ut.net.ua 2010-07-16 00:00 Пахльовська Оксана

Мазепа і Толстой – обом анафема!

Promemoria до приїзду Патріарха Кіріла в Україну

 

Чергова психодрама в православному світі: необхідно терміново перейменувати вулицю Мазепи! «К нам едет ревизор!» До Києва приїздить Патріарх Кіріл – продовжувати розбудову «русского мира». Духовне керівництво Києво-Печерської Лаври вирішило, що сан і велич Патріарха не дозволяють йому проїхати вулицею страхітливого «зрадника», «відступника» Мазепи, справжнього «Юди», проти якого Сама Російська Церква проголосила анафему і щороку вже впродовж століть у першу неділю Великоднього посту проклинає його з амвонів усіх церков Росії. Політична спекуляція переборола здоровий глузд: київська влада зробила «под козирьок» і перейменувала. Правда не всю, а лише половину.

Церква Віри проти Церкви Влади

Запитання для андерсенівського хлопчика, здивованого голими сідницями короля: в чому ж полягало «зрадництво» Мазепи? Наприклад, у розбудові української освіти – елітарної і водночас демократичної, освіти, відкритої на європейську науку і приступної для всіх суспільних станів. У Києві, Чернігові, Переяславі, в інших містах і навіть селах України завдяки Мазепі поставали школи, бурси, друкарні. Мазепа перетворив Київську колегію на Академію: реформована за часів гетьманування Мазепи, Академія була першою вищою школою для всіх православно-слов’янських народів, квітучим центром філософії, поезії, театру, музики, живопису, архітектури, природничих наук. Тут викладання велося латиною, тут вивчалися разом з церковнослов’янською мовою польська, давньогрецька і єврейська, а згодом і німецька та французька. Тут закладалися основи плюралізму й толерантності української культури.

А в чому полягав «благотворний» вплив Росії на українську освіту й науку? В руйнації «оних». 1720 року Петро І заборонив друк, а потім і викладання українською, «дабы народ малоросийский не почитал себя отличным от великоросийского». Були вилучені з викладання польська й латина. На заборонені й проголошені «єретичними» книжки українських авторів було накладено... «прокляцтво и анафему, не точию сугубо и трегубо, но и многогубо». А при німкені Катерині вже й служби дозволялося правити лише «голосом, свойственным российскому наречию». Натомість просвітницькі сили були забрані до Москви й Петербурга. Так зі славетного наукового центру Академія перетворилася на провінційну школу православної схоластики, щоб у радянські часи і взагалі стати жалюгідним військово-морським училищем.

Також «зрадник» Мазепа прагнув об’єднання України – аби злютована вірою і культурою соборна країна мала більше сили протистояти ворогам. Російські ж владці рвали на шматки тіло України і розплачувалися ним у своїх міжнародних торгах – чи йшлося про «Вічний мир» 1686 року, коли Україна була поділена між Річчю Посполитою та Московією, чи про поділ її – разом з Польщею – між Російською та Австро-Угорською імперіями наприкінці ХVІІІ ст. І «нєсть» тим поділам числа.

Чи візьмімо церкву. «Зрадник» Мазепа залишив по своєму життю «мазепинське Бароко» – грандіозний духовний і архітектурний спадок. Своїм коштом та коштом військового скарбу гетьман спорудив близько тридцяти церков, а також відбудував найцінніші пам’ятки княжої доби. Відновив Києво-Печерську Лавру та Софійський собор, побудував Софійську дзвіницю. Ще й Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту...

А «братні» російські комуністи заклали динаміт – і зірвали в повітря багатостолітню християнську культуру України.

Словом, Російська Церква проголосила анафему будівничому української церкви та української освіти, провіднику свободи і соборності своєї нації, архітектору європейської України.

Лише Мазепа «міг вирвати Україну з хаосу Руїни, знаходити компроміси з протиборчими таборами, будувати і створювати, перемагати і об’єднувати», – пише російська дослідниця Тетяна Таїрова-Яковлєва у своїй книжці «Мазепа» в серії «Жизнь замечательных людей» (2007). І далі: «Дивно, як політична вистава з анафемою, влаштованою Мазепі Петром I для здійснення певних завдань, на три сторіччя вкорінялася в свідомості більшості російських істориків. Прокляття "зради" – звинувачення, яке сприймалося сучасниками лише як привід для знищення автономії України, – набуло форми аксіоми і незаперечного гріха».

Політична анафема – результат політизованого російського православ’я. Впродовж століть – від Івана Грозного і далі – в Росії знищувалася церква віруючих і творилася церква влади. Між царською Росією та радянською насправді мало що змінилося: чиновники в рясах поступилися місцем «священикам» у погонах. Позбавлена впродовж століть моральної автономії, одержавлена російська церква не змогла виховати відпорність суспільства до системного насильства над ним з боку влади. Позаяк «несть власти, аще не от Бога».

То чи не варто вулицю Мазепи назвати просто відразу іменем Петра І?! Адже це він 1718 року заслав до Лаври своїх аґентів у чернечому вбранні, які підпалили Лавру і знищили її архів з українськими літописами й актами ще княжої доби. Це він 1721 року видав маніфест, яким призначав себе головою церкви і скасовував інститут патріаршества, замінивши його «Святейшим Правительствующим Синодом» – фактично репресивним органом поліційної цензури. Так що Сталін і Путін мали гідного попередника.

Власне, саме з Святійшого Синоду Петра і вийшли церковні ієрархи, що співпрацювали з більшовиками на кістках своїх розстріляних і закатованих побратимів. І на руїнах знищених, пограбованих, спаплюжених церков називали Сталіна «Богоданным Вождем» та «Новым Константином», зазначаючи в церковних календарях державні свята поряд з церковними.

А передувала створенню Синоду ще одна інституція. Вирісши в Німецькій слободі, ненавидячи церкву і православну віру, Петро І, аби посіяти в народі презирство до церкви, створив «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор» – «орден» періодичних оргій, що збігалися якраз із церковними святами. На цих «соборах» цар і його поплічники топили жах від власних тортур та екзекуцій у горілчаному і сексуальному угарі, перекладаючи церковні ритуали на блюзнірську пародію, а церковнослов’янську мову – на такий рідний сьогоднішньому політичному (і не тільки) і російському і українському сьогоденню МАТ. Російські аристократи – члени «собору» Мєншикови і Ґоловіни, Турґєнєви і Мусін-Пушкіни – мали додаткові імена, що оберталися навколо одного-єдиного слова, нещедрого на нюанси. Тобто країною правили «Починих...» і «Дуйнах...», «Изымайх...» і «Розломих... Траханиотов»...

А якби духовні особи богоспасенної Лаври захотіли переназвати вулицю Мазепи іменем Петра І, то варто пам’ятати, що на цьому «соборі» імператор іменував себе «Пахом-пихайх...».

Впродовж одного лише ХХ століття «Свята Русь Росія» двічі зазнала краху. «Православна імперія» легко стала атеїстичною державою, а після падіння Берлінського Муру так само легко повернулося православ’я, – і знову «одержавлене». Символ цього – Храм Софії Премудрості Божої... на Луб’янці. Спершу це було зловісне місце ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ. Тут переживав свої криваві параної живий Фелікс Дзержинський, засновник садистської системи знищення людей, тут він уже й кам’яний споглядав безславні результати своєї діяльності. У 1991-му пам’ятник було знесено. А натомість 2001 року був відновлений Храм Софії Премудрості Божої... за участю співробітників ФСБ РФ. У 2002 році – так само в присутності керівників ФСБ – його освятив Патріарх Кіріл ІІ.

Чи ж є, відтак, підстави дивуватися, що в незалежній Україні основними спільниками УПЦ Московського Патріархату в боротьбі проти Європи і демократії є комуністи? Чи дивно, що під час Помаранчевої революції антиукраїнські сили вимахували червоними прапорами з зображенням Сталіна і надписами: «Православие или смерть»? І ще менше треба дивуватися, що ціла низка неонацистських угруповань в сьогоднішній Росії виступає під православно-панславістськими гаслами. Для прикладу: один з найбільш радикальних ультраправих екстремістських націонал-соціалістичних рухів має назву «Славянский Союз». Скорочено: «СС»...

Послідовно жорстока і морально мертва від народження радянська влада, ця, за словами російського історика Юрія Афанасьєва, «многоликая и беспощадная пустота», власне, і породжена цим «одержавленим» православ’ям, яке вийняло з віри душу, зробило її заручницею ідеологічних схем, інтелектуально інертним матеріалом державного будівництва. «То, что называют “истинным”, “ортодоксальным” православием, и есть это разложение, омертвение». І належать ці слова не кому, а видатному російському філософу Ніколаю Бєрдяєву. Злютованість Церкви і Влади переворила «Святу Росію» на «Каїнову землю», якщо вжити вираз російського релігійного письменника Васілія Розанова.

Рятуючи в собі християнина

Тож якщо доведеться й перейменовувати вулицю Мазепи, треба не забути ще одне знакове для топографії Києва місце та ім’я: площа Льва Толстого. Бо йдеться саме про того Льва Толстого, якому та ж таки російська церква проголосила, як і Мазепі, анафему. Так що Мазепа перебуває в чудовій компанії!

Бо й справді: «вольнодумец» Толстой насмілився вважати російську церкву обскурантистською! В романі «Воскресение» російське духовенство – це бездушне церковне чиновництво, що допомагає владі визискувати людей. Цинік Топоров був карикатурою на Константіна Побєдоносцева, обер-прокурора того ж таки Святійшого Синоду, – і ставився Топоров до релігії, пише Толстой, «как относится куровод к падали», – приємного мало, але курей годувати треба. 1901 року Синод за підтримки імператора вирішив відлучити Толстого від церкви.

І далі – за завченим російським сценарієм. В «Определении Святейшего Синода» мовилось: «Известный миру писатель, русский по рождению, православный по крещению и воспитанию своему, граф Толстой, в прельщении гордого ума своего, дерзко восстал на Господа и на Христа (...) отрекся от вскормившей и воспитавшей его Матери, Церкви православной, (...) которая утвердила вселенную (...) и которою доселе держалась и крепка была Русь святая... (...) и тем неприкровенно, но явно пред всеми, сознательно и намеренно отторг себя сам от всякого общения с Церковию православною». Словом, амінь.

Толстой у своїй відповіді Святійшому Синоду сам відрікся від російської церкви. Але для того, щоб врятувати в собі християнина: «То, что я отрекся от церкви, называющей себя православной, это совершенно справедливо. Но отрекся я от нее не потому, что я восстал на Господа, а напротив, только потому, что всеми силами души желал служить ему. (...) я убедился, что учение церкви есть теоретически коварная и вредная ложь, практически же собрание самых грубых суеверий и колдовства, скрывающее совершенно весь смысл христианского учения: (...) Бога же – духа, Бога – любовь, единого Бога – начало всего, не только не отвергаю, но ничего не признаю действительно существующим, кроме Бога, и весь смысл жизни вижу только в исполнении воли Бога, выраженной в христианском учении (...)».

Тобто Толстой вилучив російське православ’я з християнства.

До церковного переслідування долучився й народ, за якого так вболівав російський геній. У своїй відповіді Синоду Толстой цитує такі глибоко «християнські» вислови: «Теперь ты предан анафеме и пойдешь после смерти на вечную муку и сдохнешь, как собака. Будь проклят, старый черт… Если правительство не уберет тебя, мы сами заставим тебя, прохвоста, замолчать». Люди на вулиці говорили йому вслід: «Вот дьявол в образе человека». «Лев Толстой в аду – називався фраґмент настінного розпису в церкві села Тазове Курської області.

І не тільки народ, а й сам Святий праведник – а за сумісництвом і чорносотенець – Іоан Кронштадський у своєму щоденнику в таких глибоко «християнських» тонах писав про Толстого, звертаючись прямісінько до Бога: «Доколе, Гди, терпишь злейшего безбожника, смутившего весь мир, Льва Толстого? Доколе не призываешь его на Суд Твой?»... Оскільки ж Гдь (то значить Господь у скорописанні російського святого) не озивався, святий піднімав тон і давав Гду такі рекомендації: «Гди, не допусти Льву Толстому, еретику, превосшедшему всех еретиков (а отже, й Мазепу?! – О.П.), достигнуть до праздника Рождества Пресвятой Богородицы, которую он похулил ужасно и хулит. Возьми его с земли – этот труп зловонный, гордостью своею посмердивший всю землю. Аминь».

З цих перлів російської православної риторики бачимо, що не тільки Мазепа сподобився бути Юдою, а й Толстой – «дерзкий, отъявленный безбожник, подобный Иуде предателю»…

В цій фанатичній і водночас цинічній Росії, яка долучала Бога до всіх кривавих державних справ, найбільший її письменник вийшов у ніч, щоб не повернутися. Страшне є фото його: вкутане в комір і шапку лице – ніби вирізане з кори замерзлого дерева, мов скрижанілі вуса й борода і розпачливі очі.

Толстой помер без причастя. «Та станція. Той поїзд. І останні / його слова: "тікати... доженуть..."», – написано в «Алеї Тиші» Ліни Костенко.

А в сьогоднішній Росії Толстой – не лише віровідступник, а й... екстреміст. Рішенням Ростовського обласного суду від 11 вересня 2009 року Лєв Толстой – «мужчина 1828 г. рождения, русский, женатый, место прописки: Ясная Поляна Щекинского р-на Тульской обл.» – визначений як «противник Русского Православия», а вишецитована його відповідь Святійшому Синоду зарахована до екстремістських матеріалів. Той самий вердикт виніс і Кіровський суд в Єкатеринбурзі: визнав Толстого екстремістом.

На столітній ювілей анафеми – в лютому 2001 року – правнук графа Толстого Владімір Толстой, під чиїм віданням знаходиться музей-садиба письменника в Ясній Поляні, звернувся письмово до Патріарха Московського і всія Русі Алєксія ІІ з проханням переглянути відповідний синодальний документ. В неофіційному теле-інтерв’ю Патріарх відповів, що перегляд можливий, однак лише за умови, що людина змінює свою позицію... В Толстого такої можливості вже не було.

Звичайно, Патріарху Алєксію видніше. Всезнаюча була особа. Бо перед тим, як узяти на себе високу патріаршу місію, як свідчать архівні матеріали й дослідження відомого дисидента Васілія Мітрохіна та політолога Крістофера Ендрю, працював у якості... «аґента Дроздова».

Тому треба конче перейменувати площу Льва Толстого – наприклад, на Площу Чекістів.

І привітати Патріарха Кіріла мав би один з керівників партії «Русский блок», який у Луганську на святкуванні 140-ліття з дня народження Лєніна виступив з незабутнім гаслом: «С нами Путин, Ленин и Христос!» Кремлівська ієрархія «месій».

Одна лиш проблема: сотні вулиці Лєніна і Сталіна – так само, як проспект Путіна в місті Грозному, – ведуть у топографії майбутнього в одному напрямку: в безнадійно глухий кут.

 

Картина А.Івахненка "РІЗНЯ В БАТУРИНІ".(З фондової колекції Національного історико-культурного заповідника "Гетьманська столиця")

Знищення гетьманської столиці – московська помста за прагнення Мазепи до незалежності України