Суспільство 2018-10-21 11:10 Вербицький Іван

Цивілізаційний прорив в українському спорті

Чи виросла нова генерація українських спортсменів, не вражена постсовковими комплексами

Два тижні тому киянка Дарія Білодід у віці 17 років і 11 місяців стала наймолодшою в історії дзюдо чемпіонкою світу. Звичайно, це підстава, щоб досягнення дівчини помітили не лише вдома. Однак у тому й річ, що у світі дзюдо Дарина була популярною й до змагань у Баку. Юна українка привертає увагу не тільки нетиповою для цього виду спорту модельною зовнішністю, а й відкритістю. Те саме стосується й тенісистки Еліни Світоліної, однієї з найкомунікабельніших представниць еліти WTA Tour. А також боксерів Василя Ломаченка й Олександра Усика, борця Жана Беленюка, легкоатлетки Юлії Левченко. Без різниці: володіють вони іноземними мовами чи ні, ці люди вже вирізняються своєю нестандартністю, незакомплексованістю та приваблюють не лише спортивними досягненнями чи зовнішніми даними, а, зокрема, власними історіями, умінням сказати щось яскраве. Власне, ця незашореність позначається й на спортивних результатах. Відкритість нової генерації українських атлетів робить їх розкутими, здатними демонструвати щось справді визначальне. Виходить, покоління, яке виросло й формувалося поза совком, постало всесторонньо розвиненими особистостями. Звичайно, зі своїми особливостями, проте навіть із їх урахуванням ці люди вже не йдуть у жодне порівняння зі своїми ж земляками зовсім недавнього зразка.

 

Читайте також: Крах великих клубів

 

Залізна завіса


14 років тому американський режисер Ґевін О’Коннор зняв прекрасну стрічку з назвою «Диво». У ній розповідається про сформовану зі студентів збірну США з хокею, яка на зимовій Олімпіаді-1980 у Лейк-Плесіді примудрилася перемогти у фіналі знамениту совєцьку команду з легендарною ланкою нападу Міхайлов — Пєтров — Харламов на чолі. Одна з найбільших спортивних сенсацій ХХ сторіччя мала найперше ментальне підґрунтя, адже за рівнем індивідуальної майстерності, досвідом і, вочевидь, матеріальною мотивацією радянські хокеїсти перебували на кілька щаблів вище. Попри велику кількість зірок у складі, збірну СРСР творці фільму зобразили фактично безликими монстрами, які ніколи не усміхаються. Звісно, перегин, але ця гіпербола не далека від істини. Як і не позбавлений здорового глузду жарт, вкладений в уста головного тренера «зірково-смугастих» Герба Брукса. Коли його хтось із підопічних запитав, що буде із совєтами, якщо вони програють Олімпіаду, той випалив: «Їх розстріляють!».

Ідеологічна накачка від партійних працівників перетворювала спортивні змагання на боротьбу «за родіну» та проти ворогів із буржуазних країн, яких в ідеалі вартувало б сприймати як звичайних суперників. Як наслідок — постійна нервова напруженість, закритість, боязнь помилитися


У СРСР спорт був одною з головних складових у формуванні міжнародного іміджу. Олімпійські ігри ставали для атлетів практично питанням життя і смерті. Особливо після 1952 року, Ігор у Гельсінкі. Там футбольна збірна програвала в протистоянні з югославами 5:1, але змогла вирвати нічию 5:5. Потім поступилася в наступному матчі 1:3 й вибула з турніру на стадії 1/8 фіналу. Після повернення додому на футболістів чекала жорстка розплата. Рішенням Іосіфа Сталіна клуб ЦБРА (Центральний будинок Радянської армії), — знаменита «команда лейтенантів», — гравці якого формували основу збірної, був розформований, а його члени позбавлені всіх можливих звань.


Після смерті «батька народів» і розвінчання культу особи ситуація якщо й поліпшилася, то не надто. Спорт відігравав найперше ідеологічну роль, а отже, перемог від спортсменів як від «посланців доброї волі» «страны советов» вимагали навіть на змаганнях другорядних, не кажучи вже про старти рівня Олімпіад, чемпіонатів світу чи Європи. Не дивно, що згодом саме на основі уявлень про совєцьких спортсменів західні ЗМІ створили образ Івана Драґо з фільму «Роккі» — напівзомбі з надлюдською силою, який не радіє, коли перемагає, та не плаче, коли програє.

 

Комплекси


Проте в тому й річ, що ця зовнішня ширма вироблялася роками нелюдського ставлення, упродовж яких зі спортсмена формували не особистість, а інструмент для здобування перемог. Навіть з урахуванням, що совєцькі атлети не знали мов і відповідно не мали змоги спілкуватися з колегами з інших країн на рівних, вони бачили й розуміли чимало того, що зрозуміло й без слів.


«Та система сковувала нас, робила закомплексованими, — каже футболіст Ярослав Думанський, який виграв у складі молодіжної збірної СРСР срібло чемпіонату світу-1979. — Ми приїздили за кордон і на тлі суперників із цивілізованих країн почувалися неповноцінними. Не знали мов, за нами постійно стежили представники відповідних органів, ми представляли одну команду, а були вдягнені в різні, та ще й жахливої якості костюми. Суперники з нас підсміхувалися й, мабуть, були праві. Шкода нашої молодості, шкода, що совок не дав нам відчути себе нормальними людьми».

 

Читайте також: Віктор Лис: «Ніхто не думав, що колись доведеться фактично рятувати спорт на Донеччині»


Ідеологічна накачка від партійних працівників перетворювала спортивні змагання на боротьбу «за родіну» та проти ворогів із буржуазних країн, яких в ідеалі вартувало б сприймати як звичайних суперників. Як наслідок — постійна нервова напруженість, закритість, боязнь помилитися, сказати чи показати щось зайве. Зрозуміло, що людина, яка живе в постійному страху, згодом перестає його помічати. Він стає стилем життя. Чи варто дивуватися, що жоден із футболістів збірної СРСР під час матчу зі збірною НДР на Олімпіаді-1976 у Монреалі нині не може згадати, що на поле тоді вибіг і станцював гопака із синьо-жовтим стягом у руках український емігрант? І то за умови, що з 13 учасників поєдинку десятеро були етнічними українцями. Люди не хотіли бачити навіть того, що було перед очима. Від гріха подалі.

 

Постсовковий синдром


У такій системі виховувалися цілі покоління спортсменів, і навіть уже й після розпаду імперії. Це не дивно, адже тренували дітей ті, хто виріс і сформувався до 1991 року. Правду кажучи, наслідки постколоніального синдрому наш спорт пожинає й досі, однак щоразу ці вияви помітні менше. Першою ластівкою стала 16-річна фігуристка Оксана Баюл. Коли на її честь 1994-го в Ліллегаммері вперше в історії зимових Олімпіад пролунав Гімн України, дівчина щиро розплакалася. Досі таких відвертих людських емоцій спортсмени з колишнього СРСР собі не дозволяли.


Після тих Ігор Оксана отримала запрошення зі США й почала виступати серед професіоналів. Пристойні заробітки, а головне — чуже для совєцького спортсмена відчуття свободи мали зворотний ефект, який пізніше довелося долати лікуванням від алкоголізму. І Баюл у цьому контексті була далеко не винятком. Найпоказовішим є приклад зіркових футболістів київського «Динамо», які, діставши наприкінці 80-х років минулого століття змогу переходити в закордонні клуби, так і не змогли впоратися із собою наодинці, без суворого Лобановського над головою, що контролював би кожен крок.

 

Читайте також: Тренування ностальгії


Олександр Заваров, один із найобдарованіших півзахисників світового футболу того часу, у 1988-му перейшов до складу італійського «Ювентуса». Його запрошували для заміни легендарного француза Мішеля Платіні й за ігровими характеристиками українець таким високим критеріям відповідав. Однак, давши Олександрові картку для розрахунків на щоденні потреби, наприкінці місяця представники туринського клубу жахнулися від того, скільки алкоголю впродовж нетривалого часу купив гравець.


Показово, що із золотого покоління динамівців 1980‑х років у топ-чемпіонатах не виявив себе жоден гравець. Така сама доля спіткала й наступне покоління на чолі із Сергієм Юраном та Олегом Саленком, які не розкрили свого потенціалу сповна саме через низьку дисципліну.


Фактично першими в історії постсовкової епохи успішними українськими легіонерами в топових видах спорту можна вважати тенісиста Андрія Медведєва, що зарекомендував себе завдяки вдалим виступам на турнірах ґрунтової серії, і світового рекордсмена в стрибках із жердиною Сергія Бубку. Обоє завдяки показаним результатам були доларовими мільйонерами. Щоб не платити податків, придбали житло й прописку в Монте-Карло. Бубка, крім того, став одним із співвласників фірми Zepter, входив до числа акціонерів одного з банків.


Далі варто виділити братів Кличків, які перебралися в німецький Universum Box-Promotion восени 1996-го й швидко зрозуміли: щоб укоренитися в нових реаліях, просто бути талановитими боксерами мало. Поряд із першими перемогами на професійному рингу Віталій і Володимир почали вивчати німецьку мову й підкорили німецьку публіку не тільки ефектними нокаутами, а й непритаманною для вихідців із колишнього СРСР публічністю. Власне, приклад братів став дороговказом, і наступне покоління талановитих українських бійців, поповнивши лави гамбурзького Universum після успішної Олімпіади-2000, уже знало, як треба діяти. Не дивно, що з-під крила цього клубу Україна отримала після Кличків одразу трьох чемпіонів світу з професійного боксу: Сергія Дзинзирука, Володимира Сидоренка та Андрія Котельника.


Можна сказати, що ментально розкріпачили український спорт саме боксери. А поряд із ними був успішний переїзд до італійського «Мілана» футболіста Андрія Шевченка, який теж розумів, що просто грати у футбол недостатньо, і швидко почав спілкуватися італійською. Причому не просто спілкувався, а відзначався схожою з Кличками відкритістю, що сприяло зростанню популярності гравця, підписанню вигідних рекламних угод.

 

Нове покоління


Утім, Бубка, Медведєв, Клички та Шевченко були для свого покоління радше винятками з правил. Більшість українських спортсменів, попри високі результати, залишалася в затінку якраз через власну ментальність. Вони могли мати визначні задатки, але правильно себе продати не спромоглися. Найкрасномовніший приклад — легкоатлетка Інеса Кравець. Вона в 1995 році встановила в потрійному стрибку світовий рекорд, який ніхто не може побити понині.


Певні комплекси супроводжували (в окремих випадках і досі) українських спортсменів повсюдно. Особливо це виявлялося, коли доводилося пересікатися в суперництві з росіянами, вищість яких наші тренери, здається, запрограмовували в підопічних на підсвідомому рівні. Мовляв, у них там усе ліпше, більше грошей, краща матеріально-технічна база, за них судді тощо. Те саме стосувалося боксерів, коли вони сходилися з кубинцями.

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг


Комплекси, які приховуються найперше в царині психології, долалися практично два десятиріччя. Сказати, що вони поборені до кінця, досі важко, однак нове покоління, те, яке поняття не має, що таке СРСР, яке бачить приклади успішних земляків, уміє читати й говорити англійською, уже мислить зовсім по-іншому. Так, світобачення українських спортсменів залишається під впливом середовища, у якому вони виросли, специфічним (як у випадку, скажімо, із боксером Усиком), але цих людей уже не назвеш зашореними чи закомплексованими.


На відміну від казахстанців, білорусів чи азербайджанців українських спортсменів починають сприймати рівними серед рівних. Плавці Андрій Говоров та Михайло Романчук, тенісистки Еліна Світоліна й Марта Костюк, дзюдоїсти Дарія Білодід і Георгій Зантарая вирізняються комунікабельністю, вихованістю, інтелектом, здоровим поглядом на світ. Незважаючи на те що українська частка контенту на умовному телеканалі «Євроспорт» критично низька, з українськими атлетами спілкуються, оскільки вони цікаві й результатами, й умінням розмовляти.


То вже не люди, які очікують, що їм хтось щось зобов’язаний і має робити подачки тільки за те, що вони змагаються. Ці хлопці й дівчата знають, що їхня робота не обмежується змагальними аренами й тренувальними залами. Вони навчилися презентувати себе, ця самовпевненість допомагає, зокрема, і під час змагань. Виходячи на татамі, та ж таки Дарія Білодід не тремтить перед суперницею лише тому, що то представниця Японії, батьківщини дзюдо. Варячись у міжнародних тренувальних таборах, а не у власному соку під залізною завісою, вона знає ціну собі й бачить, що суперниці роблять усе можливе, щоб призвичаїтися до її боротьби. Те саме стосується й Андрія Говорова, який тренується у закордонних майстрів і здатен сам диктувати моду будь-кому з плавальних грандів. Про Світоліну, що входить до топ-10 світового тенісу впродовж двох років, годі й казати.


Звичайно, в українських реаліях нам більше хотілося б, щоб Усик назвав Крим українським, Ломаченко в машині слухав Чубая, а не Круга, Світоліна в Instagram не поширювала б дурниць про те, що хтось каже, мовляв, її рідною Одесою ходять ведмеді. Однак не все відразу. Наразі ці відхилення помітні найперше нам. А цивілізований світ великою мірою саме на прикладі відкритості й незакомплексованості спортсменів вчиться сприймати іншу Україну, із цивілізованими людьми, які знають собі ціну й уміють адекватно сприймати оточення. 

Новини RedTram

Loading...