Політика 2018-06-14 08:57 Малко Роман

Готуючись до найцікавішого

У процесі випровадження з уряду міністра фінансів Олександра Данилюка дехто пророкував, що ця операція може перерости в серйозну урядову кризу. Утім, усе навпаки. Криза скасовується, катаклізмів не буде й усі відносно задоволені. Ну майже всі…

Думка про те, що Данилюку саме такого прощання було треба й він свідомо його провокував, цілком слушна. Це щонайменше добрий старт для початку політичної кар’єри, якщо він раптом захоче її зробити. Зараховуючи себе до вибранців президента, Данилюк із задоволенням грав власну партію, без посередників спілкувався з іноземними партнерами, нажив собі чимало ворогів. Власне, тому його усунення бажав не лише прем’єр, із яким у міністра виник особистий конфлікт, а й усі потроху.


Данилюку, звісно, можуть знайти швидку заміну. З’явилася інформація, що президент нібито бажає бачити на його місці нардепа від БПП Ніну Южаніну, голову Комітету податкової та митної політики. Але чомусь здається, що до цього не дійде й Гройсман сам вирішуватиме, із ким йому комфортніше працювати. Ще одне міністерство без повноцінного міністра в уряді каші не зіпсує. Є вже Мінінформполітики та Мінагрополітики з міністрами у відставці, є МОЗ із виконувачем обов’язків на чолі, буде ще й Мінфін із виконувачем обов’язків. Можливо, така ситуація, навпаки, зміцнить позицію прем’єра, адже неповноцінний міністр таки обмежений у реалізації своїх повноважень.

 

Читайте також: Багатство надскладного вибору


Спекавшись Данилюка, уряд, зокрема Гройсман, отримали ще щонайменше один важливий бонус — прямий доступ до грошей, що на етапі підготовки до нового бюджетного, до того ж виборчого року не така вже й дрібниця. Найімовірніше, вдасться вирішити й питання з траншем МВФ, що задоволений ухваленням ВРУ закону про Антикорупційний суд, який Гройсман протискав, шантажуючи своєю відставкою. Звісно, шантаж був блефом. Володимир Борисович знав, що закон проголосують, бо діватися нікуди, той мільярд із хвостиком дуже потрібен. Але вдаючись до такого гучного кроку, він не тільки демонстрував свою самостійність в ухваленні рішень і неготовність гратися в чужі ігри, а ще й скромно перебрав ініціативу в президента, давши зрозуміти іноземним партнерам, хто тут надійніший і послідовніший. Так, однією з умов отримання траншу є ще одне підвищення ціни на газ. Піти на цей непопулярний і вбивчий для себе крок Гройсман не хоче й буде вимушений якось викручуватися. І він сам, і люди з його оточення твердять, що якийсь безболісний для українців варіант знайдено й катастрофи не станеться, але чи це насправді так, побачимо. Гроші потрібні вже, і тому рішення доведеться ухвалювати найближчим часом.

Попри наявність в уряді чималої кількості міністрів, які зайшли туди по квоті Петра Олексійовича або його політсили, на сьогодні президентська гвардія вже становить меншість. Лише вісім багнетів


Те, із якою легкістю Банкова і, зокрема, БПП погодилися на відставку Данилюка, багато про що свідчить. Нині не той момент, коли Порошенко хотів би серйозно посваритися з Гройсманом. Так, його, звісно, непокоїть, що «хлопчик виріс» і став сам собі режисером. Він, очевидно, хотів би бачити на чолі уряду керованішу постать, але ситуація примушує задовольнятися тим, що є. І не лише тому, що треба на когось списувати провали й спрямовувати негатив від непопулярних вимушених кроків. Порошенко нині потребує Гройсмана більше, ніж Гройсман Порошенка.

 

Посваритися з ним і відправити його з урядом у відставку, звісно, можна, але це нічого не дасть. Земля з-під ніг глави держави повільно, але впевнено втікає. Багато хто вже списав Олексійовича з рахунків і навіть депутати його фракції ставляться до переобрання шефа з іронією. Великої втечі щурів ще не спостерігається, відбуваються хаотичні пошуки варіантів, як утриматися, і цілком можливо, що якийсь буде знайдено. Принаймні Петро Олексійович навряд чи вже відмовився від ідеї вдруге стати президентом і, незважаючи на погані рейтинги, усе ще має на це шанси. Але треба дуже постаратися й максимально залучити всі сили та ресурси. Без уряду в цьому сенсі не обійтися. Спертися у своїй нелегкій боротьбі він може хіба на нього, хоча зробити це буде непросто.

 

Читайте також: Дебет та кредит вибору


Пригадуєте нічну квітневу зустріч Петра Олексійовича з міністрами, на якій вони нібито говорили про єдину помісну православну церкву й питання спільної роботи гілок влади, урядової та президентської команд? Усе це й справді було. Але якщо детальніше, то під «спільною роботою» слід розуміти не що інше, як спробу президента залучити уряд до власної команди, перетворивши його на таку собі агітаційну бригаду. Він нібито поставив чиновників перед фактом: я ваш кандидат, ви моя команда, і вам доведеться добре попрацювати, щоб я вдруге став президентом. Звучало це дослівно так чи трохи інакше — неважливо, але міністрів включно з прем’єром нібито така постановка питання серйозно розлютила. І не тому, що працювати на перемогу Порошенка вони не хочуть, а тому, що диктувати умови за нинішніх обставин йому не дуже пасує.


Попри наявність в уряді чималої кількості міністрів, які зайшли туди по квоті Петра Олексійовича або його політсили, на сьогодні президентська гвардія вже становить меншість. Лише вісім багнетів. Троє (Юрій Стець, Тарас Кутовий, Олександр Данилюк) вибули й заміну їм не знайдено. Залишилися Іванна Климпуш-Цинцадзе, Павло Розенко, Геннадій Зубко, Ігор Насалик, Вадим Черниш та Євген Нищук (квота БПП), Степан Полторак і Павло Клімкін (квота президента). Але чи зберігатимуть вони вірність президентові до кінця, важко прогнозувати. Так само незрозуміла ситуація з першим віце-прем’єром Степаном Кубівим. Він теж прийшов із БПП, але був компромісною постаттю, адже Банкова наполягала на призначенні на цю посаду першого заступника АП Віталія Ковальчука. Річ у тім, що в політику пан Кубів потрапив 2012 року як керівник Львівського обласного відділення «Фронту змін» Арсенія Яценюка й після Революції гідності саме за квотою «Народного фронту» очолював НБУ.

 

Читайте також: Криза представництва


Казати наразі про якийсь розкол в уряді, суттєві розбіжності чи й конфлікти між міністрами за політичною ознакою не варто. Але все ж таки не слід забувати, що уряд коаліційний, і якщо цей підводний човен ще не втонув, то тільки завдяки тому, що всередині його команди вдалося налагодити непогану співпрацю, у чому немала заслуга прем’єра. Нині на його боці не лише вінницькі (Володимир Кістіон, Андрій Рева, Олександр Саєнко), а й партнери по коаліції, із якими він зумів налагодити, на відміну від Порошенка, дуже добрі стосунки (В’ячеслав Кириленко, Арсен Аваков, Павло Петренко, Володимир Омелян, Остап Семерак, Лілія Гриневич та Ігор Жданов). Якщо додати до цього списку ще Уляну Супрун, а нині, можливо, й Оксану Маркарову, то можна стверджувати, що Гройсману вдалося сколотити непогану більшість, із якою президент просто змушений рахуватися.


Утім, не все так гладко. Простих схем у великій політиці не буває. І відставка Павла Жебрівського з посади голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації тому підтвердження. Хоч би яка була на те причина, ідеться про передвиборчі ротації. Жебрівський — один із найвірніших соратників Порошенка, і якщо його справді планують перекинути в Генпрокуратуру заступником Луценка, то це багато про що свідчить. Звісно, цікаво, хто замінить Жебрівського на Донбасі, бо це також важливо, але головний меседж — Порошенко не збирається здавати позиції та робитиме все можливе, щоб вийти з гри переможцем.

Новини RedTram

Loading...