Суспільство 2018-11-10 15:56 Олена Гула

Воїн із вулиці

Ми зустрілися з 26-річним добровольцем Андрієм Петровим біля теплотраси в центрі Запоріжжя. Колись вони з братом Михайлом тут сім років жили — іншої оселі після закінчення інтернату круглі сироти не мали.

 Соціального житла їм держава не надала, юридичних знань, як боротися за свої права, брати не здобули: ні викладачі інтернату, ні соціальні служби, ні органи опіки та піклування цим питанням не переймалися.


Андрій мріяв про армію ще з 18 років, але в мирний час сиріт до війська не призивали. А тут товариш повернувся з АТО і каже: «Хочеш — іди добровольцем, зараз усіх беруть». І Андрій зголосився до 24-ї окремої механізованої бригади. На початку 2015-го був уже в Луганській області. Важкі побутові фронтові умови для Андрія не були випробуванням — роки життя на вулиці не минули марно. Андрій каже, що тільки в АТО збагнув, що таке людська гідність, і зрозумів, що прагне кращого життя, ніж теплотраса біля цирку. Пройшов гарячі точки 2015-го: Попасна, Новотошківка, 29-й блокпост на Бахмутці. «Ми воюємо за Батьківщину, а вони за гроші», — каже про тих, хто по інший бік барикад.

 
Улітку 2016-го хлопець демобілізувався, а йти нікуди — захисник України знову опинився на вулиці Запоріжжя. Пішов у гуртожиток до напівсироти Олени, з якою раніше познайомився в притулку, стали жити разом. Саме в цей час про молоде подружжя дізналися запорізькі активісти, які ініціювали громадську кампанію на захист прав безхатченків «Стоп, бомжарій!». Петровим надали безплатну юридичну консультацію. Шлюб був офіційно укладений, за підтримки меценатів організовано пишне «козацьке весілля». Хлопець зміг зареєструватися в гуртожитку й став у чергу на отримання земельної ділянки для воїнів АТО. Щоправда, її досі не надали.

 

Читайте також: Рух за вільні суглоби


Нині Андрій працює інкасатором на пошті, а Олена займається трьома дітьми, родина отримує соціальні виплати. Власними зусиллями вони зробили ремонт на 12 квадратних метрах кімнати в гуртожитку. У такій тісноті мешкають двоє дорослих і троє дітей. Правозахисники наголошують, що цій родині терміново потрібне житло. Олені необхідна допомога з дітьми, бо дівчина сама не мала материнського піклування.


«Ми з братом через таке пройшли, що вже нічого не страшно. Можемо захистити себе та свої родини, якщо буде потрібно. Ми добрі, але на вулиці доброту показувати не можна, бо вона вважається слабкістю і тебе можуть використати. Так само з підступним ворогом на фронті. У звичному житті, як-от тепер, ми допомагаємо нужденним як можемо. Але половина наших друзів сидить по в’язницях», — розповідає Андрій.


Люк біля скверу імені Яланського тепер закритий, але Андрій згадує, як «тут їли, спали, стелили для цього матраци, якісь ганчірки. Милися в церкві, нас дуже християни підтримували».  


Поліція та соціальні служби міста, звичайно, були в курсі життєвої ситуації братів Петрових, батьки яких померли від пияцтва та туберкульозу і не лишили п’ятьом дітям ніякого житла. Тільки троє з них — Андрій, Михайло та сестра Міла — знають одне одного, доля інших невідома. Сестра виросла з бабусею в її квартирі, а брати — в інтернатах і на вулиці. Своє дитинство Петрови згадувати не хочуть — надто важким воно було. Інтернатну систему хлопці не сприйняли, тому що хотіли жити саме в родині, але без пияцтва…  

 

Читайте також: Хатній дух el Gato


Усе ж таки інтернати надали сиротам початкову освіту (для братів, які постійно втікали на вулицю, це була семирічка, кожен клас по півроку), а в ПТУ опанували спеціальності. Андрій став сантехніком, Михайло — водієм і будівельником. До того ж монахи-альбертини (ті самі християни, про яких згадував Андрій) навчили його професійно пекти хліб.  


На вулиці Михайло зустрів вагітну напівсироту Марію, яку мати вигнала з дому. Переживши тяжкі випробування, ця пара за підтримки християн нині вінчана й живе духовним життям, виховує двох дітей. Михайло працює в будівельній фірмі й нещодавно отримав садибу в Запорізькій області та авто в подарунок від вірян із Польщі. Пожертви були зібрані на прохання монаха-альбертина брата Вєслава (Качмарчика). Відтепер щаслива родина не бідує і має впевненість у житті.


Брат Вєслав (Качмарчик), монах Ордену св. брата Альберта Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ, куратор притулку для безхатченків та їдальні «Добрий хліб» у Запоріжжі, вірить, що в Україні зміниться ставлення до бездомних, сиріт, нужденних і буде побудовано державний притулок та кризовий центр для одиноких матерів, надано підтримку іншим недержавним притулкам. «А не тільки допомога бездомним собакам, хоча й вона потрібна, але в другу чергу. Бо безконтрольні безхатченки на вулицях — це небезпечно для всіх громадян. Адже вони змушені красти або вбивати за шматок хліба. Також я знаю, що на їхньому місці може опинитися кожен із нас. Піклуючись про них, ми піклуємося про безпеку та добробут своїх рідних і всього суспільства».

 

Читайте також: Яскравий діалог вулиці


«Подивіться, скільки сиріт не має житла. Дайте нам те житло за законом, на яке ми маємо право в Україні, — каже Михайло. — Ми не винні, що наші батьки пропили житло, коли ми були дітьми. Я не п’ю і не курю, не сидів у тюрмі. Я не отримав житло від держави, коли мав на це повне право. Не хочу, щоб мої діти повторили мій шлях. Власний будинок та авто мені придбали коштом небайдужих християн Польщі, а не нашої держави. А брат, який захищав Україну в АТО, не отримав навіть законної земельної ділянки. І допомогу йому надали волонтери! Ми тяжко працюємо, щоб оплатити високі комунальні тарифи, у нас є діти, яким потрібні медичне обстеження та лікування, дружинам — підтримка няні. Я ще скажу за всіх бездомних. Є багато людей, які змушені красти або вбивати на вулиці за шматок хліба. Вони потрапляють до в’язниці, щоб просто були їжа та тепло. Потім виходять, і знову немає домівки, і знову за своє, скоюють спеціально якесь злодійство, знову в тюрму. Багато сиріт пройшло великі терміни, щоб просто десь поїсти, поспати і... пожити. Такі не можуть лишатися на вулиці, а є такі, що животіють на горищах, у люках, підвалах, теплотрасах. Коли я жив у люку, нас там збиралося людей 15, ще були постійно малюки безпритульні. А влітку ми оселялися в наметах на пляжі. Одне тільки й рятувало від смерті, що годували біля цирку. Господь нас, напевно, і вберіг від в’язниці й загибелі. А де держава?!»


У жовтні 2018 року спільними зусиллями громадських активістів «Стоп, бомжарій!», християнських церков, ЗМІ, місцевих депутатів Управління соціального захисту населення Запорізької міської ради подало бюджетний запит на реконструкцію будівлі під Центр реінтеграції бездомних осіб у Запоріжжі. Громадський контроль за рухом коштів довкола цього об’єкта посилено. Місцеві активісти стали розробниками соціального напряму реформування для розвитку громад. У 2018 році проект буде подано до Дорожньої карти ЄС. Суспільство традиційно йде попереду державних ініціатив, але без повноцінної співпраці з чиновниками бажаних результатів досягти не вдасться.

Новини RedTram

Loading...