Суспільство 2018-09-29 13:50 Алла Пушкарчук

Різні барви і калібри

Вересень 2018 року. У межах 25-го Форуму видавців у Львові український художник, режисер і письменник Валерій Пузік презентує другу збірку малої прози «Бездомні пси».

Січень 2015 року. Щоранку у вишкільному центрі ДУК ПС Валерій разом із побратимами бігає по 7 км, готуючись до відправки на фронт.


Травень 2015 року. На передовій у перервах між споряджанням мін і веденням артилерійського вогню Валерій, уже під псевдо Фінчер (за прізвищем улюбленого режисера), малює, пише, фотографує та знімає відео, документуючи все те, що відбувалося на війні з ним та його друзями.


«У якийсь момент подумав, що мене таки можуть убити, а що я залишу після себе?.. Почав малювати. Це найшвидший спосіб зафіксувати стан: як внутрішній, так і зовнішній. Використовував усе, що потрапляло під руку: від емалевої фарби до фломастерів. Малював на кришках від ящиків з-під БК. Це вже потім, коли хлопці дізналися, що в мене є освіта художника, почали привозити акрил, гуаш, балончики, щоб я розмальовував їм гільзи та інші «сувеніри» з фронту. Також, мабуть, вплинула робота в інформаційному відділі батальйону. Мені там доводилося збирати всіляку інформацію з фронту й записувати її. Зокрема, робили матеріали про бійців батальйону, репортажі тощо. Став робити записи. Весь час свого перебування в батальйоні й на фронті вів щоденник. Там збережено багато тем і сюжетів. Їх вистачить не на одну книжку».

 

Читайте також: Мата Харі з Краматорська


У дитинстві Валерій мріяв про космос, про службу в пожежній частині, про підкорення гір і насамкінець про порятунок світу — його приваблювали пригоди різного масштабу. Не менш цікавим тоді для хлопця було лишати все придумане на папері: у саморобних блокнотах він записував захопливі історії і попутно малював до них картинки. Зрештою майбутній митець зрозумів, що саме розповідати про пригоди йому подобається найбільше. Тоді ж Валерій починає писати свої перші вірші, однак швидко відмовляється від цього жанру, зазначаючи, що «поезія мертва, якщо її не читати вголос, поезія мертва, якщо не змінюється, поезія — це взагалі несерйозно. Це легкий спосіб натягти собі на голову корону і з гордо піднятим підборіддям казати: я поет (усе з великої літери)». Саме тому Валерій свідомо починає опановувати прозу. Щось виходить, щось ні. Процес навчання триває довго. Далі в його житті з’являється факультет дизайну в навчально-тренувальному центрі «Проскурів» (Хмельницький). І мрії про кіно. Кіно для Валерія є ідеальним способом розповідати історії, адже воно не пропускає фальші. Будь-яка брехня на екрані одразу помітна.


У 2005-му в газетах і журналах з’являються короткі оповідання Валерія Пузіка. Ще через два роки в щоденній газеті «Подільські новини» публікуються уривки першого роману під назвою «Один у чотирьох стінах». Ці намагання знайти свого читача сьогодні письменник називає невдалими, що в принципі типово для багатьох творчих людей, які тільки шукають свій почерк і свою тему. Тоді ж зробив першу спробу вступити на факультет режисури до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Вона була невдалою. На цьому Валерій не зупиниться, і в майбутньому буде ще кілька спроб. Але сьогодні, розчарувавшись, кидає писати художні твори й деякий час працює в редакціях газет, рекламній фірмі, а далі пекарем, вантажником, різноробочим. «Я забив на два модних слова: «успішність» та «кар’єра». І правильно зробив. Усе в житті відносно: потрібно пізнати бруд, аби здобути мудрість».

 

Читайте також: У політику із студентського «движа»


У 2015 році Валерій долучається до українського добровольчого руху. Після проходження вишколу в навчальному центрі стає бійцем 5-го окремого батальйону ДУК ПС. Керівництво підрозділу, зважаючи на журналістський досвід Валерія, одразу відправляє його до інформаційної служби. Але вже зовсім скоро чоловік розуміє, що справжнє його місце не тут, і переводиться в артилерію. Саме артилеристом потрапляє на передову: Водяне, Опитне, шахта «Бутівка». Свою роботу на фронті описує коротко: «Все було просто: нам давали координати, ми посилали туди певну кількість мін, вони вибухали, пізніше нам повідомляли, наскільки ефективною була робота».


Потім був черговий наказ на виведення добровольців. Стагнація. І Валерій вирішує повернутися до мирного життя. Але повернутися повністю не виходить майже ні в кого. Депресивні настрої, прагнення закритися в коробці, відлюдництво — усе це знаходить своє місце в житті Валерія майже одразу після повернення з фронту. Він знову намагається вступити до Карпенка-Карого — уп’яте. Цього разу проходить творчу співбесіду й отримує допуск до складання іспитів. Однак документів у нього не приймають. «Мені потрібні були довідки з військкомату, що я звільнений «з» військової служби, а у військовому квитку було написано, що я звільнений «від». От через це «від» мені відмовили».
Уже через рік у прокаті з’являється альманах короткометражних фільмів «Український експеримент», до якого входить стрічка Пузіка «Перемир’я», а в мережі оприлюднюють міні-серіал «Бліндаж», сценарій якого написав також Валерій.
За час «перебування в коробці» чоловік багато малює. Кілька місяців майже без перерви. У результаті з’являється велика кількість поєднаних тематично картин, що згодом стають частиною виставки «Відлуння», в основу якої лягли роботи, привезені з війни. Разом 35–40 картин.


«То був перший справжній успіх: телеефіри, інтерв’ю, купа людей, які прийшли подивитися. За ті кілька місяців я «вималювався». Після цього «успіху» мене накрило заново. Аби попустило, я влаштувався на роботу монолітником. Ми в’язали арматуру для її подальшої заливки бетоном. То, до речі, було будівництво СТО, як і в оповіданні «Моноліт». Я починав його, коли працював на будові. Образи самі почали нанизуватись один на одного. Писалося воно довго. І, що головне, оповідання не є автобіографічним, а це важливий момент. Бо, коли працюєш із реальністю в літературі, ти не повинен розповідати про себе, ти повинен трансформувати реальність під ту ідею, яку маєш, під той стан чи атмосферу, яку хочеш показати-описати. Власне з цього оповідання почала формуватись однойменна книжка. Я став багато писати про війну, про посттравматичний синдром. Це була стовідсоткова терапія. Не збирався ті тексти комусь показувати. Просто писав так, як писалось. І в цьому був такий величезний кайф. Я міг бути собою, не думаючи, що хтось усе те прочитає. І рано чи пізно настає момент, коли потрібно відпустити. Відпустив. «Моноліт» і «Бездомні пси» вийшли друком навесні 2018 року з різницею в один день. Так за кілька днів я став автором одразу двох прозових книжок».

 

Читайте також: Уроки порятунку


«Моноліт» отримує величезну кількість позитивних відгуків, а «Бездомні пси» перемагають у конкурсі короткої прози ім. Григора Тютюнника. Назву збірці дало однойменне оповідання, герої якого повертаються з фронту додому й чекають на поїзд на одному із залізничних вокзалів, де в темряві бродять бездомні пси. Письменник підкреслює, що саме фраза «Ми і були тими бездомними псами» є ключовою в оповіданні і, за великим рахунком, до неї зводиться вся книжка.
Хоча минуло вже три роки, як Валерій повернувся, спогади про війну лишаються важливою складовою його життя, адже сьогодні письменник працює над документальним романом «Шахта», персонажами якого є добровольці-артилеристи, що свого часу воювали з ним пліч-о-пліч.


Поруч із Валерієм його найближчі люди: дружина Іра і син Орест. Про них митець говорить із ніжністю й гордістю: «Іра дуже допомогла в перші місяці після повернення з війни. Вона дала мені простір і час на обдумування всього. Завдяки їй я зрозумів, як можна трансформувати емоцію і як надати їй художньої цінності. Вона підтримує мене у всьому. Це моя опора, не уявляю свого життя без неї. А Орест вчить дивитися на цей світ очима дитини. Досліджувати його та помічати магію у звичних речах. Я почав писати для нього казочки і надіюся, що колись читатиму їх або переказуватиму своїми словами. Він росте, досліджує світ довкола, і це так прекрасно».


Сьогодні Валерій разом із музичним критиком Олександром Пролетарським знімає онлайн-проект «Звукоряд», в основі якого короткі інтерв’ю з музикантами. Його підсумком стане повнометражний документальний фільм «Заповіді» про музику в часи війни. Окрім того, є задумки стосовно неігрового кіно. Триває постійний творчий процес: нові зустрічі, новий досвід, нове знання, нові книжки, нові картини. І хоча війна назавжди лишається у твоїй пам’яті, справжні люди мистецтва вміють найжахливіше в цьому світі перетворювати на красу.

Новини RedTram

Loading...