Культура 2018-10-11 16:09 Олеся Анастасьєва

Пацієнт радше живий

Як українське кіно долає сучасні виклики

Від початку 2018 року в кінотеатральний прокат вийшло більш як 30 українських релізів. Тут і повнометражні ігрові фільми, які збирали пристойну касу (професійною термінологією сума, яку глядачі заплатили за квитки в кінотеатрах, називається бокс-офіс. — Авт.), як-от романтична комедія «Свінгери» та мультфільм «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила», який на сьогодні є лідером серед вітчизняних некопродукційних проектів в українському прокаті. У нас на цю анімаційну стрічку придбали близько півмільйона квитків, а саму її продано в низку інших країн. Варто згадати й документальний фільм «Міф» про оперного співака Василя Сліпака, який загинув на нашій неоголошеній війні, а один із режисерів фільму — Леонід Кантер — пішов із життя в мирній Україні. До кінця року в прокат має вийти ще більш як 10 вітчизняних фільмів. Якщо це станеться, кількість українських стрічок у вітчизняному прокаті встановить новий рекорд.


Усе згадане вище створює вельми оптимістичну картинку, але не все гаразд у нашому кіношному королівстві. Конкурси на виділення державних коштів супроводжуються скандалами, звинуваченнями в конфлікті інтересів та непрозорості. Не всі кінотеатри хочуть показувати непопкорнове вітчизняне кіно. Немає точної статистики щодо кількості проданих квитків, як і чіткого розуміння, який саме український продукт хоче наш глядач і за що саме готовий проголосувати власною гривнею. Щоб затягти його на авторське українське кіно, треба докладати зусиль, чого продюсери не можуть або не хочуть робити. Чи є вихід із цієї ситуації?

 

Кіно приватне, кіно державне


Слід зазначити, що кількість випущених приватним коштом і фінансованих із державного бюджету стрічок у нас приблизно однакова. Тим часом глядач також іде або не йде на фільм незалежно від того, за чиї гроші його зняли, тому лідери зборів є і серед перших, і серед других.
Цього року держава виділила на підтримку кіно понад 1 млрд грн. Якщо раніше одержати фінансову допомогу з бюджету фільммейкери могли лише в Державному агентстві України з питань кіно, то тепер конкурси стало проводити ще й Міністерство культури. Крім того, з’явилася нова інституція — Український культурний фонд, що теж провів свій конкурс, за результатами якого підтримку здобула низка кінопроектів — від написання сценаріїв до промо майбутніх стрічок.

 

Читайте також:  Ахтем Сеітаблаєв: «Дуже хочу зняти комедію»


Конкурси, за підсумками яких виділяють по кілька мільйонів державних гривень на створення одного фільму, у нас проводять у два етапи. Спочатку компанія-виробник подає весь пакет документів, пов’язаних із майбутнім проектом, на розгляд експертної комісії. Її члени мають прочитати сценарій, вивчити поданий бюджет, портфоліо самої компанії та авторів проекту й виставити бали. Визначається середній бал, і якщо він високий, то проект проходить у другий тур — пітчинг (публічне представлення проекту перед тією самою експертною комісією). В авторів з’являється шанс особисто переконати журі, що гроші потрібні саме їм. За результатами презентації також обраховується середній бал і відповідно формується список претендентів на отримання грошей від держави.


На підтримку можуть претендувати як ігрові, так і документальні й анімаційні фільми. Як ті, що сподіваються привести в кінотеатри максимум глядачів, так і ті, що мріють отримати приз на якомусь міжнародному фестивалі. Цього року держава почала проводити конкурс і для серіалів. Таке нововведення спровокувало бурхливе обговорення в кіносередовищі: чи потрібно виділяти державні кошти приватним телеканалам і чи не намагається влада таким чином просто купити їхню лояльність перед виборами. Натомість самі телеканали не поспішають виконувати норму закону — транслювати рекламу українського кіно на правах соціальної.
Майже кожне змагання за державне фінансування кіно супроводжується скандалом. І свого апогею він сягнув цьогоріч на конкурсі «патріотичного кіно», який уперше провів Мінкульт. На те є кілька причин.


Що таке «патріотичне кіно»? Законодавець сам себе загнав у глухий кут, ввівши словосполучення, яке не має жодного юридичного визначення. Але ж слово красиве, напевно, дуже хотілося позагравати з електоратом. Після кількох зламаних списів патріотичним вирішили вважати все хороше українське кіно. Що можна зробити, щоб уникнути цього скандалу? Є кілька способів. Перший — залишити все так, як було. Тобто коли гроші на виробництво фільмів виділяє Держкіно через свою Раду, створення якої прописане в законі про державну підтримку кінематографії. Другий — розподіляти конкурси Держкіно та Мінкульту, наприклад, за таким принципом: на одному підтримуються проекти, орієнтовані на широку аудиторію, а на іншому — авторське кіно, розраховане на фестивалі.

 

Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити


Перевагою цього першого «патріотичного конкурсу» Мінкульту було нововведення, коли всі картки експертів і після першого туру, і після другого публікуються у відкритому доступі в інтернеті, усі охочі можуть їх прочитати. Вони не підписані, але дехто, маючи певні аналітичні здібності, зміг вирахувати, хто саме з експертів яку картку заповнював. І ось тут почалося найцікавіше. Виявилося, що не всі члени журі достатньо компетентні, деякі порушують правила регламенту й не мотивують свою оцінку. У частини є проблеми з логікою: визначаючи проект як актуальний чи патріотичний, дають найнижчі оцінки. Один експерт вирішив скористатися нормою регламенту й ставив нуль за всіма критеріями, якщо вважав проект непатріотичним. Ця оцінка враховувалася під час визначення середнього балу, і деякі проекти через один нуль від одного члена журі не потрапили в другий тур. Якщо врахувати, що половина експертів одночасно були й конкурсантами, тобто подавали на конкурс власні проекти, але не оцінювали їх, виникло додаткове питання: а чи не намагається дехто просто завалити своїх конкурентів?


Уже після конкурсу Мінкульт почав обговорювати з переможцями, що сума державного фінансування ігрового чи анімаційного повнометражного проекту не може перевищувати 25 млн грн, хоча ніде в документах така норма прописана не була. Попри те що від часу затвердження Кабміном переліку переможців минуло понад місяць, у Міністерстві культури досі не можуть сказати, скільки грошей із держбюджету отримає кожен переможець.


Проблема, яка виникла ще з першого пітчингу Держкіно і яка не вирішена досі, — перший закритий тур. Половина поданих проектів до другого туру не доходить. Зрозуміти, про що ці фільми, немає можливості. Немає жодної гарантії, що проекти, які справді варто підтримати, не залишилися за бортом. Часто під час пітчингу деякі експерти кардинально змінюють свою оцінку того чи іншого конкурсанта. Тож єдиним правильним рішенням було б запровадити для всіх проектів, які подали документи, що відповідають необхідним критеріям, один тур — публічний пітчинг, проте ніхто не хоче це робити.


Отже, коли ви почуєте з вуст посадовців або експертів, що конкурси відбуваються прозоро, кожен може зайти в YouTube і подивитися пітчинг, пам’ятайте: а) половина проектів не дійшла до нього; б) оцінку проекту експерти виставляють не публічно, ви не знайдете їхніх імен у титрах готового фільму, і ніхто з них не відповідатиме за своє рішення.


Уже цієї осені оберуть перший склад Ради з державної підтримки кінематографії. Люди, які увійдуть до неї, вирішуватимуть, які фільми підтримає Держкіно. Вперше експерти з кіно отримуватимуть велику винагороду — щомісячну стипендію в розмірі 35 прожиткових мінімумів для працездатних осіб станом на 1 січня календарного року. На 1 січня 2018-го прожитковий мінімум дорівнює 1700 грн, тож розмір місячної стипендії кожного члена Ради — 59 500 грн з урахуванням податків (чистими на руки 47 897,50 грн). Коли зросте прожитковий мінімум, відповідно збільшиться й винагорода членам Ради. У кінематографістів є побоювання, і небезпідставні, що до її складу увійдуть люди, які вже оцінювали проекти в комісіях Мінкульту та Держкіно або обирали експертів. Як журналістка, яка особисто була присутня на виборах експертів, можу сказати ось що: складається враження, ніби список переможців затверджується заздалегідь, конкурс на посади є ширмою, а члени комісій, які обирають експертів, часто йдуть на компроміси та узгоджують між собою, за кого треба проголосувати. Часто їхні аргументи щодо того, чому вони підтримали одного претендента й не підтримали іншого, не мають логічного пояснення. Отже, не виключаю нову зраду й скандал.

 

Читайте також: Мирослав Слабошпицький: «Зйомки фільму — це завжди антропологічна експедиція»

 

Чи може українське кіно заробити на прокаті?


Це питання обговорюється постійно. Щоб дати на нього відповідь, потрібно враховувати два аспекти: дуже часто, а надто якщо кіно зняте не державним коштом, ви не знаєте, яким був його бюджет. Навіть якщо автори оприлюднять цифру, немає жодної гарантії, що вона буде правдивою. Бокс-офіс ділиться між учасниками: половину суми забирає кінотеатр, половину ділять між собою продюсери та дистриб’ю­тор (посередник, який домовляється з кінотеатрами про кількість сеансів та час, коли демонструватиметься фільм, тривалість показів). Якщо дистриб’ютор вкладає свої гроші в рекламу, він забере собі більшу суму, якщо не вкладає, то меншу. Хай там як, а ця інформація закрита. Наприклад, 4 жовтня в український прокат вийшла комедія «Скажене весілля». Держкіно виділило на її створення 3 млн 240 тис. грн, або 30% загального бюджету. За перший вікенд бокс-офіс стрічки становив 13 млн 112 тис. 491 грн. Її переглянули 149 423 особи. Для вітчизняного кіно дуже хороший показник. Автори заявили, що це рекорд серед українських ігрових фільмів, знятих не в ко-продукції. Вже зрозуміло, що стрічка може довго протриматися у вітчизняному прокаті й щотижня збільшуватиме суму бокс-офісу. Щоб вона окупилися в прокаті, потрібно зібрати близько 30 млн грн. Водночас варто враховувати, що ми не знаємо, який саме відсоток забере дистриб’ютор і скільки коштів продюсери вклали в рекламу. Але в будь-якому разі це дуже вдалий український проект, розрахований на широку глядацьку аудиторію.


Для порівняння наведу ще один цьогорічний реліз, також розрахований на широку глядацьку аудиторію й підтриманий Держкіно. Мова про «Таємний щоденник Симона Петлюри», який за чотири тижні прокату зібрав 2 млн 385 тис. 171 грн (31 928 проданих квитків). З бюджету на нього було виділено 23 млн 599 тис. 998 грн, а це половина загального бюджету фільму. Чи потрібно давати кошти на таке кіно? Воно не окупиться в прокаті, не матиме успіху на престижних міжнародних фестивалях. Але створено стрічку на Національній кіностудії ім. Довженка, яка, за словами її очільника й водночас режисера, потребує державних коштів. А для багатьох глядачів саме таке кіно є патріотичним.


Деякі продюсери воліють не вдаватися до послуг дистриб’юторів і випускати стрічки в прокат самостійно. Вони особисто домовляються з кожним кінотеатром про кількість і час сеансів. Пішли таким шляхом і автори «Живої». Вони висунули умову: фільм мали показувати у форматі DCP, який забезпечує кращу якість зображення та звуку. Не всі кінотеатри на це погодилися, а частина навіть стверджувала, що автори стрічки до них не зверталися, тому кількість екранів, на яких вона вийшла, не така велика. Нинішнього року ця сама група випускає фільм «Король Данило». Вона знову йде «самокатом» і планує згаданий вище формат зображення та звуку. Чи вдасться їй збільшити кількість кінотеатрів порівняно з «Живою», покаже час. Адже в демонстраторів також є домовленості з дистриб’юторами, які постачають їм кіно від американських мейджорів, що забезпечує їм основну касу й дає змогу лишатися рентабельними. І «Живу», і «Короля Данила» автори створювали приватним коштом. Бюджети стрічок вони не розголошують і кажуть, що фінансової підтримки держави не потребують. Насправді те, що в Україні існують фільми, створені і приватним коштом, і державним, правильно.

 

Я прийшов — кіно нема


Часто в соцмережах можна прочитати такі відгуки: «Вирішив піти на українське кіно, але більше охочих не знайшлося, тому кіно крутити не стали». Справді, деякі кінотеатри розпочинають сеанс тільки тоді, коли на нього продано три, а іноді й п’ять квитків. Особливо актуальною ця проблема є для регіонів, де на все місто лише один кінотеатр. У Києві деякі заклади також цим грішать, але вибір тут великий, тож знайти кінотеатр, де фільм показують навіть одному глядачеві, не проблема. Керівник запорізького кінотеатру «Байда» Олекса Наслєдніков після того, як один глядач, популярний кіноблогер, розповів про свій невдалий похід на українське кіно у Facebook, написав: «Так, існує певне економічне обґрунтування проведення сеансів. Мінімальна кількість глядачів, які забезпечують окупність, — чотири-п’ять осіб. Кінотеатр не дотується ніким, окрім власників. І не має виправдовуватися ні перед ким, окрім дистриб’ютора фільму. Але ми завжди намагаємося йти назустріч глядачам». Тут постає одразу дві проблеми. Перша — наші співвітчизники мляво ходять на більшість українських стрічок. Друга — у законі про підтримку кінематографії прописаний пункт, який передбачає надання державної фінансової допомоги кінотеатрам у невеликих містах, а саме «відшкодування суб’єктам кінематографії відсотків, сплачених за банківськими кредитами, що були одержані для… будівництва та/або реконструкції, та/або технічного переоснащення кінотеатрів, розташованих у населених пунктах із населенням до 250 тис. мешканців». Ця норма закону ще не запрацювала. Можливо, у документі варто було б прописати підтримку саме тих кінотеатрів, які зобов’яжуться брати в репертуар усі українські стрічки — і ті, що створені приватним коштом, і ті, що виходять у прокат без дистриб’ютора, — й показуватимуть їх навіть за умови, що на сеанс буде продано тільки один квиток.

 

Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки


Ще одна проблема — не всі українські стрічки не те що виходять у широкий прокат (точного визначення терміна «широкий прокат» в українському законодавстві немає, але в кіноколах під ним зазвичай розуміють демонстрацію фільму не менш ніж на 80–100 екранах), а й узагалі не потрапляють у прокат. У деяких містах, де, наприклад, тільки один кінотеатр, українські фільмів, зокрема й створені за підтримки держави, взагалі можуть не показувати.


А буває й так (нерідко навіть у столиці), що ви нарешті зібралися сходити на якийсь український фільм, зайшли на сайти кінотеатрів і бачите, що стрічку вже ніде не показують або залишився тільки один сеанс в одному кінотеатрі в незручний час. Чому так відбувається? Відповідь на це запитання вище. Багато сеансів у зручний час українські фільми зазвичай мають у перший тиждень. Варто запам’ятати: якщо в перший вікенд на стрічку продано дуже мало квитків або не продано жодного, кінотеатр, найімовірніше, не продовжить його показ. І питання не в тому, що кінотеатр непатріотичний, а в тому, що не прийшов глядач, але ж від сплати оренди та винагороди працівникам його ніхто не звільняв. Тому замість сеансу українського кіно він поставить сеанс іноземного, на який точно прийде глядач. І не один.

 

Глядач українських фільмів: хто він?


Точну відповідь на це запитання не дасть ніхто, бо такі дослідження в нас не проводилися, хіба що окремі продюсери визначають глядача своїх фільмів. Звичайно, є певні правила, спільні для всіх. Наприклад, повнометражна анімація розрахована на похід у кіно всією родиною, тому має шанси зібрати в прокаті найбільше коштів. Ромкоми (романтичні комедії) полюбляє переважно молодь віком 16–25 років. На свята, коли випадає кілька вихідних поспіль, відвідуваність кінотеатрів вища, тому за новорічні числа цього року розгорілася боротьба між кількома вітчизняними стрічками. Зазвичай глядач іде в кіно по емоції, наприклад посміятися, тому найбільший попит на комедії. Українські виробники зрозуміли цей тренд, тому 2018-й і початок 2019-го запам’ятаються великою кількістю фільмів згаданого жанру. Також глядач іде на зірок та медійні обличчя, тож дедалі частіше в епізодичних ролях з’являються представники шоу-бізнесу.


Можливо, серед українських глядачів матимуть попит фільми про політику на зразок американського серіалу «Картковий будинок»: хоч як прикро це визнавати, найбільш медійними та популярними в Україні є саме політики, а наше суспільство заполітизоване. Крім того, вихід такого продукту в будь-якому разі спричинить скандал, а це також елемент реклами, часом навіть дієвіший, ніж 100 позитивних дописів у соцмережах. Але поки що вітчизняні фільммейкери на таке кіно не наважуються, і проблема тут, на мій погляд, не в бюджеті. Глядач лінивий, тому, щоб він дізнався про те чи інше кіно, про нього мають говорити 24 години на добу з кожної праски. А це реклама, яка коштує великих грошей, і не всі продюсери хочуть у неї вкладати, тому що квитків усе одно не буде продано стільки, щоб покрити витрати на неї, не кажучи вже про бюджет на виробництво. Ми називали суми бокс-офісів успішних у прокаті українських стрічок, але це одиниці. І якщо на масове кіно в нас може прийти більш як 200 тис. глядачів, то на фестивальну драму — від 2 тис. до 20 тис. Людей, яким цікаві такі фільми, в Україні дуже мало. Чому так мало глядачів ходить на масове кіно — питання, яке знову ж таки потребує соціологічного дослідження. Це може бути економічний чинник, або лінь, або відсутність інтересу, або брак часу.


За даними компанії «Медіа Ресурси Менеджмент», у першому півріччі 2018-го в кінотеатрах в Україні загалом було продано 14,23 млн квитків, у першому півріччі 2017-го — 15,6 млн. Полічити, скільки з них саме на українські фільми, неможливо, бо часто дистриб’ютори й творці фільмів, які йдуть «самокатом», не розголошують цієї інформації. Змінити ситуацію могло б запровадження єдиного електронного квитка — відповідна норма прописана в чинному законі про підтримку кінематографії. Але, на жаль, жодних передумов того, що це станеться найближчим часом, немає.
Які кроки необхідно зробити найближчим часом у цій царині? Насамперед виконати норму закону, тобто забезпечити ухвалення актів, необхідних для реалізації єдиної державної системи електронного обліку реалізованих кінотеатрами квитків (єдиного електронного квитка). Держава повинна замовити рейтинговій соціологічній службі, яка має позитивну репутацію, дослідити «портрет глядача українського кіно». Опитувати варто не лише людей, які купують квитки на вітчизняні фільми, а й тих, хто принципово ходить лише на зарубіжне, а також хто взагалі не ходить у кінотеатри, аби зрозуміти, що їх стримує. Крім того, необхідно розширити мережу кінотеатрів у регіонах із фінансовою підтримкою тих, які забезпечать нормальний прокат українських фільмів.

 

Читайте також: Градус дискусії і відстань до «нуля»


Ще один крок — створення інтернет-ресурсу, на якому була б зібрана більшість вітчизняних фільмів, як нових, так і давніших. Такий собі майданчик для додаткової популяризації українського кіно не тільки в нашій країні, а й за кордоном, завдяки якому його дивитимуться, зокрема, й українські іммігранти. Автори, своєю чергою, дістануть можливість додатково монетизувати свій контент. Крім того, це допоможе відстежувати, скільки людей готові платити за перегляд вітчизняних фільмів, якщо вони не мають бажання ходити в кінотеатри чи роблять це з якихось інших причин.


Прозорим має стати оцінювання проектів, які претендують на державне фінансування. Якщо експерти не хочуть вказувати свої прізвища в анкетах із оцінками, то принаймні в титрах готового фільму мають бути зазначені ті з них, які підтримали конкретно цей проект. Важливо також залучити до експертних комісій іноземних спеціалістів, у яких є досвід успішно реалізованих кінопроектів і які не мали спільних з українськими кіновиробниками стрічок. Треба заборонити тим самим експертам кочувати з однієї комісії в іншу й постійно оцінювати проекти, які претендують на фінансову підтримку.


Для подальшого розвитку кіно Україні незайве було б вступити до Європейського фонду підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт (Eurimages). Це дасть змогу акторам українського фестивального кіно не лише одержувати фінансування з-за кордону, а й створювати фільми в копродукції, таким чином розширюючи межі їх прокату щонайменше на ті країни, які надали кошти. Окрім того, стрічки, підтримані Eurimages, матимуть великі шанси потрапити до конкурсних програм міжнародних фестивалів класу А, завдяки чому український кінематограф може заявити про себе на міжнародній професійній кіноарені.  


Ну й глядачам теж варто пам’ятати: бажаючи придбати смартфон, ви шукаєте його в магазині, а не чекаєте, доки хтось сам принесе його вам додому. Так і з кіно: якщо хочете подивитися нове українське кіно, шукайте його в кінотеатрі.

Новини RedTram

Loading...