Світ 2018-10-12 10:37 Генрик М. Бродер

Die Welt: На шляху до опікуваної демократії

У Німеччині демократію полюбляють уявляти собі як дитячий день народження з безалкогольними напоями та веганськими сосисками. Однак сперечатися можна й треба, а політика мусить спуститися з неба на землю. Збурення серед населення цілком очевидне

Поняття «криза демократії» має всі шанси стати найкращим, чи то пак найгіршим словом року. Немає жодного коментаря, жодної передовиці, жодної релігійної телепередачі, у яких не роздмухували б тему кризи демократії разом із її жахливими наслідками. Суспільство, мовляв, утрачає свою єдність замість того, щоб говорити одне з одним, кожен веде монолог, нема довкола чого гуртуватися. Населення, чи то пак народ втрачає довіру до влади. Одне слово, усе сходить на пси, причому так швидко, що навіть наймудріші голови країни не встигають аналізувати ці процеси.
Щось у цьому є. Якщо уряд не служить народу, а просить його про підтримку, якщо парламент сам себе позбавляє влади й схвалює будь-яку дію чи бездіяльність уряду, якщо державна монополія на насильство приватизується, то й справді може виникнути враження, що щось функціонує не так, як мало б. Можливо, для того явища, яке ми нині переживаємо, ще немає назви, але «криза демократії», мабуть, таки не є відповідною етикеткою.


Адже демократія — це перманентна криза, не винятковий, а постійний стан. Вільної від криз демократії не буває. Як єдиним способом припинити зловживання свободою думки через фейкові новини, цькування та пропаганду є тільки скасування свободи думки, так і кризи демократії можна уникнути лише оголосивши демократію застарілою. Не буває трохи демократії, не буває демократії light. А хто розповідає про «віджилу демократію», той уже думає про її швидкий кінець.

 

Читайте також: Die Welt: неспокійний Лондонград, Китай в активному пошуку


Можна й за диктатури добре й радо жити, простіше й зручніше, ніж за демократії, поки погоджуєшся з усім, що наказує народу уряд. Диктатура не означає автоматично ГУЛАГ і концтабір, гестапо й штазі. Можуть існувати й комфортні диктатури, які піклуються про своїх громадян, добре їх забезпечують і навіть допускають «конструктивну критику», поки останні не починають ставити під сумнів систему, в якій живуть.


Деякі громадяни колишньої НДР залюбки згадують про теплий затишок приватного існування: як люди допомагали одне одному, як просто приходили в гості, якщо хотіли зустрітися, без попереднього дзвінка, адже мало в кого вдома був телефон. Тепер кожен має мобільний і скаржиться на самотність і відчуження. Скарги на кризу демократії схожі на ностальгічні стогони. Ото були часи, коли всі мали тільки один телеканал, програма якого закінчувалась опівночі піснею про Німеччину, Volkswagen будував лише дві моделі, а в Бундестазі засідали тільки три партії, найменша з яких могла вирішувати, кому формувати уряд у Бонні! У спогадах завжди все видається кращим, ніж було насправді: і власне дитинство, і минуле всієї країни.


Той, хто ще пригадує ранкову телепередачу з Вернером Гефером, знає, що навіть у «юнацькі роки» республіки не було жодного періоду, вільного від криз, і що кожна з них була приводом для спекуляцій на тему кризи демократії. Коли Аденауер відхилив радянську пропозицію «возз’єднання»; коли Захід безпорадно дивився на те, як будують Берлінський мур; коли федеральний уряд виступив проти «Der Spiegel», бо журнал назвав стан Бундесверу «умовно обороноспроможним»; коли RAF (Фракція Червоної армії) викрадала й убивала політиків і бізнесменів; коли сотні тисяч вийшли на вулиці проти Подвійного рішення НАТО; коли заборонили радикалам працювати на державних посадах. «Це трансцендентність кризи: то вона в мене, то вона у вас», — жартував у 1970-х берлінський анархіст Вольфґанґ Нойсс.

Видається, ніби нова Німеччина, Берлінська Республіка, стала на шлях до опікуваної демократії. Той, хто критикує уряд, ще не є ворогом держави, але його вже починають підозрювати в тому, що він заганяє в депресію здоровісіньку демократію


Відтоді змінилося багато що, можна сказати, що майже все. Залишилося тільки питання: це все ще демократія чи вже увертюра до Четвертого Рейху? Якщо в Гамбурзі, як ото нещодавно, демонструють 10 тис. «антифашистів» (під гаслом «Кольорові замість коричневих»), щоб не дати проходу менш ніж 200 «фашистам» (гасло «Меркель геть»), то майже ніхто не вважає це просто смішним і не каже, що без допомоги «антифа» марш «фашиків» залишився б непоміченим.


Навпаки, «Бабусі проти правих», «Гамбурзькі голоси за розмаїття», «Проти правої пропаганди» прославляють так, ніби вони перешкодили проведенню всенімецького з’їзду НСДАП, урятувавши демократію. Ніколи ще не вдавалося так просто стати героєм і ворогом нацистів. Достатньо вигукнути: «Весь Гамбург ненавидить АдН!».


Вимальовувати уявні небезпеки або проектувати їх на якомога більші екрани, щоб виявити себе в боротьбі з ними — стратегія не нова. Свого часу «антифашистський оборонний вал», тобто Берлінський мур, теж нібито мав зупиняти ворогів демократії та соціалізму. Нині сотні ініціатив і громадських організацій знаходять виправдання свого існування в тому, що представляють «живу демократію», «показують обличчя» і вимагають «мужності в боротьбі з правим насиллям». Що не веде, однак, до бажаного успіху, тож створюється дедалі більше ініціатив і громадських організацій, які втілюють те, що політики називають повстанням пристойних.

 

Читайте також: Die Welt: Чим пишаються німці


Якщо подивитися на це так, то, власне, про жодну кризу демократії не може бути й мови, навпаки. Щораз більше людей бере участь у політичному дискурсі: на робочому місці, на вулиці, у мережі. Не буває думки, яка одразу ж не спровокувала б протилежної, щоправда, не всі суперечки минають на високому мовному рівні, але такого ніколи й не було. Кажучи мовою футболу, новим стало те, що тепер і матчі третьої ліги показують у прайм-тайм, тобто навіть демонстрація, яка проходить у Гюккесвагені, має всі шанси потрапити в передачу «Теми дня».


«Демократія — це не бутик, у якому посортовані за розмірами й кольорами товари лежать на полицях, — вважає швейцарський колумніст Франк A. Майєр, — а майстерня, де грюкають молотки й дзижчать зварювальні апарати, де летять іскри та час від часу треба підмітати».


У Німеччині демократію полюбляють уявляти собі як дитячий день народження з безалкогольними напоями й веганськими сосисками. Суперечка, ця кров демократії, має подаватися та споживатися лише в помірних дозах. Тоді як суспільство демократизується, політика намагається цьому опиратися. Нещодавно федеральний президент Штайнмайєр у своїй промові перед політологами стверджував, що дебати про демократію у ФРН живляться «дивною радістю від занепаду». Так можна, мовляв, демократію «оголосити хворою та заговорити до депресії». І далі: «У нашій країні ми спостерігаємо нині тривале обурення, соціально-моральну лють, із якою групи просто-таки виходять одна проти одної на битву за культуру».

 

Читайте також: Майже 80% німців не довіряють Кремлю


Якщо в нинішній Федеративній Республіці й справді є тривале обурення, яке переходить у битву за культуру, то це точно не має нічого спільного з «дивною радістю від занепаду», а радше з політикою уряду, із якою не погоджуються дедалі більше громадянок і громадян. Для демократії це цілком нормальний процес, що зазвичай мав би вести до перевиборів, а не до «наруги над публікою», у якій населенню закидають, буцім це з ним щось негаразд. Саме через зверхність влади тривале обурення стає чимраз голоснішим.


Видається, ніби нова Німеччина, Берлінська Республіка, стала на шлях до опікуваної демократії. Той, хто критикує уряд, ще не є ворогом держави, але його вже починають підозрювати в тому, що він заганяє в депресію здоровісіньку демократію.
Визнання наявної системи хворою може стати першим кроком на шляху до видужання. Вигнання ж хвороби молитвами закінчиться фатально.

Новини RedTram

Loading...