Суспільство 2018-12-15 12:29 Крапивенко Дмитро

Митрополит Михаїл: «Церква має йти в народ»

Напередодні об’єднавчого Собору Тиждень обговорив із митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом засади будівництва помісної церкви, місію сучасних священнослужителів та співпрацю духівництва зі світською владою.

Яким ви бачите майбутнє української церкви?

— Україна давно очікує, що люди, однакові за віросповідан­ням, дійдуть до спільного знаменника й не просто сядуть за стіл переговорів, а нарешті діятимуть. Треба розуміти, навколо чого єднаємося. Ми бачимо нашу державу цілісною та незалежною, захищаємо її інтереси, на цих засадах сьогодні готові бути разом різні парафії та ієрархи, що їх очолюють. Тому ті, хто за Україну, хто бажає їй процвітання, і прийдуть на об’єднавчий Собор. Хто не з’явиться 15 грудня, може згодом усвідомити значущість цього рішення й таки долучитися до помісної церкви. Майбутнє церкви — це продовження пошуку тих спільних цінностей, які є в усіх православних.

 

Якою буде назва нової церкви та який титул матиме її предстоятель? 


— Назва нині — предмет обговорення. Є варіант Українська православна церква, який більше притаманний нам. Другий — Православна церква в Україні. Загалом можна закріпити в статуті доволі довге формулювання, якщо в цьому є потреба. Щодо титулу предстоятеля церкви, на синоді УПЦ КП ми затвердили, що майбутній очільник буде архієпископом, митрополитом і патріархом одночасно. Це загальна практика, до того ж історично зумовлена.

 

Читайте також: На порозі собору


У XVII столітті ми були митрополією Вселенського патріархату. А сьогодні маємо Київський патріархат, що діє вже понад 25 років. На мою думку, не треба вдаватися до радикальних міркувань під час обговорення питання назви церкви й титулу предстоятеля. Погляньмо, якою є повна назва сану очільника Вселенського патріархату: архієпископ Константинопольський, Нового Риму, Вселенський Патріарх. У нашому випадку я пропоную такий варіант: архі­єпископ Київський, патріарх всієї України-Руси. Такий титул нікого не применшує.

 

Якою ви бачите місію Української православної церкви?


— Раніше ми кликали людей іти до храмів, нині священик має йти в народ, проповідувати там, показувати приклад і в такий спосіб вести людей до Христа. За радянських часів ми не мали права вийти за стіни церкви. Тепер священики можуть бути скрізь, не лише в храмі, тому ми бачимо капеланів у війську, правимо молебні в публічних місцях — згадаймо хоча б Майдан. Сьогодні є священики-науковці (йдеться не тільки про фахівців із богослов’я), священики-лікарі, священики-волонтери, священики-педагоги, священики-фермери. Не скажу, що це явище масове, але помітне. У нас за останній рік десятеро панотців пішли працювати в армію на постійних засадах, до того ж на повний день. Якщо підрозділ іде на фронт, ієрей вирушає разом із бійцями. Недавно всі священнослужителі Волинської єпархії пройшли навчання з надання першої медичної допомоги — це важливі навички, які повинен опанувати кожен священик. Його місія — привести людину до Бога. Щодня ходити до храму може лише нечисленна категорія людей, решта не має достатньо часу для цього. Тому до них має прийти священик як помічник.

 


Сьогодні ми у Волинській єпархії працюємо над проектом створення так званої дитячої церкви. У нашому суспільстві є велика проблема самотніх матерів або, наприклад, жінок, що страждають на післяродову депресію. Тож пропонуємо таку модель: мати може зайти до храму помолитися, причастити дитину. Свічниця при такому храмі є водночас і нянею, із нею жінка може залишити дитину й піти у своїх справах на кілька годин. Робимо відеонагляд, і коли мати йде до кав’ярні неподалік, вона може на екрані спостерігати, як там її дитина в церкві. У такий спосіб ми дбаємо не просто про комфорт людей, а про дещо більше — збереження сім’ї, майбутнього нашої нації.


Так само ми не маємо стояти осторонь проблем ветеранів і їхніх родин. Треба працювати з ними, вони мають відчувати нашу допомогу. Соціальне служіння — це наше завдання. Не треба скидати все на державу.

 

Читайте також: Автокефалія: несподівані клопоти

 

Якою має бути мова богослужінь? 


— Кожна релігійна громада може самостійно обрати собі мову богослужіння. Лише одна умова: дві третини прихожан мають підтримати це рішення. В Україні є приходи, де правлять українською, церковнослов’янською, румунською, грецькою… Випускники богословської академії володіють п’ятьма-шістьма мовами, якими й можуть здійснювати релігійні відправи.

 

У вашій єпархії нині виключно українська?


— Так.

 

А якою версією церковнослов’янської послуговуються в УПЦ МП?


— Це правка 1915 року, вона справді значною мірою русифікована.

 

А чи вживається десь нині український варіант церковнослов’янської?


— Там, де цього бажає громада. У парафіях Львівщини, Івано-Франківщини є священики, які читають церковнослов’янські тексти в українській фонетичній традиції.

 

Читайте також: Акт про духовну незалежність

 

У більшості українських областей паралельно існують єпархії УПЦ КП та УПЦ МП. Як уникнути потенційних конфліктів під час об’єднання?


— При об’єднанні важливо зберегти такий принцип: хто в якому сані прийшов, у такому й залишається. Важливо також надати гарантії, що не буде жодних гонінь і репресій. Треба запровадити мораторій на три чи п’ять років, коли священики мали б упевненість, що вони не стануть жертвами поспішних кадрових рішень чи інтриг. Цей момент слід чітко прописати. Але є ще один не менш важливий — ініціатива громад, адже вони можуть вимагати відставки того чи іншого клірика в разі його недостойної поведінки. Коли є рішення більшості громади, то архієрей мусить його підтримати. Ну й, звісно, не треба забувати про законодавство: церковне та світське.

 

Як зберегти мир у громадах у процесі створення помісної церкви?


— Як у будь-якій інституції, у церкві меншість має коритися волі більшості. Коли більшість громади ініціює перехід у певну конфесію, місцева влада має зафіксувати сам процес голосування, перевірити, щоб він був чесним. Світська влада має виступити гарантом. Якщо переважна частина громади має рішення щодо належності приходу, то питання, можна сказати, вирішене.

 

У процесі здобуття автокефалії чималу роль відіграла світська влада. Це дещо насторожує інші конфесії, вони побоюються створення державної церкви…


— У новітній українські історії не траплялося міжконфесійних конфліктів, а в майбутньому їх не має бути й поготів. Є чинне українське законодавство, воно гарантує свободу віросповідання, засуджує міжрелігійну ворожнечу, і, що найважливіше, держава відокремлена від церкви. Інша річ — симпатії політиків до певних конфесій, але це вже наступний, міжособистісний рівень. Янукович сприяв УПЦ МП, Леонід Черновецький товаришував із Сандеєм Аделаджею… Прикладів багато. Особисте спілкування неможливо обмежити.


Розглянемо такий приклад. Парафіянин зранку йде на службу, а після обіду бере паспорт, вирушає на дільницю й голосує. Це дві особи чи одна? Одна. Чи впливає релігійність людини на вибір кандидата? Так, християнин обиратиме того, із ким має спільні цінності, того, хто підтримує його церкву. Інший приклад — державі потрібен мир у суспільстві? Так, тому вона й сприяє об’єднанню церков. Коли поглянемо на світову історію православ’я, то переконаємося, що всі помісні собори відбувалися за безпосереднього сприяння світської влади. 

 

Читайте також: Поставтокефалія

 

Чи немає в нас загрози зростання влади із церквою, як це відбувається в сусідніх Польщі та Росії? 


— В обох згаданих вами країнах є потужні монархічні традиції. Тому зростання влади із церквою там історично зумовлене. У нас ніколи не було монархічного устрою, ми, навпаки, маємо сильні демократичні волелюбні традиції, тому взаємопроникнення влади й церкви для українців протиприродне. 

 

Ми одночасно будуємо помісну церкву та йдемо в сучасну секуляризовану Європу. Не бачите суперечності? 


— Неправильно казати, що ми кудись ідемо, ми відновлюємо єднання з європейською цивілізацією, у фундаменті якої лежать християнські цінності. Саме поняття євроінтеграції, колективної безпеки зародилося майже 600 років тому в Луцьку, де 1429-го відбувся з’їзд монархів. Там розмовляли про військову співпрацю, економіку, спільну політику, зокрема й у релігійній сфері. Науковий прогрес, промисловий розвиток — усе це дали світові європейські християнські країни, координація й інтеграція між якими тривала не одне століття. 

 

Але в сучасній Європі роль християнства нівелюється…


— Ну я не казав би, що нівелюється, радше переформатовується. Це такий процес. В історії були періоди як сплеску популярності християнства, так і згасання. Не можна стверджувати, що християнство в радянські часи зникло, хоча кількість церков і священнослужителів тоді була мізерною. Подивімося на нинішній стан: скільки храмів відкрито. І питання томосу постало саме сьогодні, а не 50, не 30 років тому. Це ж не випадковість. У Європі теж спостерігається сплеск релігійності. Так, вона не християнська. Занепад моральних цінностей спричинив спад народжуваності. Але на місце, де населення меншає, прибувають нові люди з іншими цінностями й іншого віросповідання.


Я не схильний вважати, що кінець світу вже настав. Коли Христос прийде вдруге, то, як сказано, чи знайде Він віру. Тобто це будуть часи тотальної зневіри. Ми нині далекі від такої ситуації. Мусульмани вірують? Так. У їхньому середовищі рівень релігійності дуже високий. Отже, саме поняття віри в людях живе, і це явище масове. 

 

-----------------------------

Митрополит Луцький і Волинський Михаїл (у миру Тимофій Зінкевич) народився 1966 року на Тернопільщині. 1994-го закінчив Санкт-Петербурзьку духовну семінарію, 1997-го прийняв чернецтво. У сані єпископа з 2000 року. Очолював Сумську та Чернігівську єпархії УПЦ КП. Із 2004-го — на чолі Волинської єпархії, 2012-го возведений у сан митрополита.

схожі публiкацii