Політика 2018-10-19 11:50 Дорошенко Юрій

Релігійність чи фарисейство?

Історія хвороби «політичної побожності»

Усе почалося 29 квітня 1988 року. Офіційній релігійності дали зелене світло. Тоді в Кремлі ще генеральний секретар ЦК КПРС Міхаіл Ґорбачов зустрівся з Московським Патріархом Пімєном (Ізвєковим) і членами Священного синоду Російської православної церкви.


Подія була непересічною. Партія з її давньою історією фізичного винищення священнослужителів, руйнуванням храмів, атеїстичною ідеологію не мала перетинатися з носіями культу та поширювачами «релігійного дурману». Але Радянський Союз наприкінці свого існування зайшов у глухий кут, панічно намагався зберегтися, продемонструвати Заходу та США, що може мати людське обличчя, і напередодні святкування 1000-річчя хрещення Русі пішов назуст­річ церкві, прагнучи таким чином покращити свій імідж.


Цікаво, що серед церковних ієрархів на тому історичному заході був також митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) — теперішній Патріарх Київський і всієї Руси-України, предстоятель УПЦ Київського патріархату.

 

Читайте також: Акт про духовну незалежність


Партія дала добро на контакти, і саме після кремлівської зустрічі, мов крига скресла, політики пішли в храми, почався відлік їхньої показної релігійності, яку в різних модифікаціях можемо спостерігати й донині. Відтоді чиновники та політики не один десяток років ходять у церкви на великі свята, під телекамерами стоять, як кажуть батюшки, мов підсвічники, і «ганяють мух», бездумно хрестячи лоби, сподіваючись, що цим завойовують симпатії виборців.


Релігійність (часто відверто показна, а не щира) — традиційна складова всіх виборчих технологій сучасної пост­тоталітарної України. Чергові вибори зазвичай вельми посилюють релігійній екстаз кандидатів на посади. Спробуймо визначити деякі риси цієї політичної набожності насамперед на прикладі перших керівників України часів її незалежності, дослідити, так би мовити, історію хвороби.   


Відомо, що наш перший президент Леонід Кравчук майже ніколи не буває в церкві. Якщо десь і відзначився, то це громадсько-церковні заходи. Мабуть, тягар корони головного партійного ідеолога-атеїста засів у ньому надто глибоко і назавжди. Хоча як глава держави він підтримав курс митрополита Філарета на автокефалію Української православної церкви (між ними й понині збереглися теплі людські стосунки). За Кравчука вперше пролунало гасло «Незалежній державі незалежну православну церкву!».


Водночас відомо, що в часи, коли Леонід Макарович працював у ЦК КПРС, поза людські очі хрестив своїх онуків у домовому храмі тодішнього екзарха УПЦ владики Філарета. Принаймні так мені розповідав його сват — уже покійний директор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Анатолій Москаленко. Хоча це й були вже часи перебудови, але теж вельми промовистий факт.   

 

Лише 11% українців позитивно ставиться до публічної демонстрації політиками своєї релігійності, а негативно — аж 52%, про що свідчить опитування, проведене в березні цього року Центром Разумкова


Леонід Кучма на верховній загальноукраїнській посаді не був надто ревним православним, але регулярно брав участь у важливих релігійних подіях, не цурався неформальних посиденьок із високими ієрархами. За нього започаткували «пасхальні каруселі», коли очільник держави з почтом уночі на Великдень об’їжджав головні храми основних конфесій. Леонід Данилович починав із Володимирського патріаршого кафедрального собору УПЦ КП, а закінчував ніч розговінням у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі УПЦ МП.


Кучма прийшов до влади як палкий прихильник Московської патріархії, але після так званого чорного вівторка (побиття похоронної процесії Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) на Софійській площі Києва), який обурив не лише українську, а й світову громадськість, відкоригував свою політику і надалі демонстрував повагу (як цього вимагає закон) і до вірян УПЦ КП. За його президентства держава відродила з небуття низку знакових для українського народу храмів, зокрема Михайлівський та Успенський собори, також фактично завершився процес передачі з державної власності конфесіям культових споруд, припинилося жорстке протистояння православних із греко-католиками на Заході України.

 

Читайте також: “Коли до них перейду, то загину” - що проповідували прихожанам Лаври на свято Покрови


Віктор Ющенко вже на президентських виборах відверто позиціонував себе як глибоко релігійний кандидат. Тут він був першим. Щоправда, команді іміджмейкерів доводилося дуже сутужно: треба було демонструвати, що той є кандидатом і від УПЦ КП, і в УПЦ МП не чужий. Як глава держави Ющенко продовжив Кучмину традицію великодніх об’їздів храмів. Над ним тяжіла умовна релігійна «багатовекторність» попередника.


Разом із братом Петром Ющенком побудував у своєму рідному селі Хорунжівка, що на Сумщині, храм, який спершу належав УПЦ МП, але під тиском громадськості таки перейшов до УПЦ КП. Загалом третьому президентові були притаманні іміджева хаотичність, наявність суперечностей не лише в політиці, а й у релігії.


Усе ж таки слід зауважити, саме за Ющенка було зроблено потужну спробу здобути автокефалію Української православної церкви під час відзначення 1020-річчя хрещення Руси-України. До цього часу всі президенти обмежувалися загальним публічними заявами про потребу побудови єдиної Української помісної православної церкви та абстрактними листами на адресу Константинополя.


Пізніше команда Ющенка прагнула використати томос як козир у боротьбі за другий термін виборів. Усі ще пам’ятають, що тоді до Києва навіть приїздив Вселенський Патріарх Варфоломій (візит за всіма протокольними ознаками бачився як державний), але переговори щодо томосу про автокефалію зайшли в глухий кут. Причина, як тепер уже очевидно, полягала в тому, що все робилося хаотично, на особистісному рівні, без конкретного плану, у розрахунку лише на зовнішній ефект — сподівалися «вколихати» Вселенського Патріарха бучним прийомом.  

 

Читайте також: Поставтокефалія


Релігійність Януковича — тема окремого дослідження, швидше не політологічного, а психологічного. Усі пам’ятають, здавалося б, однозначну фанатичну прихильність Віктора Федоровича до Московського патріархату, яка навіть усю його команду перетворила на секту «старця Зосіми» (специфічного політичного православ’я з орієнтацією на російську складову). Його часті вояжі по монастирях і, зокрема, на Афон були не тільки частиною іміджу, покликаною мобілізувати проросійський електорат Півдня та Сходу України, а й складовою якоїсь суто обрядової віри.


Ставлення Януковича до релігії було, м’яко кажучи, специфічним. Адже важко зрозуміти людину, яка глибоко вірить у Бога й при цьому незаконно утримує фактично під вартою «канонічного» архієрея, найближчого помічника смертельно хворого митрополита Володимира (Сабодана). Тут у Януковича швидше був внутрішній страх перед вищими, цілком шаманськими силами, які привели геть непридатну особу до державного керма.


Мабуть, звідти й класична історія «дива» (описаного, зокрема, у книжці екс-міністра МВС Віталія Захарченка), яке трапилося, коли Янукович програв перші президентські вибори 2005 року й готувався в «Межигір’ї» до самогубства. Пішов до Дніпра з пістолетом і побачив на кризі накреслений хрест, що був освічений місяцем. Як він сам пізніше розповідав у вузькому колі, сприйняв це як знак Божий. Наказав вирубати ополонку у формі явленого хреста, скупався в ній, туди ж викинув зброю й почав наступний етап боротьби за президентське крісло.


Говорячи про релігійність високопосадовців, не можна оминути увагою традиційної претендентки на головну посаду в Україні Юлію Тимошенко. Вона прийшла в політику також як прихильниця УПЦ МП. Будувала храми у виборчому окрузі як народний депутат, отримувала ордени. Під час другого свого прем’єрства демонстративно не брала участі в зустрічі Вселенського Патріарха Варфоломія, натомість під час вояжів до Москви щоразу тепло спілкувалася з новообраним Патріархом Московським Кіріллом (Ґундяєвим). За президентства Януковича, коли над нею відбувався суд і коли потрапила за ґрати, була змушена активно позиціонувати себе як прихильниця УПЦ КП, але після звільнення все рідше з’являється у Володимирському патріаршому соборі й під час останнього відвідання Єрусалимського Патріарха Феофіла чомусь не підтримувала перед ним публічно ідею автокефалії української церкви.

 

Читайте також: Світові ЗМІ про надання томосу


Нинішній президент України Петро Порошенко, як і його попередники, пройшов складний шлях релігійно-конфесійного розвитку. Спершу він був переконаним прихильником УПЦ МП, активним кліриком і жертводавцем, але, як показують останні події, показав найбільше розуміння важливості здобуття автокефалії Українською православною церквою, зумів налагодити партнерські відносини з УПЦ КП, Українською греко-католицькою церквою, не порвав із державницьким, проукраїнським крилом в УПЦ МП.


Нині опоненти Порошенка звинувачують його в тому, що він прагне використати томос про автокефалію в наступних президентських виборчих перегонах. Але так можна казати, що кожен глава держави в будь-якій країні кладе свої здобутки в основу стратегії наступної перемоги.


Українські політики давно розібрали конфесії для свого образу, наче дядьки картузи на сільському ярмарку, та ще й на вуха понатягували. Так, усім відомо, що голова РНБО Олександр Турчинов — член протестантської баптиської общини. Претендент на президентство Вадим Рабінович не приховує, що є активістом іудейської общини. Арсеній Яценюк виступає в ролі ревного греко-католика. Олександр Гриценко показово вінчається в храмі Московського патріархату. Опоблок на чолі з Вадимом Новинським, уламок Партії регіонів, також ходить ключем за предстоятелем УПЦ МП митрополитом Онуфрієм (Березовським).


На побутовому рівні релігійні вияви наших владоможців видаються ще химернішими. Завдяки електронному декларуванню громадськість дізналася, що деякі народні обранці не тільки володіють розкішними колекціями ікон та церковного начиння, а й побудували цілі каплички та храми в себе на подвір’ї і вважають їх приватною власністю. А дехто навіть задекларував, що в нього вдома зберігаються мощі святих.  


За такої дещо бурлескної релігійності політикуму в Україні геть не прижилися християнсько-демократичні партії: різні ХДПУ, УХДП, РХП, СХП, ХДС майже остаточно зникли з політичного життя або жевріють на маргінесі.
До речі, усім політикам варто взяти до уваги те, що їхні виборці не в захваті від політичної показухи. Так, лише 11% українців позитивно ставиться до публічної демонстрації політиками своєї релігійності, а негативно — аж 52%, про що свідчить опитування, проведене в березні цього року Центром Разумкова.

Новини RedTram

Loading...