Суспільство 2018-08-27 15:57 Вікторія Малишева

Нав’язливе «окультурення»

Одним з обмежень після 2014 року стали суттєві зміни мого культурного життя. Звичайно ж, ані влітку 2014 року, ані, навіть рік потому, це не мало жодного значення, бо було набагато більше гостріших питань. А потім я почала поступово помічати, що не можу задовольняти свої смаки, не можу реалізувати життя, навіть у таких незначних виявах, як раніше

Першим у Луганськ приїхав Кобзон. З роботи нас усіх відпустили раніше, аби ми «пішли на Кобзона». При чому пішли у прямому сенсі, бо поїхати тоді було неможливо. Хтось радів, що у нас скорочений робочий день, хтось перепитував чи то справді буде справжнісінький Кобзон у Луганську?.. Я не вірила, що всі бажаючи помістяться у будинку культури імені Леніна без квитків, а лише маючи бажання піти на той концерт. І я майже дійшла тоді пішки, а потім щось мене зупинило — не повірила, що мені знайдеться місце в залі, острах, що можуть бути провокації. Зранку на роботі всі обговорювали, що то був дійсно той самий Кобзон, і всім знайшлося місце, і було безліч «військових», і глядачі самі не могли повірити, що цей концерт відбувся у скаліченому місті, в якому ще не було води, а світло було не всюди.

Читайте також: Тоді й тепер

Потім я була на концерті російський бардів. Мого бажання ніхто не питав, нас відправили туди знову від роботи — піднімати бойовий дух. На сцені були старезні діди у військовій формі з нагородами. Вони під гітару співали про Афган, про вбитих товаришів, про постріли — все це майже універсально лягало на тему нашого сьогодення. Мені здалося, що їх відрядили за рознарядкою піднімати бойовий дух по місцевих «військових» підрозділах, бо вони використовували мовні штампи на всі часи, які підійшли б для будь-якого підрозділу чи то Росії, чи то нашої невизнаної «держави». Згодом мене знову примусово відправили на якусь урочистість, створену силами місцевих колективів, — діти танцювали, юнаки співали, дорослі зі сцени промовляли щось про те, що ми все витримаємо, бо вже багато що пережили. Таких аматорських свят за чотири роки я відвідала безліч. Апофізом усього був конкурс на такому дитячому концерті, присвячений мужності військових та пам’яті. Це було одним з конкурсних завдань. Організатори не уточнювали, якого часу мала бути пам'ять і мужність, тому хтось підготував пісню та відеоряд про «Велику Вітчизняну», а хтось про цю війну. Перемогли ті, хто пустив відео із загиблими, молодими військовими, зруйнованими будинками  — кадрами літа 2014 року. До речі, той концерт був не про війну зовсім… Глядачі стояли, дехто плакав уголос. Звичайно ж, після такої почуттєвої кульмінації ніхто інший перемогти вже не міг. Хоча, як на мене, то була дешева провокація. Покажи тим, хто пережив літо 2014 року в місті, кадри того страшного періоду, і вони не зможуть залишитися байдужими. На це і був розрахунок — ніхто не слухав, як співають діти на сцені, всі зачаровано дивилися на ті страшні кадри на великих екранах. Було ще одне свято від освіти. Знову колективи співали-танцювали, але жодного натяку на нещодавнє українське минуле у їхній творчості не було. Хтось потім сказав, що перед тим концертом керівники вокального колективу деякі пісні встигли перекласти з української. Може, то лише я бачила, наскільки штучними були ці виступи?

Читайте також: Дуже дрібний бізнес

На одному з таких дитячих свят навесні 2015 року на сцену піднялась «міністр освіти» Леся Лаптєва. Вона збуджено та емоційно оповідала щось про наше світле майбутнє, перспективи та мужність, а всі присутні дивувалася її відвертому вбранню — брюки надто щільно прилягали до тіла. Потім стало відомо, що жила та одягалася вона за рахунок когось із можновладців, хто виїхав улітку 2014 року з міста, — Лаптєва вселилась у порожню квартиру та користувалася гардеробом його дружини, який, мабуть, був їй трохи замалим. І ще одна особливість. Дивитися всі ці свята життя було важко ще й тому, що глядачі дев’ять місяців жили без зарплатні та соціальних виплат, а замість хліба їх годували видовищами.

Узимку цього року я була на річниці Будинку піонерів — великому святі, яке тривало майже чотири години. Було запрошено «перших осіб» міста. Діти танцювали та співали (звичайно ж, російською), а «депутати» майже плакали від високих емоцій. Що дивувало — мікс майже протилежних тем, які порушувалися на цьому святі: радянське минуле цього закладу (піонери танцювали кадриль), танок-реквієм зі свічками по загиблих викладачах, піонери, які щиро (як навчили) хрестилися зі сцени, а потім — відвертий контемп від викладачок у спідньому. І все це було знову органічно — піонери, святий хрест, спіднє, загиблі, радянське минуле… Хоча з часом дивуватися починаєш усе менше, оскільки саме здивування переходить у звичку.

Читайте також: Історія однієї вулиці

Лише за минулий рік до нас за рознарядкою приїздили Газманов та Буйнов, Ірина Нельсон та Авраам Руссо, Вадим Козаченко та Анна Семенович. Більшість із таких гастролерів уже вийшла в тираж у Росії. Іноді здається, що такі відрядження для них — державне замовлення, як відробляння у школі. Усі вони кажуть зі сцени, що ми найкращі у світі глядачі та слухачі, що ми неймовірно мужні та сильні духом, а потім поспішають додому — туди, де безпечно, де не стріляють. А згодом на їхніх сторінках у соцмережах з’являються фото із таких виступів у нас — подарунки військової тематики, овації, повна театральна площа глядачів. Вони дійсно збирають повну площу, бо місцевим мешканцям бракує позитивних емоцій, грошей та вибору. І можна весело провести час не виїжджаючи з міста та не купуючи квитків. А в новому вимірі життя з’явилося дуже багато нових свят, які відзначають гучно та з розмахом, із доволі дивними російськими співаками — День шахтаря, День «республіки», День торгівлі, День сім’ї та вірності, День міста. І багато хто вірить в те, що життя нині цілком щасливе, багате на емоції та різноманітне культурно. А що потрібно молоді? Весело провести час, потанцювати з друзями. І «республіка» дає це. Нині проводиться безліч конкурсів — літературних та музичних, співаків і красунь. Єдине — все місцевого значення. Можна було б виїжджати на конкурси кудись, але за все мають заплатити батьки дитини, і за керівників конкурсантів також. Тому багато хто стає талановитим та відомим лише у межах «республіки», бо на розвиток таланту потрібні гроші, яких не мають пересічні мешканці «республіки».

Новини RedTram

Loading...