Історія 2018-06-30 10:40 Грибовський Владислав

Хитра гра Якуб-аги

Чиєю булавою гетьманував Максим Залізняк

На початку ХIХ століття в одному вельми поважному домі Сімферополя стався гучний скандал. Молодий татарин, син колезького радника Якова Рудзевича, хрещений в ім’я Костянтина, заручений із донькою академіка Петера Палласа, посварився з нареченою під час гри в карти. Тої непевної миті до Палласів завітав юний кримськотатарський мурза, тицьнув Костянтина в плече й привітав: «Здоров був, брате!». Костянтин Якович, хрещеним батьком якого був сам великий князь Костантін Павловіч (онук Єкатєріни ІІ, син Павла І), дратівливо спалахнув, розцінивши це як наругу над його новим статусом. Наречена зупинила сварку. Її обурений обранець узяв у неї хустку буцім витерти своє впріле чоло. Скривджений припиненням помсти, він залишив Палласів дім і на самоті поколов себе кинджалом, що так і не торкнувся грудей кривдника, окропив кров’ю хустку й наказав служникові повернути її нареченій, а відтак помер.

 

Дім академіка Петра Палласа в Сімферополі. Сучасна світлина


Його рідний батько не дожив до того скорботного дня. Він пішов із життя незабаром після загарбання Криму Росією в 1783 році, чому добряче посприяв із надією на повне благополуччя своєї родини, гарантоване самим Ґріґорієм Потьомкіним. Йому траплялося ризикувати життям і гнити у в’язниці, змінювати імена та підданства, продавати державні секрети, провокувати війни та руйнувати цілі країни. Його доля чудернацьким чином сплелася з найважливішими подіями в Східній Європі другої половини ХVIII століття. Але чи не найзагадковіший сюжет його біографії пов’язаний із Коліївщиною та початком російсько-турецької війни в 1768-му.

 

Міністр закордонних справ Кримського ханства


Яків (Якуб) Ізмайлович Рудзевич походив із давнього шляхетного роду литовських татар (інакше — липки), княжат герба Місяць, які з ХVI століття володіли маєтками в Ошмянському повіті Великого князівства Литовського (тепер місто Ашмяни, Білорусь). У другій половині ХVII століття власність дідичів із цього роду здрібніла. Рудзевичі, далекі родичі героя цієї розповіді, у середині ХVIII століття служили молодшими офіцерами у війську Речі Посполитої.

 

Читайте також: Горор-детектив доби Гетьманщини


Липкам у ті часи часто доводилося змінювати місця проживання та підданство. Чимало їх переселилося з Литви й Білорусі до Волині та Поділля, де вони несли військову службу. Зростання релігійної ворожнечі (литовські татари лишалися мусульманами), хронічна затримка платні та інші причини спонукали багатьох липок переходити до Османської імперії. Їх оселяли в Молдові, Добруджі та Хотині, тодішній турецькій фортеці. Ті, хто лишався, у 1704–1709 роках підтримали короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського в його спільній із шведським королем Карлом ХІІ боротьбі проти російської експансії.

 

Улан і почтовий Литовської Передньої Сторожі полку Мустафи Барановського. Малюнок ХVIII століття

 

Полтавська поразка 1709-го призвела до зайняття варшавського престолу Авґустом II, дружнім до Росії. Репресії з боку прибічників нового короля збурили нову хвилю міграцій липок до турецьких володінь. Утім, вони не поривали зв’язку з «партією» Лещинського й далі брали участь у її виступах проти Росії. Чимало литовських татар під орудою Юзефа Потоцького долучилося до походу гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну в 1711 році. Пізніше липки виконували дипломатичні доручення та були вправними шпигунами. Знання мов, звичаїв і побуту українців, поляків, білорусів, литовців, німців, турків і кримських татар вельми прислужилося їм у цих справах.

після коронації Станіслава Понятовського, фаворита Єкатєріни ІІ. Монархія Романових розколювала річ посполита, спекулюючи на «захисті» православних і збурюючи до них ненависть католиків, що на початку 1768 року згуртувалися в Барську конфедерацію


Якуб Рудзевич був одним із кращих дипломатів і шпигунів свого часу. Його «недавнє прибуття з Литви» до Криму згадано в березні 1760-го. На той час він обіймав посаду ханського перекладача, говорячи по-сучасному — міністра закордонних справ. Кар’єрний злет Якуб-аги (так його називали в Криму) відбувся завдяки вигідним оборудкам із продажу ногайських коней для прусської кавалерії.


Тоді тривала Семирічна війна (1756–1763), що охопила найбільші європейські країни та їхні колонії в Америці й Південно-Східній Азії. Король Пруссії Фрідріх ІІ, зазнавши поразки від Австрійської та Російської імперій, намірявся втягнути у війну з ними Османську імперію та Кримське ханство. Кирим Ґірей, тодішній правитель ханства, щоб помститися за свій дитячий переляк від російського вторгнення до Криму 1736 року, запально підтримав цю ідею й розголосив про свій намір зруйнувати російську фортецю св. Єлизавети (тепер місто Кропивницький) та повісити власну нагайку на воротах Петербурга.

 

Читайте також: Альтернативи 1918 року

 

У грудні 1761-го Якуб-ага на чолі кримського посольства приїхав до Берліна для заяви про готовність хана наступного року рушити проти Росії. Однак у лютому 1762-го російський престол обійняв Пьотр III, котрий раптом уклав союз із Фрідріхом II, позбавивши сенсу його домовленості з ханом. Прусська дипломатія тепер вела мову тільки про найм кримського війська для війни з Австрією та подальшу закупівлю коней. Обома цими справами опікувався Якуб-ага, примноживши як міжнародний вплив, так і скарбницю Бахчисарая. Проте 28 червня в результаті перевороту російський престол здобула Єкатєріна II, ще раз змішавши політичні розклади. Утім, виснажена війною Європа прагнула миру.

 

Улан Татарського полку Якуба Азулевича Військ Надворних Коронних. Малюнок ХVIII століття


Надії Фрідріха ІІ на швидкий реванш не справдилися. Турецький султан Мустафа III дозволив своїм підданцям — «козакам, татарам і боснякам» — найматися до прусської армії, але власного війська не дав. У Молдові прусські офіцери набрали аж 50 волонтерів. Та й ті виявилися «бурлаками»: інструктора, що набрид їм муштрою, зв’язали, самі ж розбіглися, прихопивши коні, гроші та амуніцію, видані для походу. Цим скінчився пруссько-кримський союз, що за інших обставин міг спрямувати східноєвропейську історію не в те русло, яке ми знаємо сьогодні. І ханський перекладач Якуб-ага пролив останні краплі чорнил у це політичне мілководдя, що так і не стало повноводною рікою.

 

Ханська Україна


Кирим Ґірей мусив облишити надії на відновлення колишньої військової могутті своєї держави й натомість дбати про її економічний добробут і зміцнення кордонів. Задля цього він поновив напівзабуту справу своїх попередників — Ханську Україну.


Цей осередок козацтва виник на завершальному етапі боротьби Речі Посполитої, Московського царства та Османської імперії за Україну. Монархи тих трьох держав змагалися за право призначення українських гетьманів. За висновком Тараса Чухліба, у 1690 році турецький султан передав справу поставлення на гетьманство кримському ханові. Першим центром Ханської України стало місто Ягорлик (тепер не існує; біля сучасного села Гоян, Молдова). Від імені Ґіреїв тут гетьманували Степан Лозинський, Іван Багатий і Петро Іваненко (Петрик). Згідно з Карловицьким миром 1699-го, кримський хан позбувся призначення козацьких гетьманів; польські й турецько-кримські володіння в Україні розмежували по річках Ягорлик і Кодима; місто Ягорлик відійшло до Польщі. Тоді ж варшавський Сейм скасував козацький лад у Правобережній Україні. Ханська Україна зжалася довкола містечка Дубоссари, розташованого навпроти гирла Ягорлика, на іншому березі Дністра. Її здрібнілих очільників тепер називали «гетьманами дубоссарськими». Мазепинці, які залишали Україну через російський погром 1709 року, оминали Дубоссари, адже Петрик і Мазепа були ворогами, та йшли під захист турецької фортеці в місті Бендери.

 

Король Пруссії Фрідріх ІІ під час Семирічної війни


У середині ХVIII століття титул «гетьмана дубоссарського» кримські хани віддавали на відкуп. Та, попри втрату політичного значення й набуття комерційного сенсу, Ханська Україна зберегла козацький полково-сотенний лад у своїх слободах, заселених змішаним, переважно українсько-молдавським населенням. Перебування під владою мусульманського правителя аніскільки не шкодило православній релігійності тої людності. Нею опікувався митрополит «хотинський, усього побережжя дунайського і дністровського та цілої України Ханської», належний до Константинопольського патріархату.

 

Читайте також: Українська Держава Гетьмана Скоропадського


Віротерпимість, безпечні кордони, низькі податки й обережне поводження відкупщиків-управителів вабили українську людність до оселення в Ханській Україні. Нові «ханські слободи» з’явилися на правому березі річки Кодими: Балта (близько 1748-го), Голма й Перелети (близько 1753-го). Зусиллями Кирим Ґірея в 1762–1763 роках заселені Голта, Криве Озеро, Ясенева та ще шість слобід. Це були перші переважно українські населені пункти на півночі сучасних Одеської та Миколаївської областей. Тож Ханська Україна була подовжена від Дністра до Південного Бугу. Її центром стала Балта (тепер районний центр в Одеській області), що налічувала з півтисячі будинків і мала великі ярмарки. У Ханській Україні порядкували гетьман, полковник і сотники — носії козацьких рангів, утім, тепер не українці, а здебільшого вірмени та молдавани.

 

Ханський палац і татарські оселі в місті Каушани. Гравюра. 1773 рік.


Якуб Рудзевич був, мабуть, першим литовським татарином, який став гетьманом Ханської України й останнім держателем її булави. Точніше, передостаннім. Будучи ханським перекладачем, він супроводжував Кирим Ґірея в його частих приїздах до Придністров’я. Цей хан не любив Бахчисарай і багато часу проводив у молдавському місті Каушани, ближчому до європейських столиць і жвавих торговельних шляхів, ніж відрубні кримські передгір’я. Ханська Україна посідала особливе місце в його планах, ще докладно не з’ясованих істориками. Якуб-ага доклав і своїх рук до збільшення цього острівця козацького ладу, що тепер переживав дивну еволюцію. Після усунення Кирим Ґірея з бахчисарайського трону в 1765-му він, посвячений у тонкощі справ Ханської України, знайшов аргументи для нового хана Селім Ґірея в доцільності призначення саме його «гетьманом дубоссарським».


Нове становище Якова Рудзевича важко охопити кількома словами. Французький консул у Криму Франсуа де Тотт назвав його «губернатором і начальником митниці Балти». У турецьких і польських документах він значився воєводою, як і правитель Молдови. Його ж листи, писані польською (звичною для нього мовою), мали підпис: «гетьман і воєвода подністровський і комендант границь українних». Російському генерал-губернатору в Києві він писав про себе так: «вступив у правління округів Каушанського, Домбасарського і Балцянського» (полонізми проступали в його російськомовних листах).

 

Кінський ярмарок у Балті. Акварель Юліуша Коссака.


Це офіційний бік справи. Був і неофіційний: таємна дипломатія з багатоходовими комбінаціями в несподівані напрями. У 1763 році в Бахчисараї з’явилося російське консульство на чолі з Алєксандром Нікіфоровим. Цей брутальний провідник російського впливу плів у Криму шпигунську павутину, до якої втрапив, як декому здалося, сам Якуб-ага. Їхнє «довірливе» спілкування тривало й після скандального випроводжання Нікіфорова з Бахчисарая в 1765-му. Вони листувалися, застосовуючи цифровий шифр, відомий лише їм двом. Нікіфоров вважав Рудзевича своїм найважливішим агентом. Та останній, мабуть, сприймав Нікіфорова як найбільшого дурня, що некритично «ковтав» маніпулятивну інформацію, хвалився нею в Петербурзі, де за неї давали грубі гроші. Вдаючи із себе російського шпигуна, Якуб-ага тихцем переселяв до Ханської України мешканців Новоросійської губернії, для залюднення якої Петербург доклав чималих зусиль. Щоб уникнути примусового повернення, переселені українці називали себе волохами (молдаванами). Ба більше, цей спритний татарин-липка спонукав до видачі управителя слободи Голта, вірменина Гарбета Попова, який привласнив службові гроші й утік до Новоросійської губернії. Це унікальний випадок екстрадиції з Росії християнина на вимогу представника мусульманської держави.

 

Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?


Російські урядовці не відразу збагнули, що не вони грають Якубом, а Якуб ними. Коли з’ясувалося, що він отримує гроші ще й від французького консула де Тотта, ображені петербурзькі куратори відмовили йому в платні. У відповідь Якуб пограбував російського купця Фьодора Бондарєва рівно на ту суму, що йому завинила монархія Романових. Згодом викрив як шпигуна й ув’язнив російського офіцера Анастаса Бастєвіка, який привіз йому чергове таємне послання.

 

Французький сюжет Коліївщини


Малоймовірно, щоб Якуб Рудзевич мав щонайменші патріотичні почуття до Кримського ханства. Та й до титулу гетьмана, пов’язаного з українським козацтвом, він ставився не інакше, як до інструменту влади та збагачення. Жадоба до грошей мало не зіграла з ним злий жарт. Хан Максуд Ґірей (1767–1768), щоб поповнити свою порожню скарбницю, кинув до в’язниці та конфіскував майно цього до непристойності розбагатілого «губернатора». З небуття його витяг французький консул де Тотт. «Я визнав за вельми важливе спробувати порятувати й відновити становище цієї людини, яка найкращим чином задовольняла інтереси Франції», — згадував він із тієї нагоди.

 

Ярмарок у Балті. Художник Юзеф Брандт.


Які ж інтереси насправді провадив цей чоловік, що був татарином, але не кримським, гетьманом, та не українським, дипломатом, утім, бозна якої держави, одне слово, вдавав свого серед геть чужих йому людей і країн? Відповісти на це запитання можна, коли зважити, що Рудзевич вийшов із середовища литовських татар, чий унікальний триб життя зруйнували події другої половини ХVII — початку ХVIII століть. Мов герой серіалу «Breaking Bad», він кинув виклик світу, який прирік його на жалюгідне животіння, і навчився вправно грати на тому, що надавало руху цьому світу. Таку силу мала інформація, яка створювала ілюзію викриття політичних змов — явних та уявних. Він був майстром видавати уявне за явне та навпаки й завжди знаходив покупців і того, й іншого.


Хиткий мир на сході Європи порушило втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої після коронації Станіслава Понятовського, фаворита Єкатєріни ІІ. Монархія Романових розколювала цю мозаїчну державу, спекулюючи на «захисті» православних і збурюючи до них ненависть католиків, що на початку 1768 року згуртувалися в Барську конфедерацію. Осквернення православних церков конфедератами розбурхало залишки колись потужного струменя козацтва Правобережної України. Загачений товстим шаром каміння й мулу, цей струмінь упродовж першої половини ХVIII століття проривався на поверхню грязькими гейзерами гайдамаччини. У травні 1768-го ці гейзери вибухнули потужним фонтаном Коліївщини, що розлився кривавим потоком «уманської різанини».

 

Табір гайдамаків. Малюнок Юліуша Коссака.


Коліївщину очолив запорожець, російський підданий Максим Залізняк. Своє старшинство він основував на фальшивій «золотій грамоті». Зміст її був такий: Єкатєріна ІІ буцім писала кошовому отаманові Петрові Калнишевському про відрядження з її наказу «полковника» Війська Запорозького Максима Залізняка до «Польщі, узявши із собою частини […] російської армії та донських козаків», щоб «винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру». Щира віра тій «грамоті» спонукала його відгукнутися на запрошення генерала Міхаіла Крєчєтнікова, ніби той і справді мав передати йому «частини російської армії та донських козаків»; він дуже здивувався, як опинився в кайданах. Інші керівники Коліївщини, так само запорожці, також були певні, що діють за указом імператриці. Як доказ вони показували листи «з докладанням печатки запорозької» і брали розписки про те, що під час боїв із польськими конфедератами місцеві мешканці не постраждали.

 

Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз'єднання


Президент Малоросійської колегії Пьотр Румянцев бентежився з цих повідомлень, не маючи щодо них жодних указів із Петербурга. Він надіслав запит на Січ: чи надходили туди урядові документи, схожі на ті, що їх розголошували колії? Відповідь Калнишевського призвела Румянцева до ще більшого ніяковіння: Військо Запорозьке тривожиться через фантастичні вісті про прихід на Правобережжя «ста тисяч прусських і саксонських військ». З’ясувалося, що не лише запорожці йшли до «Польської України» виконувати «указ» імператриці, а й окремі офіцери з Новоросійської губернії на чолі своїх команд діяли спільно з гайдамаками. Румянцеву знадобився майже місяць, щоб повернути втрачене керування прикордонням, відсіяти чутки від реалій, відновити звичайне надходження офіційної інформації та ізолювати Запорожжя від території, охопленої Коліївщиною.


Хто ж здійняв ту інформаційну каламуть? Це одна з найбільших загадок, що нам лишило ХVIII століття. За змістом і стилем «золота грамота» надто відрізнялася від документів російського діловодства, щоб підозрювати таємні служби Петербурга в її фабрикації. Очільники православного духовенства Правобережної України, Мельхіседек Значко-Яворський і Гервасій Линцевський, яким поляки-сучасники закидали збурення Коліївщини, були ізольовані від тих подій. Ланцюжок підозр тягнеться до Рудзевича, пов’язаного з де Тоттом. Один фрагмент «грамоти» натякає на інтерес Якуб-аги: «…Щоб була збережена приязнь і наші договори з нашими сусідами, ми забороняємо […] напастувати або зневажати турецьких, грецьких, вірменських і російських купців, які подорожують по Польщі в торговельних справах. Ми хочемо […] безпеки для нас і наших сусідів-приятелів». Під час штурму Умані Рудзевич відрядив до Залізняка посланця саме для застереження, щоб «ті купці нічим не були зачеплені».

 

Вояк Барської конфедерації


Залізняк справді чинив так, як ішлося в тій грамоті, свято вірячи «православній цариці», точніше, своєму ідеалізованому уявленню про неї. З простоти своєї він слабко розрізняв явне та уявне, як і не усвідомлював складності політичного виру, в епіцентрі якого опинився. У тому вирі зійшлися стрічні потоки політичних маніпуляцій Росії, що не хотіла припиняти ковтання шматків українських і білоруських земель, і Франції, котра намагалася відвернути від Польщі російську агресію й утопити її в трясовині затяжної війни з Османською імперією.


Одразу по Коліївщині «золоту грамоту» опублікували французькі газети як доказ порушення Росією мирного договору з Туреччиною, підписаного за посередництва Франції 1739 року. Принциповим його пунктом була заборона Росії втручатися у внутрішні справи Польщі. Єкатєріна ІІ обійшла цю заборону коронуванням у Варшаві залежного від неї фаворита; російські війська в Речі Посполитій формально з’являлися на запрошення короля для боротьби з Барською конфедерацією. Тож саме «золотій грамоті» була визначена роль доказу російської агресії проти Польщі, а Якуб-ага розіграв ту роль за французьким сценарієм, додавши від себе кілька імпровізацій. Хоча причетність Рудзевича до фабрикації того фальсифікату й передачі його Залізнякові неможливо довести (є лише підстави для підозри), немає сумніву в тому, що «золота грамота» потрапила до Парижа через його руки.

 

Одна булава на двох гетьманів


Правдива простота в найближчій перспективі програє обману, розвинутому до вишуканої складності, однак має більше шансів влучити в стратегічну ціль і виграти битву за довгострокову перспективу. Стратегічною ціллю Коліївщини стало відновлення козацького ладу в Правобережній Україні, хоч і на короткий строк. Довгострокову ж перспективу окреслила гетьманська булава, піднята Максимом Залізняком в Умані. Гайдамаки здобули її в Ханській Україні.


16 червня до прикордонного містечка Палієве Озеро (польська назва — Юзефгрод) прибув загін коліївського сотника Семена Шила, відряджений Залізняком для переслідування конфедератів. Як і в інших місцях, охоплених Коліївщиною, гайдамаки вбили кількох польських і єврейських мешканців; більшість їх урятувалася в ханській слободі Балта, перейшовши місток через річку Кодиму. Поважаючи кордон, Шило зупинився та попрохав Якуб-агу видати втікачів. Той відмовив. Чотири дні гайдамаки «гуляли» в Палієвому Озері, потім «замирилися» з балтянськими «турками» (сеймени, наймані вояки Якуб-аги), кружляючи горілку з ними, розпродали їм награбоване й попрямували до Умані. Після їхнього від’їзду сеймени вбили чотирьох гайдамаків, залишених стерегти міст, а юзефгродські поляки та євреї разом із конфедератами збройно наскочили на Палієве Озеро для помсти православним за наругу: вбили чотирьох сербських і російських купців, осквернили церкву й пограбували її парафіян. Дізнавшись про це, Шило вернувся. Гайдамаки «з немалим азартом» погналися за конфедератами й «турками» через міст, обстріляли з гармат та пограбували Балту.
Серед трофеїв, привезених Шилом із Балти, був «уживаний у Війську Запорозькому військовий знак, називаний пернач, зроблений із заліза». Підняття цієї булави Залізняком після штурму Умані символізувало проголошення його козацьким гетьманом. За повідомленням від 24 червня, він мав у своєму почті осавула з перначем, одну корогву та вісім прапорів.

 

Відбиття ясиру. Художник Юзеф Брандт.


Інший гетьман, позбавлений булави, калатав у Варшаві й Стамбулі скаргами про «кривди й казні», вчинені в Ханській Україні. Залізняк надіслав йому ввічливого листа з поясненням, що загін Шила був відряджений ним на підставі указу російської цариці, «захисниці віри православної», і прохав більше не переховувати ворожих утікачів у своїх володіннях. 21 червня колії напали на іншу ханську слободу — Голту (нині місто Первомайськ, Миколаївська область). Тепер вони безцеремонно перетнули кордон, наздоганяючи «кількох польських шляхтичів і жидів», напали на місцевих євреїв, турецько-кримських підданців, одних «змучивши, покололи й убили, а інших у ріці Буг потопили».


Якубове калатання про «тиранськи замордованих кількох сотень людей» (підтверджено 300 смертей) дало гучне відлуння. Водночас конфедерати, діставши дозвіл на перебування в турецьких володіннях, знайшли підтримку тамтешніх липок і спільно з ними агітували підвладних Бахчисараю ногайців до походу на москалів. Кримське ханство охопило жадання війни. Приплив войовничої хвилі вдруге відкрив ворота ханського палацу Кириму Ґірею, чий намір вивісити нагайку на воротах Петербурга знову став популярним. Конфедерати та «турки» агітували й запорожців; у грудні того року на Січі спалахнуло повстання із закликом перейти на турецький бік.

 

Читайте також: Оцифрувати пам’ять. Чому Україні потрібна архівна реформа


Максим Залізняк, мабуть, відчувши, що став жертвою провокації, запропонував Якубові залагодити конфлікт і пообіцяв відшкодувати збитки. Але той відповів його посланцеві: «Що це ви зробили, [...] город цей, Балту, розорили? Бачити й самі можете, що орда підійшла, а вона задарма відійти не може. От ви запропастили своїм самовольством Україну!».


Щоб уникнути небажаної війни, російські урядовці теж намагалися вдовольнити Якуб-агу. Йому пропонували самому обрати місце на кордоні та найбрутальніший спосіб страти Залізняка й 70 його товаришів — так, щоб «турецькі піддані купно з поляками всьому провадженню самовидцями бути могли». Рудзевич не виявив до того інтересу. Тому надзвичайну екзекуцію гайдамаків замінили на звичайне в тодішній Росії покарання: батоги, виривання ніздрів і довічна каторга в нерчинських руднях.


Тож Якуб-ага відіграв значну роль у перетворені балтського інциденту на офіційний привід для війни, оголошеної турецьким султаном 6 жовт­ня 1768‑го. Перше військо, забране в османських володіннях проти росіян, повів лідер Барської конфедерації Франтішек Пулавський. У його складі було кілька тисяч литовських татар і тисяча турків.

 

********


«Покірного доля веде, а непокірного тягне» — стверджує давньогрецьке прислів’я. Непокірного Якуба Рудзевича доля врешті-решт затягла в російський зашморг. У липні 1770 року, коли дві російські армії окупували Бессарабію, він запропонував переможцям свої послуги. Зухвало обігравши монархію Романових у першому раунді політичного ігрища, у другому й останньому Рудзевич із того, хто грає, став тим, ким грають і чим виграють. У хвацьких руках Ґріґорія Потьомкіна він перетворився на козирну карту брутального преферансу щодо Криму. Приставлений у «радники» до останнього кримського хана Шагін Ґірея, Якуб-ага нарадив йому повестися так, щоб утратити не лише свій престол, а й власну державність.


У серпні 1770-го, одразу по Якубовій зраді, кримський хан Каплан Ґірей наказав усіх мешканців Ханської України взяти в полон і переселити до Криму. Під час переправи через Дніпровський лиман цих «волохів, жидів і турків» перехопили запорожці. Уманський єврейський кагал викупив своїх «одноплемінників»; «турків» передали російському командуванню. А от «волохів» запорожці оселили в окремому селі в Кодацькій паланці. Це поселення, нині розташоване в Дніпровському районі Дніпропетровської області, досі зберігає назву Волоське. Як тоді, так і тепер у ньому живуть українці.

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...