Суспільство 2018-07-12 17:07 Вікторія Малишева

Різна адаптивність

У моєї знайомої В. дуже високі адаптивні здібності. Раніше вона була дружиною військового.

До пенсії чоловіка вони пожили по гарнізонах, пройшли через гуртожитки, різні колективи, пристосування, звикання, нових друзів і чужі квартири, які з часом ставали звичними й зручними. Здатність добре адаптуватися В. мала з молодості, а також риси лідера й те, що в народі називають «як за кам’яною стіною». Родина завжди була за нею, навіть чоловік, а не навпаки. Тому влітку 2014 року всі важливі рішення ухвалювала вона, а сім’я лише погоджувалася. По-перше, жінка відправила дітей із міста туди, де було максимально безпечно, — на територію, підконтрольну Україні, ближче до Києва. По-друге, відвезла батька з міста до санаторію, щоб поєднати його безпеку з оздоровленням коштом України (вона встигла взяти йому путівку до війни). Знову-таки, подалі від війни та з тим, щоб батько міг після закінчення терміну курсівки подовжити лікування вже за гроші. А сама з чоловіком вирішила не покидати місто, бо в Луганську були квартири — нерухомість її родини.

 

Вони наважилися залишитися та за будь-яких обставин подбати про майно. Коли ми з нею зустрілися у вересні 2014-го, вона мала цілком нормальний вигляд і звично оповідала, як її чоловік їздив за водою, а вона розплачувалася в найближчому магазині, у якому їй заряджали телефон від генератора. Навіть у таких умовах вона не просто виживала, а мала майже нормальний побут, у якому були телефонні розмови з дітьми, плани на майбутнє та впевненість, що вони все вчинили правильно.

 

Читайте також: Піонери, рикші та інші маркери «ЛНР»

 

Коли ми з нею зустрілися через два роки, син моєї знайомої вже працював в одному з «міністерств», а донька народила їй онука. Усе складалося не просто чудово, а з префіксом «най». Якби не війна, чи потрапив би її син у «міністерство»? Ніколи. Її дочка обійняла посаду старшого викладача у свої двадцять з невеликим років. До війни таку посаду призначали лише тим, хто мав досвід, вік, стаж роботи у вищому навчальному закладі, певні досягнення та відповідні здібності. Навряд чи в такі молоді роки її донька мала всі ці критерії, які потрібні були до війни.

 

Було ще дещо потрібно для такої посади: гроші або родинні зв’язки. Вона мала останнє — дідуся, який тривалий час працював проректором цього вишу. Тому вони на когось натиснули, когось умовили — і всі папери їм підписали. Родинні зв’язки завжди цінувалися в цьому університеті, як у класичній мафіозній структурі. Здоров’я дідуся зберігали всією родиною, як голку, у якій містилося життя того казкового Кощія. Старий свого часу влаштував у цей університет і доньку, і зятя, й обох онуків. Він сам ще працював там у свої за вісімдесят, мав пільги дитини війни та підвищену пенсію. Тому його життя в родині цінували як гарантію комфортного майбутнього для всієї родини. За умов певного догляду, працювати він міг би й до ста років, приносячи в родину і пенсію, і зарплату. А там не за горами той час, коли треба буде вчити дітей своїх онуків, а потім працевлаштовувати їх у цей саме університет… Моя знайома каже, що ніколи не покине місто. Тут її житло, робота, діти, онук. За будь-якої влади вона виживе, бо дуже добре адаптується до нових умов. Головне, що ця жінка засвоїла — триматися подалі від політики та влади й не втрачати власних орієнтирів.

 

Читайте також: Гра в науку

 

О. не хотіла жодних змін. Вона з тих, хто проти різких поворотів у власному житті, житті міста чи країни. До того ж надто довго звикає до всього, а коли звикне, виявляється, що всі зміни забирають її здоров’я, вкорочуючи вік. На початку літа 2014-го вона мала роботу, на якій працювали вже сім років. Чималий час. Там були і друзі, і колеги, і спільні спогади. Багато чого ще: дружний колектив, повага, цікаві обов’язки. Її скоротили, як і весь їхній відділ. Причому заднім числом, тому що так було простіше керівництву: без відпустки, останньої зарплати, заяви про звільнення. Вона пішла, як і всі тоді, облишивши власні речі на робочому столі з упевненістю, що цей кошмар закінчиться через тиждень-місяць-рік. Навіть свої живі квіти — гордість відділу — вона залишила на роботі. Спочатку жінка чекала. Потім знайшла іншу роботу, щоб вижити. Усе було незвичним, але вона чесно працювала, прагнучи призвичаїтися до нових умов. Їздила у відрядження в межах «республіки», умовляючи себе, що це лише на якийсь час. Потім обманювала себе тим, що поки її чашка та квіти на столі в тому зачиненому відділі, то вона не пішла звідти назовсім. А далі стала помічати, що почуває себе дедалі гірше. Настільки погано, що не може вже працювати, їй важко навіть пересуватися. Хтось сказав, що все це погіршення фізичного та психічного здоров’я після того літа в місті, наслідки стресів. Може, і так.

 

Вона звільнилася з роботи, нібито на якийсь час. Почала обходити лікарів, прагнула встановити діагноз, отримати відповідне лікування або й групу інвалідності... Та найгіршим було те, що всі дівчата з її минулого життя, з її прекрасного колективу влаштувалися краще. Хтось написав їй ще того літа, мовляв, не пиши мені ніколи, не телефонуй, я не відповідатиму тобі. Так, вона розуміла, що в дівчат нове життя, вони переїхали до Києва й ніякі зв’язки з «республікою» їм непотрібні. А ще вона не могла пробачити тим, хто, будучи прихильним до Росії, сам утік звідси, залишивши, зокрема, їй увесь безлад у спадок.

 

Читайте також: Буденна небезпека в Зайцевому

 

Навряд чи моя приятелька вже знайде роботу. Для пенсії вона ще дуже молода, для групи інвалідності в неї не той стан здоров’я або не ті гроші чи то зв’язки. Вона лежить більшу частину дня вдома. Читає, переглядає вакансії. Батьки-пенсіонери допомагають їй. Хоча навіть за такого стану речей вона прагне стати корисною всім, хоче не бути тягарем для близьких. Вона так і не змогла звикнути до всього. Залишилася в тому літі назавжди, бо після нього все, що відбувалося з нею, було лише з префіксом «най»: найважчим, найгіршим, найтяжчим.

 

Так, дивно, чому все так. Хтось устиг купити автівку після 2014-го, працюючи лише в «республіці», а хтось не має грошей на їжу. Хтось стрибає через сходинки у своїй кар’єрі, а хтось назавжди залишився в тому літі, ніби закарбувавши себе в часі. Може, уся річ у звичці, адаптації до нових умов, особистих мотивах? Що простіше людина ставилася до змін, то легше вона переживала все й зручніше почувалася, то простішимм для неї виявлялися нові обставини. І ті, хто не міг одразу облишити свої звички, погляди, друзів, минуле, упередження, залишали в цій боротьбі найдорожче: друзів, здоров’я, життя… Найуразливішими виявилися ті, хто більше за життя цінував власне минуле та погляди, а найміцнішими — хто міг легко пристосуватися до всього, за одну лише ніч змінивши не тільки погляди, а й спогади, минуле, державу.

Новини RedTram

Loading...