Історія 2018-06-23 13:26 Гирич Ярослав

Горор-детектив доби Гетьманщини

Моторошні злочини банди людожера Павла Мацапури в середині XVIII століття

Реакцією Пєтра І на геополітичний розворот Івана Мазепи стало знищення Батурина та перенесення гетьманської резиденції, але тепер уже петербурзьких ставлеників, до Глухова. Тоді ж у прикордонному сіверському містечку розмістилися центральні держоргани Лівобережної України (судові, адміністративні, військові). У всі часи суди можна вважати дзеркалом суспільства, яке здатне відкрити для історика повсякденні практики та пролити світло на соціальні девіації. Звичними для тодішніх українських реалій були справи про земельні спори, сімейні чвари, побутові злочини, крадіжки, звинувачення у відьомстві або ж чаклунстві. 1740 року в новій столиці Гетьманщини відбувся процес, який шокував громадськість козацької України. Саме тут винесли вирок та стратили одного з найжорстокіших маніяків XVIII століття — Павла Шульженка (Мацапуру).


Усе почалося з того, що влітку 1740 року Генеральний військовий суд у Глухові одержав листа з Лубенської полкової канцелярії. Річ у тім, що в містечку на Полтавщині не наважувалися стратити чотирьох злочинців і попрохали розібратись із ситуацією на вищому рівні. Станом на 1740-й гетьмана в Глухові не було. А Військом Запорозьким керувало Правління гетьманського уряду — колегіальний орган, до складу якого входило по троє росіян і українців. Тож центральним державним установам, зокрема Генеральній військовій канцелярії та Генеральному суду, належало поставити остаточну крапку в резонансній справі. Чого ж злякалися в Лубнах? Офіційно місцеві чиновники мотивували необхідність переведення ув’язнених через ускладнення із забезпеченням належного захисту (охоронці нібито мали працювати на сільгоспроботах). Напевно, моторошні звірства, учинені тюряжниками, могли спровокувати міські заворушення. Побоюючись самосуду, арештантів було вирішено без зволікань відправити до Глухова.

 

Формування банди та перші злочини


Найголовнішим серед лиходіїв був Павло Григорович Шульженко. Бандит, більш відомий на прізвисько Мацапура, походив із села Колісники Першої сотні Прилуцького полку. Сімейне життя в нього не склалося, тож він часто мандрував хуторами в пошуках підробітку. У матеріалах розшукової справи 1740-го збереглися прикмети злочинця: «високого зросту, темно-русяве волосся, сірі очі, ніс довгуватий, бороду голить, широкоплечий, зі слідами побиття батогом».
Найстаршим у банді був Михайло Міщенко (на прізвисько Великий), якому на той час було приблизно сорок років. Він походив із села Рудівка Прилуцького полку, був удівцем. Також до ватаги взяли двох молодиків — 20-річного Якима Півненка та 15-річного Андрія Пащенка. Варто зазначити, що всі четверо походили з неповних родин, не мали стабільного заробітку, тому наймитували. Півненко взагалі був круглим сиротою, а Мацапура, Міщенко та Пащенко — напівсиротами.

 

Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну


Натхненник і лідер банди Павло Шульженко-Мацапура 1735-го став на слизьку стежку, почавши з дрібних грабунків та викрадення коней. Після того як злодій-початківець зазіхнув на власність значкового товариша Доморацького, його вперше засудили. Відбував покарання в Прилуцькій полковій в’язниці — секвестрі. Там зловмисника наказали «бити батогами», а після того, як коней було знайдено, Мацапуру звільнили. Згодом він разом зі своїми спільниками перейшов до Яготинської сотні Переяславського полку й на хуторі Кантакузівка майже три роки й далі займався звичною справою — усе тими ж дрібними злочинами та конокрадством. 1738 року одержав другий термін, коли на хуторі Стасівщина, що під Прилуками, зазіхнув на майно бунчукового товариша Андрія Горленка. Це був доволі зухвалий виклик владі. Мацапуру впіймали за крадіжку чотирьох коней цього чиновника та повторно ув’язнили до Прилуцького полкового секвестру.


Відсидівши рік у в’язниці, Шульженко знову був звільнений. Однак і далі діяв у тому самому руслі, стаючи все жорстокішим. Наприкінці серпня 1739-го Мацапура та його спільник у районі села Лосинівка Ніжинського полку вбили трьох торговців горілкою. У продавців оковитої було відібрано три куфи (близько однієї тонни) горілки, а трупи нещасних сховано в очерет.


Наприкінці листопада 1739 року, напередодні Пилипівського посту, Мацапуру знову впіймали та ув’язнили у вже звичному для кримінальника Прилуцькому секвестрі. Проте довести вчинення ним убивств не вдалося, а за крадіжки йому присудили відбувати особливе «трудове покарання». Ніхто з ув’язнених не погоджувався стати «заплічних справ майстром» (тобто катом) у Прилуцькій буцегарні, але лиходій погодився. У цьому «званні» він відпрацював неповних три місяці. Наприкінці лютого 1740-го Мацапура втік з острогу.

 

«Кнутомъ неоднократно питанъ». Етимологія слова «мацапура». «Київська старовина» (№ 1, 1901)


Після втечі з Прилук він разом із шістьма спільниками сформував банду, яка займалася розбоєм, грабунками та конокрадством поблизу хутора Романиха, що під Лохвицею. Першими жертвами нового кримінального угруповання стали торговці горілкою. Під час пограбування трьом горілочникам із десяти вдалося врятуватися втечею, а тіла сімох убитих бандити закопали в снігу.


Замітаючи сліди, лиходії роз’їхали­ся по домівках. Аж до Великодня (6 квітня 1740 року) Шульженко перебував на хуторі Романиха, а потім перебрався на хутір графа Толстих, що розташовувався на ріці Перевод недалеко від Пирятина. Напередодні мацапурина зграя поповнилася місцевими пройдисвітами. Згодом, завдяки показам злочинців, удалося встановити їхні імена: Іван Чорний, Панас Пі­вень, Іван Кочубей та стадник (пастух) Павло. Невдовзі їхні лави ще попов­нили четверо запорожців (можливо, гайдамаків) — Іван Таран, Михайло Макаренко, Денис Гриценко, Мартин Ревицький. Також до банди долучився брат Ревицького Василь, котрий на тлі «колег» вирізнявся тим, що вмів читати й писати. На хуторі в Толстих злочинці займалися вимаганням грошей у місцевих селян. Їхні дії за формою та методами нагадували рекет 1990-х, тільки замість прасок жертвам припікали ноги за допомогою розпалених трісок.

 

Вакханалія на Телепні


Після відчутних «кадрових уливань» лиходії змінили місце дислокації — перебазувалися на скіфський курган Телепень, який височів поблизу села Лемешівка, що на річці Гнила Оржиця (нині неподалік стику адмінкордонів Чернігівської, Полтавської та Київської областей). Там бандити й «розквартирувалися» та невдовзі почали активно тероризувати околиці. Спершу біля села Мокіївка розбійники вбили трьох купців, які зупинилися на ночівлю. Двом іншим комерсантам пощастило більше: удалося відкупитися та зберегти життя, віддавши майже весь товар. Куш виявився солідним — п’ять куф горілки (близько 1700 літрів) та стільки ж возів різноманітного краму. Оковиту збували в надійних шинках, а викрадених коней продавали на ярмарках. Коштовності ховали, а частину грошей пропивали.

 

Читайте також: Київ об’єднує всі українські землі


Окрім того, бандитська зграя Мацапури вдавалася й до знищення свідків. Так, неподалік села Білошапки злодії, повертаючись із чергової справи, вбили пастуха, який упізнав ватажка. Подібний випадок повторився поблизу села Згурівка, де головорізи до смерті забили киями двох погоничів, щоб ті не могли доповісти про діяльність злочинної ватаги.


Однак на цьому безчинства лиходіїв не припинилися. Невдовзі бандити викрали, зґвалтували та до смерті забили кийками жінку зі Згурівки. Така сама доля спіткала ще трьох нещасних. Потім нелюди недалеко від села Андріївка вбили вагітну жінку. Гайдамака-запорожець Іван Таран запропонував здійснити ворожіння на плоді, що містився в її череві. Вирізаний ембріон «чаклун» поклав собі до мішка, щоб використати в зловісних ритуалах. Згодом на Носівському шляху, недалеко від слободи Валківка, знову було зґвалтовано та вбито жінку. У трупа гайдамака-ворожбит відрізав литки та поклав до тієї ж торби.

Моторошна історія душогуба Мацапури мала всі шанси лишитися забутою, якби Іван Котляревський не згадав про нього в своїй «Енеїді». Саме з маніяком-канібалом фундатор нової української літератури порівняв конотопського філантропа Максима Парпуру


Апогеєм садистських діянь стало ворожіння на Телепні. На кургані Іван Таран здійснив бузувірський ритуал: серце ненародженої дівчинки було вирізане ножем, а кожен із 16 бандитів мав підкинути його вгору та впіймати. Ворожбит переконував, що той, кому вдасться це зробити, має уникнути покарання за скоєні злочини. Після завершення кривавого обряду спільники Мацапури з’їли серце й тіло мертвої дитини.


Наступного дня молоді бандити Півненко та Пащенко вбили жінку й відрізали їй груди. Нещасна померла від втрати крові при спробі втечі. За декілька днів поблизу Телепня знову було впіймано дівчину, і кожен із шістнадцяти садистів взяв участь у груповому зґвалтуванні. Потім їй відрізали литки, а тіло закопали. Пізніше на допитах один із засуджених зізнався, що після цього стався черговий акт канібалізму — нелюди зварили та з’їли відрізані частини своїх жертв.
Наприкінці травня Мацапура залишив більшість спільників на Телепні, а сам перебрався на околиці села Михайлівка, що на Полтавщині. Там, на кургані Стогор, він приєднався до ватаги свого давнього знайомого Клима Запорожця. Неподалік села Мокіївка вони пограбували та вбили двох торговців оковитою. Після цього дві ватаги об’єдналися та рушили під Лубни. Біля містечка Круглик зграя розбійників вчинила напад на двох купців. Одному з них пощастило втекти, а іншого було замордовано.


Очевидно, що такі «гульбища» довго тривати не могли. Неповних три місяці головорізи тримали в остраху Полтавщину, тож це врешті не на жарт стурбувало владу. Уже в травні 1740-го до Пирятинського сотенного управління надійшла скарга мешканців невеликого села Смотрики, у якій ішлося, що околиці тероризує зграя бандитів. Сотенний осавул Дорош Божко особисто вистежив та заарештував трьох лиходіїв — Міщенка, Півненка й Пащенка. За дрібну крадіжку на хуторі Шелухівщина Іван Кучеревський (конюшний генерального підскарбія Андрія Марковича) схопив лідера ватаги Павла Мацапуру. Заарештованих було негайно відправлено з Пирятина до Лубен, де полкові урядники провели слідство та вже 24 липня 1740 року винесли вирок: за вбивства й канібалізм чотирьох злочинців стратити «вийманням розпеченими кліщами ребер, волочінням кіньми та вплетенням у колеса».

 

Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору


Зваживши на резонансний характер справи, уже за два дні Лубенська полкова канцелярія звернулася до вищих інстанцій у Глухові з тим, щоб у гетьманській столиці їхнє рішення затвердили та взяли на себе відповідальність за утримання в’язнів й виконання вироку. 3 серпня 1740-го на засіданні Генеральної військової канцелярії прохання лубенців було задоволене. Центральна урядова установа Гетьманщини взяла розгляд справи на себе й видала приказ про переведення лиходіїв до глухівської гарнізонної в’язниці. Упродовж серпня відбувалися слідчі дії — допити та очні ставки, які супроводжувалися тортурами й побиттям підозрюваних. Тоді ж по всіх полках Гетьманщини оголосили в розшук решту банди. Три відповідні запити військової канцелярії та надсилан­ня пошукових груп, сформованих зі складу компанійців (кінної гетьманської гвардії), завершилися безрезультатно. Із Прилуцької військової полкової канцелярії на вимогу центру було надіслано кримінальні справи Мацапури 1735 та 1738 років. Навіть удалося знайти його тодішніх спільників, що проходили по цих епізодах.

 

Суд і вирок


30 вересня 1740 року Генеральний військовий суд у Глухові підтвердив вердикт Лубенської полкової канцелярії. Чотирьох злочинців запланували стратити поблизу місця скоєння наймерзенніших злодіянь — на кургані Телепень. Невдовзі, 4 жовтня 1740-го, вирок військового суду було затверджено на спеціальному засіданні Генеральної військової канцелярії під головуванням Джеймса (Якова) Кейта (борець за незалежність Шотландії, полковник іспанської та генерал-аншеф російської служби. Один із перших українських і російських масонів. Голова Правління гетьманського уряду (6 липня 1740–1741-го), де-факто наказний гетьман Лівобережної України. 1747‑го змінив російську службу на прусську й одержав звання фельдмаршала. У 1749–1758 роках — губернатор Берліна. Загинув під час Семилітньої війни).

 

Батуринський каземат. Сучасна реконструкція


Однак якщо з мірою та способом покарання керівництво Генеральної військової канцелярії погодилося, то місце здійснення страти вирішили уточнити. Урядовці зробили наголос на привселюдному та показовому характері здійснення кари. Розташований у відлюдному місці Телепень для цієї справи не підходив. Проте вердикт стосовно двох наймолодших злочинців вирішили виконати без зайвих зволікань. Півненка стратили 26 жовтня під час проведення Дмитрівського ярмарку в Прилуках, а Пащенка — 27 жовтня на Телепні. Обом нелюдам відрубали руки та ноги, тіла посадили на колеса, а кінцівки настромили на кілки.

 

Читайте також: Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні?


Допити двох старших з ув’язнених душогубів тривали далі. Мацапура та Міщенко під тортурами відкрили нові моторошні подробиці вчинених злодіянь. Слідчим удалося дізнатися, що 9 із 16 бандитів брали участь в огидних канібальських ритуалах. До андрофагії душогубів підштовхнув гайдамака-ворожбит Іван Таран, який переконував спільників, що таким чином вони можуть уникнути покарання за свої жахливі злочини. Варто зазначити, що 12 членів банди так ніколи й не впіймали. Більше того, сам ватажок утік із Глухівської в’язниці! Така нагода у нього з’явилася 30 листопада. Охоронець заснув, а Шульженкові, хоч і в кайданах, але таки вдалося вибратися із секвестру. На Кролевецькому шляху за допомогою конячої кістки та з використанням дерева як важеля втікач позбавився ланцюгів.

 

Мацапура зміг навіть добігти до села Обложки, де він певний час переховувався в клуні, але місцеві селяни впіймали його та передали владі.

 

Після того, як слідство встановило всю можливу інформацію про вчинені злочини, 18 грудня надійшов наказ готуватися до страти двох бандитів. У понеділок 22 грудня 1740 року в Глухові на Київському тракті одного з перших маніяків у вітчизняній історії стратили. Павлові Шульженку-Мацапурі відрубали пальці на руках і ногах, відрізали вуха й ніс та посадили на палю. Його спільника Михайла Міщенка на Путивльському шляху піддали четвертуванню та колесуванню.
Дослідник історії козацтва професор Михайло Слабченко стверджував, що спосіб страти засуджених у справі Мацапури був винятковим, адже на Гетьманщині за таких злодіянь дуже рідко не вдавалися до колесування. Більше того, генеральний підскарбій Яків Маркович у своєму «Домашньому протоколі» повідомляє про страту в Глухові ще одного з учасників банди канібалів. Викладач Глухівської гімназії початку ХХ ст. Василь Мальченко уточнював, що садиста нібито спалили живцем, водночас йому в горлянку заливали розпечений метал. Також краєзнавець у своїх споминах зазначав, що серед жителів околиць колишньої гетьманської резиденції слово «мацапура» тривалий час лишалося нецензурним та лайливим.

 

Післямова


Моторошна історія душогуба Мацапури мала всі шанси лишитися забутою, якби Іван Котляревський не згадав про нього в своїй «Енеїді». Саме з маніяком-канібалом фундатор нової української літератури порівняв конотопського філантропа Максима Парпуру, який 1798-го в Петербурзі здійснив самвидав пародії без дозволу автора й несвідомо започаткував модерне друковане українське слово. Через 11 років, уже в новій редакції «Енеїди» (1809), за те, що видавець «чуже віддає в друк», письменник «помістив» його до пекла.


Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

 

А 1901-го в «Київській старовині» з’явилася коротка розвідка, де пояснювалася етимологія незрозумілого слова «мацапура», використаного у віршах Котляревського.


Науковий інтерес до особи маніяка-канібала пов’язаний із харківським істориком Миколою Горбанем, який 1926 року опублікував історико-публіцистичний нарис «Розбійник Мацапура». Аналізуючи матеріали слідчих справ, фахівець акцентував увагу на ритуальному характері злочинів, люмпенізації безземельних хутірських наймитів Північної Полтавщини як повторно колонізованого краю, організацію ватаги за гайдамацьким взірцем.

 

Читайте також: Як вожді більшовиків проривалися до влади


Уже в наш час Юрій Андрухович використав ім’я Мацапури, зробивши його персонажем своїх «Рекреацій», у яких помилково назвав його ніжинським полковим катом. До історії серійного вбивці звертався й Олесь Бузина, вдаючись у своїй статті до відвертих маніпуляцій. Скандальний журналіст намагався показати недолугість козацької адміністрації, представникам якої не вдалося вистежити й покарати решту банди. Хоча тогочасна українська влада задіяла значні ресурси для розшуку злочинців, проте вони могли переховуватися на непідконтрольних територіях, наприклад, податися гайдамакувати на Правобережжя. З іншого боку, в українській автономії режим Анни Іванівни та Ернста Бірона більше турбували питання репресій старовірів на Стародубщині чи кастингу на блюзнірське «крижане весілля». Війна з османами призвела до введення на Лівобережжя фактично окупаційного контингенту (1737-го — 75, 1738‑го — 50 російських полків утримувалося за рахунок місцевого населення).


Справа найбільшого українського канібала суперечить усталеному романтизованому уявленню про минуле пізньої Гетьманщини. Бандитська зграя Мацапури навесні 1740 року тероризувала віддалені хутори й села Прилуцького (частково Лубенського та Переяславського) полку. Затяті садисти позбавили життя 27 людей, нерідко вчиняючи бридкі акти канібалізму. Останні неодмінно супроводжувалися потворними бузувірськими ритуалами, здійсненими чаклуном-гайдамакою Тараном. Жахіття припинилися після того, як удалося заарештувати кістяк банди — чотирьох із шістнадцяти нелюдів. Показова страта оскаженілих вбивць-антропофагів стала закономірним і справедливим фіналом цієї моторошної історії.

 

---------------

Найвідомішими серійними вбивцями XVIII століття були: Таг Бехрам — лідер індійської секти душителів. Поблизу міста Ауда впродовж 1790–1840-го румалом задушив 931 людину; повішений у 85-річному віці. Тофанія ді Адамо — відома отруйниця, зізналась у вбивстві 600 осіб, серед них і Папи Римського Климента XIV; страчена 1719-го. Російська поміщиця-садистка Дарья Салтикова замордувала 38 (за іншими даними, 139) осіб. Відправлена в монастир, де 1801 року померла після 33-літнього заслання.

Новини RedTram

Loading...