Політика 2018-10-29 10:39 Казанський Денис

Парламентські літописи: як голосували українці у 1994-2014

Як змінювалися електоральні настрої і як формувалася Верховна Рада в роки незалежності

На Україну чекають чергові, восьмі за ліком, парламентські вибори. За всю недовгу історію української незалежності роль Верховної Ради то зростала, то падала залежно від політичної ситуації, але не було такого періоду, коли вона не мала сили й виконувала лише номінальну функцію. Навпаки, з часом її вплив тільки посилювався.

 

1994: велика плутанина. Перші парламентські вибори в історії незалежної України відбулися 27 березня 1994-го. Вони були дострокові: президент і парламент погодилися на перезавантаження влади після масштабних шахтарських страйків 1993 року та політичної кризи, що спалахнула після них. Вибори народних депута­тів вирішили провести навесні 1994-го, а президента — влітку. За рівнем організації кампанія 1994-го цілком відповідала своїй епосі й ознаменувалася традиційними для середини 1990-х нехлюйством і плутаниною. Депутатів вирішили обирати за мажоритарною системою в 450 мажоритарних округах. Голосування мало відбуватися у два тури. У випадку, якби нікому з кандидатів не вдавалося набрати більше ніж 50% у першому турі, два кандидати з найвищою підтримкою виходили в другий. Але й там перемога зараховувалася лише тоді, якщо одному з них вдавалося набрати більше ніж 50%. Оскільки виборці могли голосувати проти всіх, виконати цю умову вдавалося не в усіх округах.

 

Читайте також: Невидимий електорат. Як проголосувати переселенцям та іншим мобільним громадянам

 

Якщо переможця в другому турі виявити не виходило, в окрузі призначалися перевибори й усе повторювалося спочатку. Крім того, результати не зараховувалися й тоді, коли на дільницю прийшла менш як половина виборців. Через ці дивні правила обрати повний склад парламенту в 1994 році так і не вдалося. У першому турі перемогу здобуло тільки 49 кандидатів, а в 401 окрузі боротьба перейшла в другий тур. Але й там переможців не змогли встановити аж у 114 округах. Перевибори теж здебільшого не дали визначити переможців. Процес розтягнувся, на початку 1995-го парламент був сформований лише на 90%, 45 місць лишалися порожніми. У підсумку деякі округи так і не отримали своїх представників у Верховній Раді до наступних перегонів. У результаті такого своєрідного голосування в 1994 році парламент вийшов дуже строкатим. До нього потрапили представники 15 політичних сил. А більшість депутатів були безпартійними.  

 

 

1998: червоний реванш і його запобіжники. Перші «повноцінні» вибори в тому вигляді, у якому ми їх сьогодні знаємо, — парламентські 1998 року. Голосування, як і сьогодні, відбувалося за змішаною системою. Половину депутатів обирали за партійними списками, половину — у мажоритарних округах. Щоб пройти до Ради, партії мали подолати 4% бар’єр. У підсумку зробити це вдалося восьми політичним силам. Результати тих виборів 20-річної давності сучасному українцеві здалися б катастрофою. То був тріумф радянських реваншистських партій, орієнтованих на Росію. Перемогу з великим відривом здобула КПУ, яка набрала найбільшу кількість голосів у 16 регіонах, а також у Києві та Севастополі. Сьогодні уявити таке можна лише в кошмарному сні, але 20 років тому це була українська реальність. Комуністи виграли навіть у західній Чернівецькій області. Ще у двох регіонах перемогу здобув блок Селянської та Соціалістичної партій, які також апелювали переважно до радянського електорату.

 

 

Крім того, потрапити до парламенту вдалося ще й ПСПУ Наталії Вітренко, яка вважалася спойлером, тобто просто клоном СПУ Олександра Мороза, і була підконтрольною Леонідові Кучмі. Проте підтримка Вітренко свідчила про популярність радикальних червоно-коричневих гасел, які вона висувала. Причому головним оплотом ПСПУ став не Донбас і не Крим, а Сумщина. Там партія здобула аж 21% голосів! У сукупності червоні набрали 37% й отримали 174 місця у Верховній Раді. Якби вибори тоді відбувалися за пропорційною системою, такий парламент міг би привести до краху української державності, але ситуацію врятувала мажоритарка. У більшості округів перемог­ли безпартійні кандидати, які переважно співпрацювали з владою. Крім того, у двох областях першість здобули партії феодального типу, яким вдалося домогтися значної підтримки завдяки адмінресурсу їхніх негласних «господарів». У Закарпатській області вибори з великим відривом виграла СДПУ(о) Віктора Медведчука, яка набрала 31% (загалом по країні 4%). А на Дніпропетровщині 35,3% голосів здобула партія «Громада» Павла Лазаренка, що в той час був однією з найвпливовіших осіб у країні. Справжнім сюрпризом у 1998-му стало потрапляння в парламент Партії зелених. Наприкінці 1990-х українцям явно було не до екології, однак зеленим вдалося набрати більш як 5% і подолати прохідний бар’єр. Очевидно, голосування за цю політсилу стало виявом протестних настроїв.  

 

Читайте також: Перегрупування на флангах

 

2002: західний вектор. На початку нового тисячоліття нас­трої в суспільстві змінилися і протестний електорат став відвертатися від комуністів. Початком кінця КПУ стала провальна президентська кампанія Петра Симоненка в 1999 році, коли він відверто піддався Леонідові Кучмі. Водночас націонал-демократам вдалося подолати кризу, яку переживав їхній табір після загибелі В’ячеслава Чорновола та розколу Народного руху. У них з’явився новий харизматичний лідер — Віктор Ющенко, довкола якого стали об’єднуватися різні дрібні партії. Блок націонал-демократичних сил дістав назву «Наша Україна» та означення «помаранчеві» завдяки кольору партійних прапорів. На виборах помаранчеві здобули найбільшу кількість голосів (23,5%) і випередили навіть комуністів, популярність яких знизилася. Впала підтримка й соціалістів. Крім «Нашої України», комуністів та соціалістів у Раду пройшов також прозахідний Блок Юлії Тимошенко, а також дві провладні політичні сили: блок «За єдину Україну», орієнтований на Кучму, і СДПУ(о) Вік­тора Медведчука. Разом вони набрали лише 18,5%. Але Леоніда Даниловича знову виручила мажоритарка. За список кучмівської партії «За ЄдУ» проголосувало тільки 11,8% виборців, що дало цій політсилі змогу провести до парламенту лише 35 депутатів. Однак однойменна фракція в результаті налічувала аж 175 осіб. І все завдяки мажоритарникам. У підсумку «За Єду», не здобувши підтримки виборців, стала найбільшою парламентською силою. Надалі вона перетворилася на сумнозвісну Партію регіонів і перейшла в спадок Вікторові Януковичу.

 

 

2006: у парламентській республіці. Парламентські вибори 2006 року відбувалися вже зовсім в іншій країні, яка змінила Конституцію і стала парламентсько-президентською республікою. Після тріумфу 2002 року помаранчевим вдалося розвинути успіх і домогтися перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах. Після поразки Януковича, який намагався зіграти брудно й сфальсифікувати вибори, здавалося, що його політична кар’єра закінчена. Однак постійні чвари в таборі помаранчевих, нездатність націонал-демократів виконувати передвиборчі обіцянки призвели до деморалізації та розчарування виборців. Водночас прикра поразка консолідувала орієнтовані на Росію еліти Південно-Східної України. А Янукович зміг швидко оговтатися від шоку й знайти спільну мову з Ющенком. У результаті всіх цих процесів на виборах 2006-го перемогу з великим відривом здобула Партія регіонів, якій вдалося перетягти практично весь електорат комуністів і стати головною проросійською силою України. Для КПУ 2006 рік став жахом. Якщо 2002-го вона отримала 20% голосів, то 2006-го — лише 3,6%. Потрапити до парламенту їй вдалося лише завдяки зниженню до 3% прохідного бар’єра. Вибори 2006 року вперше відбувалися за пропорційною системою, тобто тільки за партійними списками. Такий підхід поклав кінець різнобою в парламенті. Цього разу в Раду потрапило лише п’ять політсил, які чітко ділилися на помаранчеві та проросійські. Винятком була лише СПУ Олександра Мороза, яка опинилася серед помаранчевих. Вона в результаті й поховала парламент V скликання, який виявився найнедовговічнішим в історії України. Спочатку соціалісти сформували коаліцію з «Нашою Україною» та Блоком Юлії Тимошенко, проте пізніше раптово переметнулися в інший табір і вступили в коаліцію з ПР та КПУ. Але проіснувала така конструкція недовго. Незабаром Ющенко розпустив парламент і призначив вибори. Зрада Мороза стала лебединою піснею соціалістів: до нового парламенту ця партія вже не пройшла.

 

 

2007: черговий реванш. Позачергові вибори 2007 року не змогли істотно змінити розстановку сил у парламенті. До ВР знову пройшло п’ять партій. Місце соціалістів посів ще аморфніший Блок Литвина, успіх якого став головним сюрпризом перегонів. Як і 2006-го, найбільше голосів набрала Партія регіонів. Істотно зміцнити свої позиції вдалося також політсилі Юлії Тимо­шенко. Вона поліпшила попередній результат одразу на 8,4%. Тимошенко й стала, по суті, переможцем виборів: у грудні 2007 року вдруге обійняла посаду прем’єр-міністра. Результати голосування, здавалося, були успішними для помаранчевих і дали їм змогу повернути контроль над ВР, що був втрачений після зради соціалістів. Але ефемерність цього успіху стала очевидною після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах у 2010-му, коли в лічені дні розстановка сил кардинально змінилася й помаранчевий парламент миттєво став біло-блакитним. Головну роль у цьому швидкому «перевзуванні» відіграв Володимир Литвин.

 

 

Читайте також: За кого голосуватиме Південний Схід України у 2019 -му

 

2012: шлях до диктатури. Вибори 2012 року знову відбувалися за змішаною системою. Новий президент Янукович до цього часу зрозумів, що не зможе контролювати парламент, якщо збережеться пропорційна система, і вдався до давньої хит­рості Кучми — завів у Раду безліч мажоритарників, з допомогою яких сформував провладну коаліцію. У підсумку за партійними списками ПР і КПУ набрали менше голосів, ніж опозиційні партії. Протестний електорат акумулювала націоналістична «Свобода», що несподівано здобула 10% підтримки. Навіть гроші та серйозний адмінресурс не забезпечили регіоналам перемогу, зате їм допомогли мажоритарники, більшість яких примкнула до провладних сил. Так Янукович отримав повністю ручний парламент, який допоміг йому на короткий час зміцнити позиції, але в підсумку не врятував його від сумного фіналу.

 

 

2014: нова доба. Після революції та втечі Януковича з країни цілком логічно постало питання про перезавантаження влади. Після зміни президента настала черга міняти й парламент. Окупація Криму та Донбасу, воєнні дії на Сході країни, а також розпад Партії регіонів створили умови, за яких успіх проросійських сил став неможливим. За підсумками кампанії 2014 року Україна вперше у своїй історії отримала український парламент. Колишня ПР, яка йшла на вибори під новим брендом Опозиційного блоку, змогла завести за списком тільки 27 депутатів, що було для регіоналів справжнім крахом. Решта місць дісталася націонал-демократичним партіям, які використовували в ході передвиборчої кампанії жорстку антиросійську риторику та виступали за європейську інтеграцію України. Нова влада вирішила лишити вибори в мажоритарних округах, що допомогло зберегти мандати багатьом колишнім членам ПР і мажоритарникам, які в минулому з ними співпрацювали. У парламенті вони сформували кілька фракцій і груп, однак за давньою традицією стали підігравати правлячій коаліції. Драматичні події 2014 року, який став найважчим в історії незалежної України, призвели до суттєвого переформатування політичної карти країни. Втратили підтримку старі партії та політики, на місце яких прийшли нові герої.

 

 

Навесні 2014 року зійшла зірка Олега Ляшка, якого раніше ніхто не сприймав усерйоз. Він активно піарився на воєнних діях у Донецькій області та виступав із націонал-патріотичними гаслами, що допомогло йому швидко наростити рейтинг і провести в парламент власну політсилу. Справжнім «чорним лебедем» став успіх нової партії «Самопоміч», яка з’явилася незадовго до виборів. Крім того, несподівано високий результат показав «Народний фронт», що випередив навіть Блок Петра Порошенка, якому прогнозували перше місце. Якими будуть вибори 2019 року? Сьогодні можна з упевненістю сказати, що одні з найнепередбачуваніших. Рейтинги партій як ніколи низькі, політичні сили роздроблені, тому виникнення будь-якого нового союзу може кардинально змінити розстановку сил на політичному фронті. Перемога будь-кого з кандидатів у президентських перегонах майже напевно означатиме й успіх у парламенті завдяки залученню сірих мас мажоритарників. Адже змішану систему так і не скасували. А це означає, що в парламенті знову опиняться десятки депутатів без вираженої політичної позиції, готові примкнути до тієї сили, яка пообіцяє вигідніші умови.

Новини RedTram

Loading...