Політика 2018-06-07 08:58 Лазарева Алла

Інформаційна корозія

Шок, гнів, гарячковий пошук механізмів мобілізації колег, політиків і знакових особистостей... Не те щоб вирок паризькому кореспондентові «Укрінформу» Роману Сущенку став несподіванкою.

12 років суворого режиму цілком вписується до кафкіанської логіки присудів Олегу Сенцову, Олександру Кольченку, Миколі Карпюку та іншим політичним в’язням Кремля. Але новина приголомшила: коли особисто знаєш людину не один рік, несправедливість сприймається в рази гостріше.


На думку Марка Фєйґіна, представника Романа в суді, а також віце-спікера Ірини Геращенко, вирок у справі Сущенка може полегшити його обмін на когось із росіян, бо певний обов’язковий етап формальностей пройдено. Чемпіонат світу з футболу, що ось-ось почнеться, привертає до РФ додатковий інтерес усього світу. Отже, для українських політв’язнів з’являється невеликий додатковий шанс у контексті міжнародної події потрапити до прожекторів світової уваги та змобілізувати небайдужих.

 

Читайте також: Адвокат Сенцова: «У нас є оптимізм, що Олега звільнять»


Франція у справі Романа Сущенка має чимало шансів відіграти особливу роль. Саме в Парижі він працював останні шість років перед арештом, саме ця країна входить до четвірки переговірників щодо військового конфлікту в Україні за нормандським форматом, саме Макрон нещодавно відвідав Санкт-Петербург та перейшов із Путіним на «ти». Потрібно, власне, небагато: аби французький президент захотів та знайшов час зайнятися цим питанням. Починаючи з понеділка в режимі реального часу до Єлисейського палацу та на сайт очільника Франції надходять повідомлення і звернення, складаються та підписуються відкриті листи, також готується демонстрація з вимогою звільнити Романа Сущенка... Чи перейде ця кількість закликів у якість політичної дії? Відверто кажучи, такої впевненості немає.

Нинішня бюрократія від правозахисту все більше працює на самозайнятість, переродившись у піар-контори. Формальність бере гору над доцільністю, контекст інформаційної війни практично не враховується, право на пропаганду за фактом прирівнюється до права на свободу слова


Не можна сказати, що Романа в Парижі недостатньо знали. Офіційна акредитація при Міністерстві закордонних справ, сотні, якщо не тисячі публікацій (від коротких новин до розлогих аналітичних оглядів та інтерв’ю), величезна кількість прес-конференцій, семінарів, колоквіумів, висвітлення різного рівня офіційних візитів та переговорів... Щодня й упродовж років він перетинався по роботі із сотнями французьких колег. Але до комітету з його підтримки увійшло не більше ніж десять паризьких журналістів. Про дикий, як для цивілізованого світу, вирок повідомили півтора десятка потужних медіа, з-поміж яких, звичайно, Le Monde, Radio France Culture, Le Point. Але їх могло і мало би бути куди більше, якби журналістська солідарність працювала на належному рівні. Якби такі міжнародні структури, як IFJ (Міжнародна федерація журналістів) та RSF («Репортери без кордонів»), упродовж двох днів із моменту вироку Сущенку ганебно не відмовчувалися. Якби за чверть століття в Західній Європі й, зокрема, у Франції сформувався та зафіксувався яскравий і принадний український наратив, який давав би змогу спільнотам швидко зчитувати українські виклики та оперативно на них реагувати.

 

Читайте також: Кримські тюрми. Як забрати в’язнів з окупації


Загальна байдужість, що нею, наче рясним мохом, обросло колективне бачення української проблематики, живиться з недостатньої поінформованості загалу про наше життя. «Щоб Україна опинилася в тренді, треба, аби потужний американський продюсер зняв про цю країну блокбастер, — жартує Мішель, паризький інженер. — Отоді навіть останнє французьке село дізнається, що така держава існує». Якщо розпитувати пересічних французів, що вони знають про Україну, то хтось згадає шахістку Анну Музичук, яка не поїхала на чемпіонат світу до Саудівської Аравії, хтось пригадає Майдан, Крим, війну, але чіткої емблеми, як-от російський ведмідь чи галльський півень, у колективній уяві не сформовано. Там, де бракує системних знань, порожнечу заповнюють стереотипи ззовні.


Наочний приклад — реакція французьких медіа на інсценування вбивства Аркадія Бабченка. Обговорення цієї справді нетривіальної події не вщухало кілька днів. Після тривалої паузи українська тема повернулася на телебачення. Але не так щоб у вигідному ракурсі. Хто лише не вправлявся в коментарях за темою: публіцисти та кримінологи, фахівці з геополітики та літератори, історики й силовики. «Українські спецслужби мають вигляд геть несерйозний, — заявив у передачі «Це на слуху» («C’est dans l’air») Жан-Домінік Марше з нової щоденної газети L’Opinion. — А от російські спецслужби, навпаки, серйозні»...

 

Читайте також: Повернути заручників

 

Подібних сентенцій не перерахувати, хоч би як вони суперечили здоровому глузду. Адже навіть якщо комунікація українських правоохоронців довкола замаху на Аркадія не бездоганна, певні накладки й поспіх в українських діях аж ніяк не доводять «серйозності» російських спецслужб. Можна казати хіба що про послідовність Москви в ліквідації своїх опонентів — від Троцького до Літвінєнка та Скріпаля. До категорії таких «перебіжчиків», за логікою росіян, належав і Бабченко. Тож небезпека для його життя була і є реальною. Але до історичних паралелей французький колега вдаватися не став. Лише поглузував із прес-конференції в Києві та впевнено визначив замах на журналіста фейком, хоча розслідування не завершене й судити про якість доказової бази рано.

 

Читайте також: Диверсанти на папері


Прикметно, що «Репортери без кордонів» та Міжнародна федерація журналістів, на відміну від теми вироку Сущенкові, що відповідає кращим сталінським традиціям, по справі Бабченка висловилися двічі. Спочатку, за усталеним шаблоном, вимагали розслідування, потім роздратувалися, бо почувалися обдуреними. Канули в Лету старі добрі стандарти часів холодної війни, коли західні інтелектуали активно боролися за радянських дисидентів і політв’язнів. Нинішня бюрократія від правозахисту все більше працює на самозайнятість, переродившись у піар-контори. Формальність бере гору над доцільністю, контекст інформаційної війни практично не враховується, право на пропаганду за фактом прирівнюється до права на свободу слова.


Часи холодної війни мали чітку комунікативну стилістику та впізнавану символіку. Гібридна війна роз’їла межі між етичним та аморальним, між прийнятним та неприпустимим, між постправдою та реальністю, позбавила еліти стрижня. Чотири роки війни на Донбасі мали б стати аргументом для появи українського міфу держави-бійця, символу спротиву російським загарбництву та деспотії. Але щось десь пішло не так, принаймні у Франції. Минули часи, коли з півсотні країн здатні були пробойкотувати Олімпіаду-80 у Москві через війну в Афганістані. Нинішня західна публіка, у передчутті свята, комфортно вмощується біля екранів, а то й збирається до РФ. Через війну в Україні російський чемпіонат не бойкотує ні­хто. Боротьбою за свободу політв’язнів опікується найстійкіша меншість, сподіваючись, що, попри все, якість зусиль переможе кількісну байдужість.

Новини RedTram

Loading...