Світ 2018-06-30 13:30 The Economist

The Economist: Відступ

Після десятків років перемог демократія починає втрачати позиції

У заскленій вітрині в Асоціації адвокатів провінції Діярбакир можна побачити смугасту сорочку, темний піджак і згорнутий пасок. Вони належали колишньому її голові Тахіру Ельчі, який загинув 2015 року під час сутичок між турецькою армією та курдськими сепаратистами. Він стояв біля Чотириного мінарета — 500-річної пам’ятки в старому місті — і закликав до миру. Хтось вистрілив йому в голову. Хто його вбив, невідомо. Влада звинувачує курдських терористів. Багато курдів звинувачує владу. Після загибелі Ельчі військові зрівняли захоплену повстанцями частину Діярбакира із землею. Усе, що лишилося, разом із частинами тіл поскидали у вантажівки й вивезли на звалище біля річки. Місцеві про це бояться говорити.


Лише десяток років тому Туреччина була молодою демократією, яка прагнула вступити до Європейського Союзу. Тепер вона семимильними кроками прямує до диктатури. 2016-го військові спробували влаштувати державний переворот: вивели на вулиці танки, обстріляли парламент і мало не вбили президента Реджепа Таїпа Ердогана. Але з переворотом швидко покінчили. Ердоган почав чистку. Понад 200 тис. осіб, переважно підозрюваних членів руху Ґюлена, ісламістського угруповання, яке нібито очолювало невдалий путч, було ув’язнено або звільнено. Будь-кого могли заарештувати за навчання в ґюленістській школі, за рахунок у банку, що належить Ґюлену, або навіть за володіння однодоларовими банк­нотами, бо це, як заявляє влада, є ознакою ґюленізму.

 

Читайте також: Юрій Макаров: Українські політики є досконалим відображенням українського суспільства


Нині мільйони турків відчувають жах перед президентом. Проте багато хто у захваті від того, як він захищає їх від ґюленістів. Адем, працівник стамбульського Бюро нерухомості, розхвалює Ердогана за те, що той «вичистив усіх ворогів зсередини», слово в слово повторюючи гасло влади. Про жертв чисток каже: «Їх заарештували за те, що вони щось порушили». І додає: «В Америці за розголошення державної таємниці садять на електричний стілець, хіба ні?».
На виборах 24 червня Ердоган, очевидно, зміцнить свої позиції. Попри інфляцію, яка вже виражається двозначними числами, і нестабільну національну валюту, його, ймовірно, переоберуть (хоча партії Ердогана на виборах, можливо, доведеться важко). Він дістане набагато більше повноважень завдяки змінам до Конституції, які протягнув торік. Як виконавчий президент, Ердоган зможе давати розпорядження, що матимуть законодавчу силу, і заповнити суди лоялістами.

Автократія і корупція утворюють зачароване коло. Майже нічим не обмежена влада дає змогу збагачуватися правителям і наближеним до них особам. Що більше вони крадуть, то більше в них стимулів для спотворення системи задля того, щоб зберегти свої позиції


Туреччина демонструє тривожну тенденцію. Після Другої світової війни демократія помітно зміцнилася. У 1941 році демократичних держав було лише трохи більше ніж десяток. До 2000-го лише у восьми країнах ніколи не проводилися серйозні вибори. Але після фінансової кризи 2007–2008-го демократія стала відступати.
Більшість правозахисних організацій такої самої думки. Останнє дослідження, проведене американським не­урядовим аналітичним центром Freedom House, називається «Криза демократії» («Democracy in Crisis»). У 2017-му, дванадцятий рік поспіль, країн, де демократія здає позиції, більше, ніж тих, де вона їх зміцнює (див. «Скільки кроків назад зроблено?»). Згідно з Індексом демократії від The Economist Intelligence Unit, торік відступ демократії пережили 89 країн і лише у 27 вона зміцнилася. Останній «перехідний індекс» (Transformation Index) від Фонду Бертельсманна, іншого аналітичного центру, який досліджує країни, що розвиваються, свідчить: якість демократії впала до найнижчого за 12 років рівня. Ці індекси оцінюють не просто демократію (тобто народовладдя), а ліберальну демократію (тобто з вільно обраною владою, яка також поважає права людини, меншин, верховенство права та незалежні інститути).


Це важлива різниця. У книжці «Народ проти демократії» («The People vs Democracy») гарвардський політолог Яша Маунк наголошує, що лібералізм і демократія — окремі поняття. Виборці часто хочуть чогось демократичного, але не ліберального в найпростішому сенсі, того, що не має нічого спільного з лівою чи правою політикою. Наприклад, вони можуть проголосувати за уряд, що обіцяє цензурувати висловлювання, які їм не подобаються, або підтримати референдум, який обмежить права непопулярної меншини.


Водночас багато ліберальних інститутів недемократичні. Судді, яких не обирають, нерідко скасовують рішення обраних політиків. Ліберали вважають це важливим способом контролювати уряд. Навіть обрані народом представники влади повинні підкорятися закону. У ліберальній демократії влада має розсіяний характер. Політики підзвітні не лише виборцям. Їх також контролюють незалежні суди, журналісти та групи тиску. Лояльна опозиція визнає легітимність влади, але часто-густо обурюється її діями й намагається змістити її на наступних виборах. Між партією влади та державою є чітка межа.

 

Читайте також: Філіпп Рено: «Постправда існує у вільних країнах, де люди можуть вільно оскаржувати почуте чи побачене»


Ця система зараз переживає непрості часи. У багатьох країнах обирають лідерів, які її не поважають і поступово підривають, а натомість творять те, що угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан гордо називає неліберальною демократією. Зрештою, коли усунуто достатньо засобів стримування та противаги, потенційному автократові вже легше знищити саму демократію. Або через придушення опозиції (як у Туреччині), або через вихолощення законодавчої гілки влади (як у Венесуелі, де 20 травня уряд улаштував інсценізацію виборів).


Для зрілих західних демократій серйозної небезпеки ще немає. Дональд Трамп, можливо, і зневажає ліберальні норми, але американська система стримувань і противаг міцна й переживе його. Справжня загроза чекає на менш зрілі демократії, де інститути слабші, а демократичні звички ще не так глибоко вкорінені. Утім, події на Заході впливають і на них. Колись Америка надихала пригноблені народи й намагалася просувати демократію. А тепер вона має президента, який відкрито захоплюється Владіміром Путіним і заявляє про «особливий зв’язок» із Кім Чен Ином.


Тим часом альтернативну модель пропонує Китай. Позбувшись багатьох рис диктатури після смерті Мао Цзедуна, він знову зосереджує владу в руках однієї людини, а саме Сі Цзіньпіна, якому не так давно скасували обмеження в тривалості перебування на посаді глави держави. Деякі претенденти на автократію наводять КНР як приклад сприяння авторитарної влади зростанню економіки (хоча часто мають на увазі лише те, що теж хочуть бути президентами довічно).

 

Читайте також: «Демократія – це брудна справа»


Загалом у світі зберігається високий рівень суспільної підтримки демократії. Проведене Pew Resеarch опитування у 38 країнах виявило, що в середньому частка прихильників системи, де закони ухвалюють виборні представники, становить 78%. Але численні меншини є прибічниками недемократичних альтернатив. Аж 24% вважає, що було б непогано, якби державою керували військові, а 26% подобається ідея «сильного лідера», здатного «приймати рішення без втручання парламенту чи судів» (див. «Влада народу»). Загалом автократія виявилася популярнішою серед менш освічених респондентів.


Позаяк демократію підтримує більшість населення, лідери не можуть відкрито визнати, що планують її знищити. Проте багато хто навчився перекручувати суть демократії, зберігаючи зовнішні атрибути. У різних країнах це відбувається по-різному, але вражає те, як багато спільного мають нові автократи та як швидко вони вчаться одне в одного.


Ось дуже спрощений приклад того, як зазвичай відбувається занепад демократії. Спочатку стається криза, виборці підтримують харизматичного лідера, який обіцяє врятувати їх. Далі цей лідер знаходить ворогів. Його мета, за словами американського сатирика XX століття Генрі Луїса Менкена, «тримати населення в тривозі (щоб воно потребувало порятунку) нескінченною низкою страшилок, до того ж вигаданих». Наступний крок — ліквідувати незалежні інститути, які можуть йому завадити. І, нарешті, змінити правила, щоб виборцям важче було його скинути. Протягом перших трьох стадій країна все ще демократична. На останній уже ні. Усі чотири стадії варті того, щоб детально розглянути їх.
В Угорщині по довірі до старого порядку було завдано два удари. Спочатку це була фінансова криза. Перед тим багато угорців понабирало до безглуздя ризикованих іпотечних позик в іноземній валюті. Далі угорський форинт обвалився щодо швейцарського франка, вони втратили своє житло. Це викликало хвилю обурення. «Фідес», колись цілком ліберальна партія, у 2010 році виграв вибори, скинувши всю провину на попередників і пообіцявши компенсувати втрати позичальникам.


Другим ударом стала криза сирійських біженців 2015–2016 років. Сирійці в Угорщині майже не затримувалися, але тисячі перетинали територію країни дорогою до Німеччини, тож угорці бачили їх по телевізору. Це дало лідерові партії «Фідес» Орбану двох зручних ворогів: мусульманську навалу та ліберальну еліту, яка хотіла впустити мігрантів до Угорщини.


Орбан збудував стіну, яка фактично зупинила потік біженців. Але й далі грав на темі загрози імміграції. Його уряд замовив дослідження, у якому респондентів просили висловити думку щодо якогось уявного плану угорсько-американського мільярдера Джорджа Сороса переселити до Європи мільярд мігрантів з Африки та Близького Сходу. Був навіть плакат із зображенням Сороса, який із хижою посмішкою обіймає лідерів опозиції з ножицями для дроту в руках, і підписом «Вони разом хочуть знести стіну». На виборах 8 квітня партія Орбана знову перемог­ла, набравши більшість голосів. У травні Фонд Сороса закрив свій офіс у Будапешті. «Угорщина спростовує думку про те, що по досягненні доходу на рівні $14 тис. на особу демократії вже нічого не загрожує», — прокоментував популярну серед політологів теорію Маунк.


Головне — знайти правильних ворогів. Мігранти підходять, бо вони не мають права голосувати. Сорос ще кращий: багатий, фінансує ліберальні проекти й, самі розумієте, єврей. Його можна зображати всемогутнім, але позаяк він таким не є, то не може нашкодити демагогам, які його демонізують.


Розпалювання міжетнічної ненависті неймовірно небезпечне. Тож демагоги часто вдаються до певних хитрощів. Колишній президент ПАР Джейкоб Зума виступав проти «білого монопольного капіталу», а не проти білих загалом. Багато лідерів обирає своєю мішенню нечисленні, але комерційно успішні меншини. Покійний президент Замбії Майкл Сата виграв вибори після кампанії проти китайських бізнесменів.


Ідеальний ворог — злочинці, бо їх ніхто не любить. Родріґо Дутерте став президентом Філіппін у 2016 році, пообіцявши перебити наркоторгівців. Після того як (за деякими оцінками) без суду та слідства було вбито 12 тис. осіб, країна не стала безпечнішою, зате рейтинг популярності його уряду — на рівні 80%.

 

Читайте також: Дік Пелс: «Патріотизм може бути дуже позитивним явищем, якщо буде сповнений прогресивних ідей»


Претендентам на автократію потрібна й позитивна програма. Часто вони виставляють себе захисниками всього, що дороге для електорату, як-от національність, культура або релігія. Наприклад, у Польщі владна партія просто тане від балачок про католицький спосіб життя поляків і виділяє щедрі субсидії великим родинам, які найчастіше виявляються набожними мешканцями сільської місцевості.


Партії націоналістичного правого спрямування навчилися в лівих експлуатувати політику ідентичності. Обидві сторони зазвичай віддають перевагу груповим правам над правами окремих осіб. «Угорський народ — це не проста сума індивідів, — сказав Орбан у 2014 році, — а громада, яку треба організовувати, зміцнювати та розвивати». Гуру націоналізму з команди Дональда Трампа Стів Беннон називає його героєм.


Щоб залишитися у владі, автократам потрібно підривати незалежні інститути. Роблять вони це поступово й тихо. Першою мішенню часто стає система правосуддя. Польська партія влади в грудні ухвалила закон, яким відправила дві п’ятих суддів на пенсію. 11 травня Дутерте звільнив міністра юстиції Філіппін, який виступав проти того, щоб президент зловживав воєнним станом.


Знешкодити потрібно й засоби масової інформації. Спочатку майбутній автократ ставить своїх приятелів на чолі державних ЗМІ й звинувачує критично налаштовані медіа в поширенні брехні. Замість того щоб заборонити незалежні ЗМІ, як це зробили б деспоти попереднього покоління, він накладає на власників безпідставні штрафи або обкладає їх податками, щоб змусити продати бізнес лояльним до себе магнатам. Цей прийом відпрацював Путін у Росії, і тепер його масово наслідують інші. У Туреччині останню велику незалежну медіа-групу в березні продали приятелеві Ердогана.

 

Читайте також: Майкл Бініон: Популісти й диктатори можуть використовувати референдуми для знищення демократії


Важливо залучити на свій бік силовиків. Колишній президент Зімбабве Роберт Муґабе вважав їхню відданість чимось само собою зрозумілим, за що й поплатився. Інші вожді так не легковажать. Щоб задовольнити людей зі зброєю, президент Венесуели Ніколас Мадуро дозволяє їм грабувати державну систему розподілу продовольства. Президент Єгипту Абдель-Фаттаг ас-Сісі, який на березневих виборах набрав 92% голосів, дозволяє поліції на додачу до окладів ще й грабувати цивільних.


Підім’явши під себе суди, пресу та силовиків, такий вождь може знешкодити й решту важливих інститутів: нейтралізувати парламент, перекроїти виборчі округи та відсторонити від політичної діяльності серйозних опонентів.
Незалежно від сповідуваної ідеології автократи часто виявляються опортуністами. Президент Нікарагуа Даніель Ортеґа починав із революційного марксизму, коли захопив владу 1979 року. 1990-го програв вибори почасти через свою антикатолицьку позицію. Тож він змінив імідж і став ревним католиком, протягнув заборону на аборти навіть у разі загрози для життя матері та повторно обрався у 2006-му, тоді як опозиція була розколота. Торік його дружина Росаріо Мурільйо стала віце-президентом, започаткувавши цим династію на кшталт тієї, яку він колись повалив.


Ортеґа та його партія «Сандиніста» взяли у свої руки Верховний суд, який скасував обмеження на тривалість президентства, і створили маріонеткові «опозиційні» партії для симуляції вибору, а справжніх опонентів репресували. Критично налаштовані ЗМІ потрапляють до нових власників, часто з родини президента.


Жодного разу це поступове руйнування демократії не викликало обурення. Нікарагуанці збунтувалися лише тоді, коли Ортеґа спробував зазіхнути на їхні пенсії. Бездарне управління сандиністів і корупція фактично спустошили пенсійний фонд. Президент заявив, що наповнити його мають ті, хто працює. У відповідь десятки тисяч людей вийшли на вулиці й позносили огидні статуї, споруджені на честь пані Мурільйо. Режим утримався при владі лише завдяки розстрілам демонстрацій.

 


Автократам, які планують залишитися у владі назавжди, потрібно промивати мізки людям ще з дитинства. «У більшості країн події дворічної давності не потрапляють до шкільних підручників з історії. А в нас потрапляють», — розповідає турецький ліберал, шокований тим, як турків уже з чотирирічного віку вчать, що їхній президент урятував державу від ґюленістів. Університет імені Болівара у Венесуелі пропонує безплатне навчання студентам, що записуються на лекції, на яких Америку звинувачують у дефіциті продовольства.

 

Лібералізм і невдоволені ним


Про провали ліберальних демократій сказано вже багато. Хоча це зазвичай багаті й мирні країни, чимало їхніх громадян невдоволені. Вони бояться втратити роботу через глобалізацію та розвиток технологій. А культурні війни призводять до того, що громадяни тією чи іншою мірою відчувають брак поваги до себе. Наростання автократії частково є реакцією на всі ці тенденції. Але відбувається воно ще й тому, що спраглі влади лідери навчилися ті процеси експлуатувати. Не буває автократії без автократа.


Багато хто прагне влади. Дехто заради того, щоб змінити світ. Інші заради самої влади. Ще хтось тому, що влада забезпечує лестощі, гроші та секс. Багато можновладців керується саме цими мотивами. Тож не дивно, що вони так чіпляються за владу.

 

Читайте також: Чи врятує демократія?


Більшість авторитарних режимів брудні. У найбруднішій третині Індексу сприйняття корупції від Transparency International жодна країна чи територія не позначена як вільна в рейтингу Freedom House. Із найчистіших 20 лише Сінгапур і Гонконг не були зараховані до вільних.


Автократія і корупція утворюють зачароване коло. Майже нічим не обмежена влада дає змогу збагачуватися правителям і наближеним до них особам. Що більше вони крадуть, то більше в них стимулів для спотворення системи задля того, щоб зберегти свої позиції. Якщо вони втратять владу, їм загрожує судове переслідування. Це зараз відчуває на собі колишній президент ПАР Зума. Тож щоразу, коли автократ виголошує зворушливу промову про національну гордість, насправді він, можливо, хоче відвернути увагу від власних махінацій. Опоненти Орбана радо поговорили б про те, чому його друзі зараз є найбагатшими людьми в Угорщині, або про те, звідки в його маленькому рідному містечку взявся величезний футбольний стадіон. Але друзі президента контролюють ЗМІ й воліють за краще дискутувати про іммігрантів.

 


Демократи можуть відбиватися. Особливо помітними є п’ять нещодавніх прикладів. У Шрі-Ланці опозиція об’єдналася й перемогла автократа-марнотратника. У Гамбії загроза вторгнення сусідніх держав змусила місцевого військового лідера змиритися з поразкою на виборах. У ПАР обраного лідера, який руйнував державні інститути та дозволяв «любим друзям» безкарно грабувати країну, у січні скинула власна партія. У Вір­менії автократа вигнали масовими протестами у квітні.


А в Малайзії в травні прем’єр-міністр Наджиб Разак намагався сфальшувати вибори, але йому це не вдалося. Не допомогли ні перекроювання виборчих округів, ні цензура, ні расистське загравання з малайською більшістю. Люди не проголосували за партію, яка була при владі впродовж 61 року. Її корумпованість стала надто нахабною. Міністерство юстиції США звинуватило Наджиба в отриманні $681 млн від державного фонду 1MDB, із рахунків якого зникло $4,5 млрд. За словами Наджиба, ці кошти — подарунок від члена саудівської королівської родини. Опозиція радо порівнює гігантські суми, які дружина Наджиба витрачає на ювелірні прикраси, і труднощі, з якими прості люди зводять кінці з кінцями. «Наджиб просто вигадує власні правила», — каже водій таксі, який тепер підтримує нову владу.


Саме тому, що вожді вигадують власні правила, і варто захищати ліберальну демократію. Зрештою, вона таки забезпечує кращі матеріальні результати. Згідно з результатами дослідження економіста Массачусетського технологічного інституту Дарона Аджемоглу перехід від автократії до демократії збільшує дохід на особу на 20% за 30 років (хоча деякі економісти не погоджуються з цими висновками). Старший економіст Світового банку Джильєрмо Вулетін стверджує, що владі автократів настає кінець одночасно з обвалом економіки, а демократи, які приходять їм на зміну, просто приписують собі заслуги за її закономірне відновлення.


Утім, поза сумнівом одне: вільно обрана влада, яка поважає верховенство права, має менше можливостей для зловживань проти громадян. «Помалу наші права в нас забрали, — розповідає журналіст із Діярбакира, нещодавно заарештований за п’ять безневинних твітів. — Щодня я шукаю в новинах, кого з моїх друзів затримали».

 

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com

Новини RedTram

Loading...