Політика 2018-07-30 09:58 Малко Роман

Київ: обмежене самоврядування

Кому належить столиця, що в тому поганого та чи є спосіб це виправити

Бюджет Києва на 2018 рік становить близько 50 млрд грн. Якщо точніше, 49,051 млрд грн. У 2014‑му він був лише 20,1 млрд грн. Нинішня сума становить приблизно одну двадцяту всього бюджету України. І це наслідок чи не найпозитивнішої реформи — фінансової децентралізації. На такі шалені гроші в столиці за кілька років можна було б збудувати якщо не рай, то якусь його мінімальну подобу. І заради справедливості варто зазначити, що певні намагання прямувати цим шляхом є. Місто змінюється, оклигує від десятиліть занепаду. Утім, чимало з тих коштів усе ще зникає або витрачається не за призначенням, а Київ залишається лідером корупції в країні. І не тільки тому, що є столицею та, як фінансовий і адміністративний центр, природно акумулює в собі шалені можливості. Родзинка в тому, що така його місія закріплена законодавчо.


Кияни фактично жодним чином не впливають на те, як витрачаються міські гроші. Призначення мешканців столиці — справно платити податки й тасувати на виборах колоду карт із людей, які будуть нібито їхніми представниками в міській владі. Але й цей мінімум насправді лише ілюзія самоврядування. Навіть у пізньому середньовіччі, коли Київ здобув магдебурзьке право, його громадяни, здається, мали більше можливостей впливати на розвиток свого міста, ніж нині. Річ у тому, що сьогодні саме президент призначає для киян бюрократів, які розпоряджаються їхніми грішми. Це ключовий момент, який варто розуміти. Як відомо, від влади та можливостей того, хто контролюватиме й спрямовуватиме потоки коштів, залежить майже все. Тому Київ і кияни фактично є заручниками глави держави та його інтересів, хай навіть виключно політичних.  

 

Що може мер


Хто схильний вважати, що влада в столиці належить киянам, які обирають собі депутатів і мера, дуже помиляється. Ні депутати, ні мер не мають жодного стосунку до великого столичного бюджету. Усе, що вони можуть, це освоювати свої фонди, виділені на ведення депутатської діяльності (про те дещо згодом), і голосувати на сесії. Носіями ж справжньої влади або розпорядниками бюджетів є Київська міська державна адміністрація, а також райдержадміністрації, голів яких призначає президент. І це велике щастя, що наразі очільником КМДА за сумісництвом є саме обраний киянами мер.

 

Читайте також: Після 2 травня. Як Одеса творить новий міф міста


Київ за всіх своїх статусів і можливостей залишається єдиним містом в Україні, де фактично немає самоврядування. І якщо в інших населених пунктах міський голова є повноцінним керівником виконавчої влади та розпорядником бюджету, то в столиці все навиворіт. Щоб ним стати, він мусить бути лояльним до президента. Але й це ще не все. Ніхто не гарантує, що на посади голів райадміністрацій не втраплять люди, які саботуватимуть ініціативи мера — голови КМДА. Бо ж саме до їхньої компетенції належать усі ці капітальні ремонти, благоустрій тощо. Простіше кажучи, саме вони мали б дбати в дрібницях про розвиток міста та добробут його мешканців в окремо взятих мікрорайонах. Саме цими досягненнями мер згодом буде мати щастя похвалитися перед громадою. Але чи завжди зацікавлені в цьому призначені згори чиновники?

Кияни роками воюють із забудовами, відстоюють сквери й озера, б’ються з байдужістю чиновників, щоб отримати якийсь свій простір для розвитку, але результат мінімальний. У місті банально немає влади, яка була б зацікавлена щось для нього робити.


Кияни роками воюють із забудовами, відстоюють сквери й озера, б’ються з байдужістю чиновників, щоб отримати якийсь свій простір для розвитку, але результат мінімальний. У місті банально немає влади, яка була б зацікавлена щось для нього робити. І поки виконавча гілка на місцевому рівні не підпорядковуватиметься громаді, що контролюватиме витрачання нею своїх грошей, хоч би якими великими чи мізерними вони були, місцевого самоврядування не існуватиме.

 

Чи є громада?


Київ, як і кожне місто, має свої особливості. По-перше, де-факто це велика агломерація, яка інтенсивно розвивається як адміністративний і фінансовий центр. По-друге, воно має особливу й непросту історію, у процесі якої його мешканці, так би мовити, не раз перезаселялися. Віднайти нині корінних киян у четвертому чи п’ятому поколінні дуже непросто. А тому киянами вже сміливо вважають себе ті, хто живе тут лише в другому поколінні. Врешті, процес перезаселення нині й далі активно триває. Адже це природно, що місто приваблює багатьох українців (і не тільки), які приїздять сюди, прагнучи самореалізації. Це величезний виклик, але водночас і можливість. Виклик, бо в столиці, на відміну від інших міст і містечок, майже немає громади. У ній складно віднайти відчуття ідентичності, відбувається безперервний процес внутрішньої міграції, люди змінюють квартири, переїздять із мікрорайону в мікрорайон.


Але водночас це перевага. Таким чином Київ приваблює найактивніших людей, так званий креативний клас. Питання тільки в тому, чи стане місто для них останнім пунктом подорожі й чи реалізують вони себе тут, чи використають його як транзитну точку. На жаль, без розвитку, без позитивного перетворення цього ніколи не станеться. А розвиток можливий лише за умови, якщо його генератором, реалізатором і контролером буде громада. Без розвинутого місцевого самоврядування не допоможе навіть величезний потенціал. Можливо це тільки там, де є господар, який думає про стратегію міста. Про те, як зробити його комфортним, безпечним, як створити в ньому культурний та освітній простір тощо. Місцеве самоврядування є фундаментом, від якого треба відштовхуватися.

 

Лікування


Спроби налагодити ситуацію в столиці спостерігалися не раз. Із періодичністю в кілька років у парламенті з’являлися відповідні законопроекти, але вони не відрізнялися ідеологічно. Там завжди було так багато держави, що для міста майже нічого не залишалося. Авторів сковував патерналізм, вони навіть думки припустити собі не дозволяли про можливість забрати в президента владу над Києвом.


Нещодавно в парламенті з різницею в тиждень було зареєстровано аж два свіженькі законопроекти з однаковою назвою «Про столицю України — місто Київ». Перший № 8420 від 30 травня 2018 року авторства збірної команди «Самопоміч» — БПП (переважно колишніх ударівців): віце-спікер Оксана Сироїд, від «Самопомочі» Любомир Зубач, Олег Лаврик, Тетяна Острікова, Роман Семенуха та Олена Сотник. Від БПП Ірина Суслова (колись «Самопоміч»), соратники Віталія Кличка Дмитро Білоцерковець, Марія Матіос, Сергій Алєксєєв. І другий, як альтернативний, № 8420-1 від 08 червня 2018-го, підготований членами «Народного фронту»: Віталій Сташук, Геннадій Кривошея, Леонід Ємець.

 

Читайте також: Місто-універсал. Чого прагне Дніпро сьогодні


Законопроект «фронтовиків» доволі консервативний. Він повертає киянам районні ради й пропонує реорганізацію системи влади, дотримуючись чіткого організаційного розподілу повноважень між міським головою, міськрадою, її виконкомом, районними радами й виконкомами. Але основна проблема столиці знову залишається. П. 2 ст. 11 вказує, що «на посаду голови Київської міської державної адміністрації призначається особа, обрана Київським міським головою відповідно до законодавства. Голова Київської міської державної адміністрації призначається Президентом України».


Натомість перший законопроект пропонує влаштувати в Києві маленьку революцію. Тому критики вже назвали його доволі сирим, незбалансованим і навіть нереальним до втілення, автори, мовляв, нічого не розуміють в управлінні столицею, пропонують влаштувати некерований хаос, але все це радше перебільшення. Розробники й самі визнають, що законопроект потребує доопрацювання, і кажуть, що зареєстрували його, щоб у такий спосіб відкрити для обговорення. Запропонували ту модель, яка, на їхню думку, відповідає інтересам містян і держави, а хто має якісь цінні ідеї, нехай долучаються. За потреби можна внести доопрацьований законопроект.

 

У чому революція


Щоб влада в столиці стала повноцінною, автори законопроекту вважають, що міський голова повинен бути головою виконавчої влади, мати повноваження формувати всю міську адміністрацію та цілком розпоряджатися міським бюджетом. Водночас голова КМДА, посада якого закріплена в Конституції, буде наділений повноваженнями перфекта з правом контролю за рішеннями місцевого самоврядування та з правом звернутися до суду в разі, якщо виникнуть проблеми законності. Також він розпоряджатиметься бюджетом (загальнодержавними програмами), який Київ має як регіон (Київ є містом, регіоном і столицею).


Пропонується створити повноцінні районні ради з райвиконкомами й повністю ліквідувати райдержадміністрації. Районів має бути більше (приблизно 30), вони повинні відповідати історичним ареалам або бути об’єднані спільними проблемами. У середньому пропонується обирати одного депутата на 10 тис. населення (приблизно так, як є по Україні), щоб обранець був доступним для виборця й міг дбати про проблеми, які планується віднести на рівень районів. У законі чітко виписується, що саме має належати до повноважень райради та її виконкому, і на їх реалізацію мають виділятися гроші. А отже, міський бюджет слід поділити між міськрадою (є повноваження на рівні міста) і між районами.

 

Читайте також: Київ. Шлях до свого міста


Навіть більше, пропонується виділяти ще так званий бюджет розвитку, за який райони могли б змагатися, конкуруючи проектами. Це стимулювало б їхній розвиток та активність громади. Загалом депутатів райрад (по 20–30 у кожній) набереться на Київ близько тисячі, тому відпадає потреба в утриманні великої міськради. Кількість обранців у ній пропонується зменшити до 25 (квота 1 на 150 тис. мешканців). Важливо, щоби було представництво. Адже, якщо йдеться про найбільш наближені до людини послуги, то вони повинні надаватися на рівні районів. Повноваження ж, які залишаться на рівні міста, більше пов’язані з функціями регулювання та контролю за міським головою й виконавчою владою. Це головна місія міськради: контролювати, щоб гроші, які збирає міська адміністрація, витрачались ефективно. Тому такої кількості депутатів буде цілком достатньо. Але працювати вони мусять на постійній основі, отримуючи винагороду.


Сьогодні депутат теоретично працює на громадських засадах, хоча за обсягом роботи, враховуючи сесії, кількість засідань комісій тощо, фактично це повноцінний робочий час. Доводиться недобросовісно виконувати або обов’язки депутата, або роботу за основним місцем праці. Плюс є ще одна проблема. Депутати Київради мають приховані зарплати. Це згаданий вище депутатський фонд, який теоретично призначений для підтримки людей. Деякі обранці ставляться до цього добросовісно й витрачають практично все на потреби виборців. Але не таємниця, що значна частина депутатів освоює ці кошти через свої фірми-прокладки й кладе до кишені. Фактич­но створено штучний інструмент корупції, який можна знищити призначенням людям адекватної винагороди. Маючи, до речі, на увазі, що вони повинні будуть контролювати, як витрачатимуться 50 млрд громадських гривень.


Усі проблеми передбачити в законі неможливо. Обов’язково з’явиться та, яку не враховано, але яка потребуватиме вирішення. Тому ще одне ноу-хау, яке пропонують автори проекту, — принцип субсидіарності. Коли з’являється якась проблема й район може її вирішити, то бере її на себе, якщо не може — мусить втрутитися та вирішувати місто. Або: хто почав перший, той і займається.


У багатьох ЗМІ авторство цього законопроекту часто приписують віце-спікеру Оксані Сироїд, і вона справді є серед авторів. Утім, чимало сил до його написання доклали й соратники мера Києва Віталія Кличка, як із парламенту, так і з Київради. Насправді інтерес команди мера в цьому очевидний: коли шефу доводиться розриватися між містом і президентом, це не надто комфортна позиція. Тому змінити теперішнє становище — бажання природне. Інша річ, чи є на це шанс. Чи вдасться знайти підтримку та розуміння в парламенті й у президента. Передбачити, як розвиватимуться події з ухваленням закону, наразі неможливо. Очевидно, що в наявному стані його не приймуть, доведеться доробляти. Також зрозуміло, що до виборів жодних шансів на його проходження немає. Не до таких складних ребусів. Не забуваймо й про те, що є ще один альтернативний законопроект, який, власне, не зовсім альтернативний, але своє завдання виконав. Тепер парламенту доведеться визначатися, який саме з двох обрати до роботи. Утім, уже саме внесення такого доволі свіжого пакета ідей, а отже, започаткування дискусії — річ корисна. Рано чи пізно проблему доведеться врегульовувати, і буде дуже добре, якщо до цього часу київська громада вже розумітиме, що саме їй потрібно, чого варто вимагати та за що боротися. У будь-якому разі без боротьби не обійтися.

Новини RedTram

Loading...