Світ 2018-11-06 13:23 Крамар Олександр

Зоряні війни-2. Які наслідки для Росії матиме нова гонка озброєнь зі США

Росія та США в новітній гонці озброєнь

 

Нещодавня заява президента США Дональда Трампа про те, що Сполучені Штати мають намір вийти з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності через його тривале порушення Росією, здатна запустити процеси, які для нашого захисту від російської агресії відіграватимуть значно більшу роль, ніж усі дотеперішні обмежені санкції проти РФ чи поставки зброї в Україну.

 

Якщо Вашингтон таки втягне Москву в нову повномасштабну гонку озброєнь, то це не просто пришвидшить соціально-економічний, а отже, і військово-політичний крах значно слабшої за СРСР путінської Росії. Так само це може відкрити вікно можливостей для України в залученні до нових американських проектів протиракетної оборони й таким чином якісному прориві у військово-політичній співпраці з Вашингтоном. І, не виключено, з’являться серйозні перспективи для кооперації з американським ВПК вітчизняної ракетно-космічної галузі. Важливо, щоб українське керівництво зуміло використати найменші можливості для цього й щоб на заваді не стали великі вибори 2019 року.

 

Промінь надії


Широке коло державних органів США вже дістало доручення про підготовку доповіді для Конгресу щодо порушень РФ Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. Це може стати спусковим гачком для не лише чергових санкцій проти Росії, а й реалізації амбітних програм у галузі ВПК самих США. Республіканці традиційно займалися лобіюванням масштабних військових програм і просуванням інтересів американського ВПК. За часів Рональда Рейґана в 1980-х це була «Стратегічна оборонна ініціатива» (СОІ), що ввійшла в інформаційний простір також під популярною назвою «Зоряні війни». За часів Джорджа Буша-молодшого у 2000-х — програма розгортання ПРО.
Обидва проекти були згорнуті чи загальмовані за демократів, які прийшли після них. Нині, схоже, готується нова масштабна програма, адже в Адміністрації Трампа не даремне вирішили саме зараз припинити заплющувати очі на вже тривале порушення угод Кремлем. Коментуючи своє рішення, очільник Білого дому прямо вказав на проблему: «Росія збільшує кількість ракет малого та середнього радіусу дії тоді, коли нам самим це не дозволено, і ми не будемо єдиними, хто її виконує».

 

Читайте також: Новітні війни: останній аргумент


У МЗС РФ уже заявили, що Москві доведеться вживати заходів військово-технічного характеру в разі виходу Сполучених Штатів із Договору. Просто ігнорувати такі дії Вашингтона в Кремлі в межах нинішнього курсу на «протидію домінуванню США» просто не зможуть. Ті, хто педалював тему «ядерного попелу» та «сміху Іскандерів», потрапили у власну ж пастку майже точно за сценарієм кінця 70-х — початку 80-х років минулого століття.


Спекулюючи на зобов’язаннях із ліквідації ракет середнього та малого радіусу дії за раніше укладеними угодами й бравуючи ядерним потенціалом, Росія прагнула компенсувати втрату позицій на користь Сполучених Штатів Америки у звичайних озброєннях та активне розширення поля американських союзників у Центрально-Східній Європі після поразки Москви в холодній війні. Однак у підсумку вона, схоже, отримає майже повне повторення ситуації 40-річної давності. Тоді, розгорнувши нові ракети середньої дальності у Європі, СРСР лише спровокував відповідь США та країн Заходу, яка стала для нього фатальною.


Започаткована президентом Рональдом Рейґаном у березні 1983-го програма СОІ менш як за п’ять років виявила нездатність економіки СРСР витримати серйозну гонку озброєнь. І вимушена відмова від ракет середньої та малої дальності стала фактичним прологом до серії кроків, що означали фактичну капітуляцію Росії в холодній війні загалом.


Кінцевою метою програми СОІ було завоювання панівних позицій у космосі та створення протиракетного «щита» США, здатного перехоплювати та знищувати балістичні ракети супротивника. Зокрема, проект «Діамантова галька», що став складовою цієї програми, передбачав виведення на навколоземну орбіту системи з понад 4 тис. супутників, які були б оснащені самостійною системою наведення для знищення радянських ядерних ракет. Хоча у відповідь на СОІ Москва, як і тепер, також погрожувала великою кількістю контрзаходів, але ні фінансово, ні технологічно СРСР не міг нічого такого протиставити.

 

Значно слабша


Сьогодні ж співвідношення сил Росії з одного боку та США й навіть їхніх найближчих союзників (Велика Британія, Канада та Австралія) із другого незрівнянно гірше для Москви та сприятливіше для Вашингтона з партнерами, ніж те, що було понад третину століття тому. За даними SIPRI, витрати на оборону Америки та її найближчих союзників за 2017 рік оцінені у відповідно $610 млрд та $95,3 млрд. Натомість військові видатки РФ становили лише $66,3 млрд. Для порівняння: наприкінці холодної війни це співвідношення різнилося набагато менше. Зокрема, СРСР витратив у 1988‑му на відповідні цілі $246 млрд, тоді як США — тільки $293 млрд, три їхні найближчі союзники — $50 млрд.


Попри те що економіка СРСР була значно потужнішою, а витрати на ВПК більшими, він усе одно не зміг нести тягар повномасштабної гонки озброєнь зі США. До того ж, окрім сум військових видатків, є ще й фактор технологій, за якими сучасна РФ загалом дуже відстала від Сполучених Штатів та їхніх союзників.

 

Читайте також: Die Welt: Подарунок Трампа Путіну


Спроби Кремля після приходу до влади Владіміра Путіна форсувати нарощення видатків на оборону та розвиток озброєнь дали тільки короткостроковий обмежений ефект. Принципово поліпшити співвідношення російській економіці просто не під силу. Так, за час правління Путіна ці витрати стрімко зростали, особливо під час його перших двох каденцій (до вторгнення в Грузію та світової економічної кризи 2008–2009 років): із $9,2 млрд у 2000-му до $56,2 млрд у 2008-му. При тому, що витрати США зросли лише від $301 млрд до $621 млрд, а їхніх найближчих союзників — від $50,8 млрд до $103,6 млрд. Після кризи Москва намагалася продовжувати цей курс: якщо військові видатки США та союзників відтоді навіть зменшилися до $596,1 млрд та $97,5 млрд у 2015 році, то РФ, навпаки, наростила із $51,5 млрд у 2009-му до $88,4 млрд у 2013-му.


Однак можливостей робити це надалі більше немає: у 2016–2017 роках ті показники вимушено знову знизилися відповідно до $69,2 млрд і $66,3 млрд на тлі наростання проблем у російській економіці та бюджеті. Це саме стосується й державних фінансів РФ. Якщо ще 2012-го був профіцитний бюджет, тобто надходження перевищували витрати на понад $8 млрд, то тільки за три роки — 2015–2017-й — сукупний дефіцит російського федерального бюджету сягнув $97 млрд. Шукати ресурси для його покриття стає дедалі більшою проблемою. Від лютого 2018-го в країні ліквідують резервний фонд, який було вичерпано на покриття дефіциту держбюджету в попередні роки.


Росія уже тепер витрачає на оборону значно більшу частку свого куди меншого ВВП, ніж США та їхні найближчі союзники. Зокрема, частка витрат на оборону в РФ, за оцінкою SIPRI, становила 4,3%, тоді як у Сполучених Штатах — 3,1%, а у їхніх найближчих союзників і того менше (в Австралії — 2%, у Великій Британії — 1,8%, у Канаді — 1,3%). Попри це, видатки в ній та найближчих союзників на оборону торік ($705 млрд) перевищували видатки РФ ($66,3 млрд) майже так само, як і у 2008-му (відповідно $724,6 млрд та $56,2 млрд). І в разі розгортання масштабної гонки озброєнь вони мають значно більше резервів для перемоги над РФ, ніж це було в 1980-х.


Якщо у 1980 році населення США становило 227,2 млн, а СРСР — 264,5 млн, то цьогоріч у Сполучених Штатах воно зросло до 328,1 млн і швидко збільшується, тоді як у РФ зменшилося до 144,6 млн, і її демографічні проблеми наростають. Зайве казати про різницю в економічному потенціалі та продуктивності праці, яка за третину століття також змінилася не на користь Росії. У 1980-х економіка СРСР, за оцінками ЦРУ, становила від 40% (у 1980-му) до 50% (у 1989-му) економіки США. Натомість у 2018 році навіть за паритетом купівельної спроможності — ледь більше як 20% (див. «Зовсім інше співвідношення сил»).

 

Читайте також: Танки уповільненої дії: Європа vs Росія


Крім того, на відміну від 80-х років минулого століття сьогодні не просто не існує підконтрольної Москві Організації Варшавського договору, а й усі її колишні учасники та значна частина колишніх республік самого СРСР — союзники США по НАТО (Литва, Латвія, Естонія) чи поки що поза ним (Україна, Грузія). Росія нині абсолютно неприваблива як союзник для будь-якої держави. Інтеграція до ініційованих нею структур відбувається лише завдяки поєднанню в тих чи тих комбінаціях економічного, безпекового й політичного шантажів із боку Кремля.


«Союзниками» РФ стають або її військові протекторати, створені на окупованих територіях пострадянських держав (як-от «ДНР», «ЛНР», Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я), або диктаторські режими, що позбулися підтримки всередині країни й мають проблеми у відносинах із навколишнім світом (як Мілошевич у Югославії наприкінці 1990-х, Асад у Сирії тепер).

 


Росія разом із сателітами має значно гірші економічні показники й трохи більше ніж 185 млн населення, тоді як потенціал усіх держав НАТО базується на розвинутішій порівняно з РФ економіці країн та майже 940 млн жителів. Навіть у колі найближчих союзників США (Велика Британія, Канада та Австралія) йдеться про майже 460 млн жителів, економічна та фінансова ефективність яких у рази більша, ніж РФ чи її сателітів. Тому не дивно, що в сухому підсумку всі аргументи Москви в претензії на реванш зводяться до атавізмів «величного минулого»: ядерного арсеналу та статусу постійного члена РБ ООН.


Попри очевидну згубність для економіки країни, для самого російського керівництва бліда подоба «гонки озброєнь», яку свого часу вів СРСР із США, також є бажаною в нинішніх складних умовах. Адже в межах «привласнюючої» соціально-економічної моделі, за якою розвивається Росія, режим Путіна не має альтернативи ставці на ВПК та суміжні з ним галузі важкої індустрії, щоб підтримати стагнуючу економіку в умовах непевних середньострокових перспектив на енергетичних ринках. Енергетичний сектор РФ переживає кризу, яка, найімовірніше, лише поглиблюватиметься під впливом останніх світових тенденцій.

 

Читайте також: Хто в Чорному морі господар?


Потенціал нарощування фізичних обсягів видобутку та експорту нафтогазової сировини переважно вичерпано, а ставка на постійне та швидке (бодай на рівні динаміки 2000-х) зростання цін на неї не виправдовується у зв’язку з новими процесами в енергетиці. Попри коливання як угору, так і вниз, вартість нафтогазових ресурсів залишається нижчою порівняно з піками не лише 2008 року (коли вартість нафти перевищувала $140/барель), а й 2014-го (коли вона піднімалася до $110/барель). Наразі їй ледь вдається фіксуватися вище позначки в $80, що різко погіршує фінансові можливості «великої бензоколонки» у світі.


Тож заміну вже тепер шукають у військово-промисловому комплексі. Приклади цього є і в російській, і в європейській історії. За таких умов саме мілітаризація, яку пов’язують із потребою захисту від «ворожого» оточення, може дати на певний час друге дихання російській економіці. А чергова гонка озброєнь зі США та їхніми союзниками, попри безперспективність із погляду майбутнього російської держави, може розглядатися як можливість на певний час забезпечити підтримку путінському режиму.

 

Зробити правильний вибір


На відміну від Сполучених Штатів у старій континентальній Європі наразі переважно негативно поставилися до можливості виходу США із Договору про ліквідацію ракет малої та середньої дальності. Нинішня надмірна увага до позиції старої Європи заважає Україні на шляху тіснішої військово-політичної інтеграції з єдиною реальною світовою потугою, яка здатна забезпечити ефективне стримування путінської Росії на заході Євразії. У цих умовах українським елітам і суспільству важливо готуватися до рішучішої та послідовнішої переорієнтації з Європи, яка прагне уникнути конфронтації з Росією та далі шукати шляхів її умиротворення, на тіснішу взаємодію зі США та їхніми найближчими союзниками в розгортанні проектів ракетного стримування РФ.


Активізація роботи на американсько-британському напрямку в кінцевому підсумку мала б на меті розміщення на нашій території їхніх систем ПРО та пропонування активнішої кооперації у відповідному секторі ракетно-космічної галузі України. Для нас це надзвичайно важливо з огляду на концентрацію Кремлем ракетного потенціалу в безпосередній близькості від наших кордонів і на наших окупованих Москвою територіях.


Так само потрібно працювати з громадською думкою в Україні, роз’яснюючи марність сподівань на те, що з Росією вдасться досягнути прийнятних умов співіснування через компроміси чи замирення після відходу режиму Путіна. Оскільки фантомні болі не лише нинішньої російської еліти, а й значної частини суспільства, яке й привело її до влади, здатна припинити тільки повна поразка, а отже, і знищення самої надії на відродження імперії, «великої держави» чи тим більше «наддержави» в Росії.

Новини RedTram

Loading...