми пояснюємо: ось ви не ходите на виставки, тому ми принесли картини до вас у двір. Ще одну акцію зробили біля дивної радянської будови, перед входом до якої залишилася цегляна фігура людини, що сидить. Ми пошили для неї голову мамонта. Адже десь біля цих місць 1893-го й знайшов Вікентій Хвойка скупчення великих кісток мамонтів і відкрив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20 тис. років тому на Подолі в Києві. Тож ми таким чином показали щось цікаве тим, хто живе тут, і, може, гадки не має про знаменитих мамонтів! До речі, у цій акції брали участь і наші гості: Вірляна Ткач, нью-йоркська кураторка виставки про Леся Курбаса, що відбувалася в «Мистецькому арсеналі», та режисер Андрій Ткач.

 

Це для його документального фільму ви малювали?


— Так, його стрічку «Голод до правди» вже показували в багатьох країнах, вона вийшла й у нас на великому екрані. Це історія про канадську журналістку, яка приїхала до Радянського Союзу й побачила Голодомор на власні очі. Але важливо, що в ньому паралельно показано сучасну історію, яка пов’язує події часів Голодомору з агресією Росії, що спостерігаємо тепер. Я малював ілюстрації до історії полоненого Сергія Глондаря. Адже мені близька не тільки загальна тематика полону — я зображую реальні місця та події, знайомі з власного досвіду. Вулиці та будівлі Донецька, наприклад. Цей фактаж теж важливий. 

 

Читайте також: Красиві і пов’язані

 

Ви відчуваєте постійний зв’язок із покинутим містом?


— Так вийшло, що майже всі мої колеги з об’єднання так чи інакше пов’язані з Донецьком. Але більшість із них уже давно переїхала до столиці, я єдиний, кому довелося зробити це через війну, вимушено та за трагічних обставин. Утім, не розцінюю таку ситуацію як спеціальне земляцтво. Не думаю, що це якось впливає на творчість, формує щось на кшталт «донецького стилю» чи чогось такого. Я взагалі дуже ціную колективний розум, атмосферу, можливість зробити цікаву річ разом. І точно не ділив би творчість за територіальною ознакою. Просто приємно, коли пригадуєш спільних знайомих, коли розповідаєш історії з минулого, усі розуміють, де це відбувалося, бо для них це знайомі місця.

 

 

Донецьк вас відпустив? 


— Так, але все одно наздоганяє постійно. Я вже казав про фільм з ілюстраціями з Донецька, також видав окрему книжку коміксів «Діра» про моє перебування в полоні «ДНР», де містяться прямі посилання до цього міста. Не так давно був ще проект, який профінансували німці, — дев’ять документальних графічних розповідей про цю війну. Там я малював історії полонених, бійців, волонтерів, мешканців територій, де тривають бойові дії. Та й нині знову розмірковую над утіленням ще одного графічного роману, але вже вигаданої історії, яку написав мій друг-письменник, про те, як якась міфічна істота потрапляє знову ж таки до Донецька у 2014‑му. Гадаю, місто безповоротно не відпустить ніколи, але це вже не боляче, немає нав’язливого бажання повернутися, не відчуваю душевних страждань.

 

Читайте також: Спокуси Ієронімуса Босха


Ваша гостра сатирична інсталяція з намальованими «моторолами» на вулицях Донецька стала відома у всьому світі. Чи працюєте ви й далі у сфері соціальних проектів? 


— Тоді ж, 2014 року, в «Ізоляції» було створено інсталяцію «Картковий будинок», де ми зробили великі карти із зображенням лідерів «ДНР» та «ЛНР» і побували з ними в усіх європейських столицях. Наступним значущим моїм проектом стала участь у виборах мера Маріуполя у 2015-му. Хотілося показати людям, що це місто може бути зовсім іншим, розвиватися в новому напрямку, і то не катастрофа, як намагаються запевнити представники великого бізнесу. Бо там є порт, унікальне море, курорт. Усе сьогодні вбила металургія, і ось це катастрофа. Але люди взагалі не бачать іншого варіанта. Було цікаво, ми добре попрацювали. Зрозуміло, що виграла людина Ахметова. Я не сподівався на приголомшливі результати, так як тоді кандидатів ви­явилося дуже багато, за декого взагалі не віддали жодного голосу. Однак за мене навіть хтось проголосував!

 

У тому випадку був важливий сам процес: щодня ми організовували акції, перформанси, розробили цікаву передвиборчу програму, зібрали художників. Наприклад, почистили територію біля синагоги, створили унікальний виставковий простір, щоб маріупольці могли побачити місцеві таланти. У мене тоді був помічником Дмитро Потєхін — київський блогер, який теж побував у полоні, бо поїхав до Донецька подивитися, що там відбувається. До речі, його тримали на території «Ізоляції». Чи вважаю я, що художник може бути мером? Це цілком реально, і світова історія знає багато таких прикладів. Але, чесно кажучи, я не прагнув перемоги, просто хотів показати людям, що є альтернатива, навіть якщо ніхто її не показує. Переконаний, що мати президентом художника, музиканта чи актора неможливо та й небажано, особливо тепер. Бо йдеться про стратегію держави, а не тільки про якусь господарчу функцію. 

схожі публiкацii