Культура 2018-10-22 12:51 Трегуб Ганна

Назад до суті

В українських кінотеатрах проходить традиційний фестиваль Нового німецького кіно.

Якби дати європейському кіно коротке означення, то на думку спадає фраза про те, що зміст має значення. Так чи інакше кіномистецтво Старого континенту не так про спецефекти і битви між наділеними надзвичайними здібностями та силами героями, що рятують світ, а радше про реальних людей. Отих, що з нами на вулицях кожного дня, і тих, яких бачимо на наших екранах або чуємо по радіо. Про тих, які діяли колись, але дуже потужно на нас вплинули. Тут є місце майстерності сценаристів, що відсилає глядача до глибокої європейської літературної традиції. Мало кому вдалося відкинути оте шекспірівське твердження, що весь світ театр, а люди в нім – актори. Боги і герої, що рятують світ – куди ж без них, проте інколи видається, що складне плетиво переживань, емоцій, життєвого досвіду як на індивідуальному, так і на колективному рівнях – це складніше. Складніше для усіх – режисерів, кіноакторів і так далі. Складніше для глядача, бо історична драма чи навіть майстерна психологічна комедія потребують не лише інтелектуальної, а й емоційної праці. А от остання  - це той елемент, який досі не дозволяє кіно примітизуватися остаточно.

 

У ретроспективі цьогорічного кінофестивалю Нового німецького кіно, який проводить Goethe-Institut, всього вище згаданого не бракує. Сім свіжих картин, які протягом наступного місяця показуватимуть у кінотеатрах Києва, Одеси, Маріуполя, Харкова, Чернівців, Дніпра та Львова, належать здебільшого до серйозних кіножанрів, проте це аж ніяк не значить, що глядач буде нудьгувати під час кінопоказів. Варто сказати, що багато картин були показані на двох останніх Берлінале. Цікавинки починаються вже з афіші кінофестивалю. На ній зображений німецький кіноактор Август Деіль у ролі молодого Карла Маркса в однойменній стрічці німецького кінорежисера родом з Гаїті Рауля Пека. Останній мало знаний в нашій країні, хоча у його доробку – декілька десятків художніх і документальних картин. Один з улюблених його жанрів – байопік. Так він зняв стрічку, присвячену Патрісові Лумумбі, діячеві часів визволення Бельгійського Конго. Ним також створено документальний фільм «Я не твій негр», натхнений публіцистикою та мемуаристикою чорношкірого американського драматурга та письменника Джеймса Артура Болдуїна, що лишив спогади як про часи сегрегації та расової нетерпимості у США, так і про своїх близьких друзів та знайомців, як-от Мартіна Лютера Кінга, Малькольма Ікса та Медгара Еванса. «Молодий Карл Маркс» - це художня стрічка зазначеного кінорежисера, приурочена до 200 річниці від дня народження цієї неоднозначної, проте стовідсотково непересічної для розвитку європейської та світової інтелектуальної культури, особистості. Це особистість, творчий доробок якої потребує нового і повного, а не за радянським штибом, прочитання без цензури і купюр, а також нової критики.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів

 

Так само, як і його найближчого сподвижника Фрідріха Енгельса. Їм обом не пощастило, бо у масову свідомість вони увійшли не так завдяки своїм творам, як комуністичній іконографії. Хмара вусів і бороди, довга борода, коротка плюс лисина, вуса – ось той образ, який злинає  пам’яті, коли згадуєш про Маркса, Енгельса, Лєніна та Сталіна поряд, мов ряд луски на рибині. Старигані, ідеологи, тирани з руками по лікоть у крові, пам’ятники, які давно позносили з наших вулиць. Їхній образ рудиментарний, і мало в кого викликає захват. Принаймні так є в нашій країні. Рауль Пек здирає і з Маркса, і з Енгельса полуду бронзи та каменю, і показує у своїй стрічці обох молодими. 1844 рік. 26-річний Карл Маркс живе в боргах та страхах зі своєю дружиною Дженні в паризькому вигнанні. Коли він знайомиться з однолітком Фрідрихом Енгельсом, то спочатку зневажливо сприймає його як денді з родини фабриканта. Але Енгельс саме на основі свого досвіду опублікував дослідження про злиденність англійського пролетаріату і давно почав дистанціюватися від свого класу. Вони стають друзями, надихають один одного як соратники та пишуть тексти, якими хочуть звести теоретичну надбудову для революції, що видається неминучою. Їхні амбіції більше не задовольняються лише інтерпретацією світу, але його ґрунтовною зміною. Спротив консерваторів та внутрішня гризня лівих лише заохочують їх. Так постає «Маніфест комуністичної партії», твір, виданий 1848 року, в час грандіозних революцій, що охоплюють Європу, «Весни народів». Це твір, написаний двома молодими чоловіками, геть не чужими від життя, як воно є в їхню епоху, і від тих історичних перепетій, які охоплюють їхній рідний край. Так само, як і низка людей після них, вони принесли нові категорії, що вклалися в канон європейської думки, із знання та суперечки з якими постає наш новий світ.

 

 

Жити так, щоб після твоєї смерті зняли кіно – це таки дійсно про німецьку кіноакторку Ромі Шнайдер, якій присвячений ще один байопік, що увійшов до програми цьогорічного фестивалю Нового німецького кіно. Стрічка «Три дня з Ромі Шнайдер» режисерки Емелі Атеф – кіно про невигадану людську драму. Багато хто пригадує її не за зіграними ролями, і втіленими героїнями, а за сторінками світської хроніки, палким романом з Аленом Делоном. Картина Емелі Атеф розповідає про її останнє інтерв’ю. Зображення Ромі Шнайдер авторства Роберта Лебека розійшлись світом. Їм вдалось піймати суперечливу натуру актриси, її жвавість й меланхолію, її біль. Лебек також робив фото для легендарного інтерв’ю репортерові «Штерну» (одного з найстаріших та найповажніших журналів Німеччини) Міхаелю Юрґсу в Квібероні, на яке Ромі Шнайдер таки погодилась – попри поганий досвід з німецькою пресою. На бретонському курорті вона сховалась, щоб відпочити. Компанію їй склала її багаторічна подруга Гільде.

 

Читайте також: Королева серед сірого каміння

 

Інтерв’ю та чорно-білі світлини лягли в основу художнього фільму, який відтворив особливу атмосферу тих днів, в які Ромі Шнайдер відкрилась аж до межі болю. Чим більше актриса показує себе і з-за зірки проступає людина, тим більше руху з’являється у квартеті: Гільде хоче захистити подругу від її самої, яка виманює цинічного репортера з засади своєю роззброювальною чесністю. Лебек під час зйомок по-новому відкрив численні образи Ромі Шнайдер. Вимальовується багаторівневий портрет захоплюючої актриси та жінки, як віддає усе нещадно і все ж рідко відчуває, що її бачать і сприймають. Насправді героїв, вартих уваги у стрічці, що про неї мова, декілька. Це не лише Ромі Шнайдер, майстерно зіграна німецькою акторкою Марі Баумер, а й мовчазний Роберт Лебек, безперечно видатний європейський фотограф та фотокореспондент, а також Міхаель Юрґс, журналіст, який записує останнє інтрев’ю кіноакторки. Журналісти так чи інакше – теж герої не лише на щодень, а й на кіноекранах.

 

 

Хто ми, і від чого залежить, як себе поводимо, і як нас бачать люди навкруги? Лідерство – маска чи вроджений дар? Відповідь на ці питання намагається дати режисер Роберт Швентке у картині «Капітан». Це екранізація історії реальної людини, нацистського військового злочинця Віллі Герольда. В останні тижні Другої світової війни молодий єфрейтор Віллі Герольд тікає і знаходить форму капітана. Не довго міркуючи, він вбирається в однострій і разом з цим роль військового з вищим званням. Навколо нього швидко збираються розпорошені солдати – втішені тим, що знову знайшли командира. Зі страху бути розкритим Герольд все більше вживається у роль безжального капітана, віддаючись владному шаленству. «Капітан» проникливо демонструє, що навіть у хаосі останніх днів війни звичні командні ланцюги і механізми влади продовжують функціонувати, ставлячи глядача перед питанням: як би повівся я? Його знаю ще під прізвиськом Кат з Емсланду, таборів для політичних опонентів нацистів, а також для солдат-дезертирів. Злочин Віллі Герольда глибшає від того, що здійснений дезертиром проти таких самих, як він. Хтось рятує, а хтось вбиває, скориставшись нагодою і можливістю. І те, і інше притаманне людині як такій.

 

 

На окрему увагу українського глядача заслуговують стрічки, які об’єднані не лише тим фактом, що Україна та Німеччина створили їх разом, у копродукції, а й непростою темою російської агресії на Донбасі та анексії Криму. Мова про «Донбас» режисера Сергія Лозниці та «Вулкан» Романа Бондарчука. Як би там не було, але поява таких стрічок говорить про те, що Європа починає розуміти, що те, що відбувається в Сімферополі чи під Донецьком сьогодні, доля людей, по яким прокотилося те, що відбувається, на пряму її стосується тут і тепер.

 

Читайте також: Небесний покровитель Празької весни

 

«Донбас» Лозниці – тринадцять коротких сюжетів показують панораму життя на окупованих територіях, від трагедії до комічного фарсу. «Зелені чоловічки» не можуть пригадати назви свого «рідного містечка, тут поруч». Німецького журналіста на блокпосту зустрічають криком «фашиста зловили!». Тут святкують весілля та влаштовують вуличні розправи, експропріюють на благо «республік» машини та гроші, живуть у підвалах, рятуючись від обстрілів. Фільм Сергія Лозниці задається питанням: де в цьому калейдоскопі проходить грань між правдою і вигадкою? Сценарій фільму заснований на документальних матеріалах та розповідає про події, що відбувалися на сході України. У центрі уваги – люди, вимушені пристосовуватися до життя в умовах, коли розпадаються інститути влади, сімейні та професійні зв'язки, коли речі перестають називатися своїми іменами. Де грань між фактом та вимислом? Чи можливо зберегти здоровий глузд і людську гідність у таких умовах? Нагадаємо, що ця стрічка отримала Премію за найкращу режисуру у  програмі «Особливий погляд» на цьогорічному Канському кінофестивалі.

 

 

Стрічку «Вулкан» її творці визначають як драму з елементами комедії. Лукас переживає кризу середнього віку. Він працює перекладачем в київському офісі ОБСЄ й у складі моніторингової місії вирушає на кордон з Кримом. Після декількох дивних збігів обставин, Лукас залишається сам у маленькому містечку на півдні України. Не знаючи куди йти, він опиняється в хаті місцевого дивака на ім'я Вова. Слідуючи за Вовою, Лукас повільно занурюється у життя української провінції, у світ, який виходить за рамки його уяви, де речі виглядають повністю відірваними від усякої логіки чи структури. В цих дивних місцях, де люди віднаходять щастя в найпростіших, часто ілюзорних речах, де переплелися минуле, сучасне і майбутнє, де кожен день може стати останнім, Лукас отримує шанс почати життя спочатку.

 

 

Не обійшлося цього року і без актуалізації сучасних тем крізь призму кіно. Так фільм «Транзит»  режисера Крістіана Петцольда переносить в наш час дію роману Анни Зегерс. Нацистські війська на підступах до Парижа. Головний герой роману і стрічки Георг  втікає в останню мить зі столиці до Марселя. Але навіть Марсель є лише проміжним пунктом: у портовому місті можуть залишатися лише ті, хто можуть довести, що планують їхати далі, а це означає, що потрібен дозвіл на в'їзд до потенційної країни перебування. Георг може зробити це легко, оскільки в його багажі документи письменника Вайделя, який покінчив життя самогубством, та гарантія видачі візи мексиканським посольством. Георг бере ім'я Вайделя, і це дозволяє йому вільно пересуватися разом з усіма іншими біженцями в портовому місті, сподіваючись отримати квиток на корабель.

Біженці спілкуються у коридорах маленького готелю, в залі очікування консульств, у кафе та барах у гавані. Георг подружився з Дрісом, сином свого покійного товариша Гайнца, який загинув під час спроби втечі. Потім він зустрічає Марію Вейдель і закохується в цю таємничу жінку, яка шукає свого зниклого чоловіка — того самого письменника. Це фільм-алюзія, іномовна про сучасні проблеми Європи – міграцію і поки що нездатність подумати про те, яка політика допоможе не штучно, а насправді вирішити цю біду як європейців, так і  тих, хто на з власної примхи шукає в Європі прихистку.

 

 

Однією з узагальнюючих тем цьогорічної ретроспективи нового німецького кіно є правдива сторона багатьох речей, доль та активностей, на які пересічна людина не зважає через низку причин. Глядач і читач в кіно та журналістиці бачить лише фінальний результат праці багатьох людей. Закуліса або внутрішня кухня того, а як же ж створюють кіно, на приклад, лишається десь поза увагою. «Кастинг» Ніокласа Вакербарта якраз є такою спробою сказати правду в кіно про кіно. Для свого першого художнього фільму – рімейку «Гірких сліз Петри фон Кант» Фасбіндера – режисерка Віра шукає ідеальний акторський склад. Та після першого знімального дня і численних кастингів їм не вдалось знайти людину на головну роль. Продюсер та команда розчаровуються у Вері, а Ґервін тішиться через те, що є додатковий заробіток.

 

Читайте також: Фестиваль «Молодість»: продовжити говорити

 

Адже він працює партнером на репетиціях, виголошуючи фрази у діалозі з відомими кандидатами. Коли вакансія головного актора раптово звільняється, Ґервін пробує свої шанси. Режисер Ніколас Вакербарт схоплює сутність фасбіндерового джерела, створюючи при цьому повністю власну, глибоку роботу. «Кастинг» безжально висвітлює безодні людських стосунків, де керують влада, пристрасть та відчай. Але зовсім побіжно Вакербарт розповідає гірку правду про владні стосунки та залежності в німецькій кіносфері. «Кастинг» - це розумний та розважальний фільм, який формують цікаві зміни сюжету, гумор – та захоплююча гра віртуозного ансамблю.

 

 

Розповідати історії про себе, де є місце не лише вигадці, намагатися бути чесними щодо фактів, переживань та емоцій в мистецтві для культури досі важливо. Це потребує такту і таланту. Так само,  як і показ своєї історії. Очевидно, нове німецьке кіно – саме про це.

Новини RedTram

Loading...