Історія 2018-06-10 12:31 Станіслав Кульчицький

Під гаслом коренізації

Лєнінсько-сталінська політика українізації: хронологічні межі та реальна суть

У 1965 році з’явилася й почала жити багатобарвним життям праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ній український літературознавець переконливо показав, що за призначеною передусім для зовнішнього вжитку пропагандистською машкарою «пролетарського інтернаціоналізму» приховувався курс на русифікацію народів радянської імперії.

 


Найінтенсивніше русифікація проводилася у двох слов’янських республіках: Українській і Білоруській. У поєднанні з міграційною політикою, суть якої полягала в насиченні неросійських регіонів росіянами, русифікація, як сподівалися очільники Кремля, мала зміцнити внутрішню єдність багатонаціональної наддержави. З метою обґрунтування запровадженого курсу кремлівські пропагандисти ввели поняття нібито сформованої в СРСР нової історичної спільноти на додаток до відомих людству попередніх спільнот: племінних союзів, народностей і націй.

 

Читайте також: Декомунізація = дерусифікація України


Зрозуміло, що політики русифікації та українізації, які проводилися в радянській Україні, протилежні за змістом. Виникає питання про їхні хронологічні межі та внутрішню суть. Для переходу від однієї до іншої мали бути поважні причини. У цьому ми переконуємося, вивчаючи аграрно-селянський аспект політики вождів російського комуносоціалізму. Комуністична програма більшовиків передбачала насадження на селі радгоспів і комун, тобто експропріацію власності поміщиків і селянства. Однак, щоб заручитися підтримкою рад солдатських депутатів переважно селянського походження, Владімір Лєнін узяв на озброєння гасло зрівняльного поділу орних земель. До експропріації приватної власності селян у формі суцільної колективізації Іосіф Сталін повернувся 1929 року.

 

Українізація як коренізація


Після двох невдалих війн узимку 1917–1918 і 1918–1919 років у Кремлі по-новому підійшли до тактики завоювання України: поєднання окупаційної політики з імітацією підтримки українського визвольного руху. Винайдений Лєніним політичний режим був симбіозом відсутньої в Конституції РСФРР диктатури компартійних комітетів і передбаченої в ній виконавчої влади рад. Це давало змогу структурувати політико-адміністративний поділ централізованої країни у вигляді федерації або навіть союзу формально незалежних республік. Важливим було тільки одне: щоб ці республіки залишалися радянськими. Радянська УНР (назва за аналогією з легітимною УНР) була створена ще в грудні 1917-го. Реставрація її відбулася в листопаді 1918-го цілком буденно, у залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Після захоплення Харкова російськими військами в січні 1919 року вона стала іменуватися УСРР за аналогією з РСФРР. В обох випадках цим псевдоукраїнським республікам не вистачало головного — наповнення управлінських апаратів національними кадрами.

Вожді прагнули керувати процесом українізації, щоб етнічне відродження не переростало в національне, щоб українці втішалися розвитком мови та культури, не претендуючи на здобуття національної державності


«Звільняючи» Україну від білогвардійських армій, Лєнін узяв до уваги прорахунки й у листопаді 1919‑го сформулював текст резолюції «Про Радянську владу на Україні», яку спочатку прийняв пленум ЦК, а потім VIII Всеросійська партконференція. Проголошуючи, що РКП(б) «стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», партконференція вимагала: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою… Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб у всіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці розмовляли українською мовою».
Ідеї, закладені в резолюції «Про Радянську владу на Україні», нарком у справах національностей російського Раднаркому Іосіф Сталін розвинув у статті «Політика Радянської влади з національного питання в Росії», яку в жовтні 1920 року опублікувала газета «Правда». Щоб укоренити радянську владу в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах, треба було, на його думку, «перетворити їх на радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле».


Вожді РКП(б) будували комунізм у багатонаціональній країні й повин­ні були підпорядковувати обраній меті зусилля «місцевих людей» (використовуючи термінологію Сталіна). Першим кроком на цьому шляху стало об’єднання радянських республік в одну країну. Наступним кроком мала бути узгоджена з цілями комуністичного будівництва національна політика Кремля. Назва для позначення цієї політики з’явилася на першому після утворення СРСР ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року — коренізація (у значенні укорінення влади). Термін став спільним для всіх національних республік. Ним позначали зміст явища, а саме укорінення РКП(б) як носія диктаторської влади та розбудову взаємопов’язаних владних вертикалей: компартійної з чекістською та радянської.

 

Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань


Будучи похідним від терміна «коренізація», термін «українізація» з’явився в політичному словнику більшовиків значно раніше. Радянська українізація лише зовні нагадувала українізацію, що проводилася в УНР, Українській Державі та ЗУНР. Вожді прагнули керувати процесом українізації, щоб етнічне відродження не переростало в національне, щоб українці втішалися розвитком мови та культури, не претендуючи на здобуття національної державності. До того ж цей розвиток мав підпорядковуватися політичному курсу радянської держави. Протидіючи спробам штучними засобами відтіснити рідну мову на другий план, резолюція «Про Радянську владу на Україні» вимагала «перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудящих мас».

 

Українізація 1920-х років


Кампанію коренізації започаткувала доповідь Сталіна «Про національні моменти в партійному і державному будівництві» на ХІІ з’їзді РКП(б) 23 квітня 1923 року. Обґрунтовуючи її життєву необхідність, генсек вказав на дві обставини. По-перше, на кількісне співвідношення між великоросами та іншими національностями: 75 млн осіб проти 65 млн. Багатонаціональний характер країни зобов’язував керівників партії здійснювати політику, яка відповідала б інтересам неросійського населення. По-друге, на небезпеку великоруського шовінізму. Відтоді як у жовтні 1917 року більшовики «приватизували» радянську революцію, вони змушені були постійно доводити тотожність «диктатури пролетаріату» робітничо-селянській владі. Для завоювання влади під час громадянської війни їм була потрібна підтримка національного руху пригноблених народів. Після утвердження «диктатури пролетаріату» носіями великоруського шовінізму ставали вже не білогвардійські генерали, а радянські чиновники. Це докорінно знищувало ілюзію народності більшовицької влади в середовищі неросійського, переважно селянського, населення.


Формулу коренізації влади Сталін виклав у доповіді на ХІІ з’їзді РКП(б) у таких висловах (мовою оригіналу через особливості передачі терміна «русский»): «Для того чтобы Советская власть стала и для инонационального крестьянства родной, — необходимо, чтобы она была понятна для него, чтобы она функционировала на родном языке, чтобы школы и органы власти строились из людей местных, знающих язык, нравы, обычаи, быт нерусских национальностей. Только тогда и только постольку Советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональной, родной для крестьян ранее угнетённых национальностей, когда учреждения и органы власти в республиках этих стран (саме так у тексті. — Авт.) заговорят и заработают на родном языке».

 

Читайте також: Українська Держава Гетьмана Скоропадського


На партійних конференціях, які передували з’їздам РКП(б), нерідко порушували питання, що входили до порядку денного з’їзду. У квітні 1923 року VІІ Всеукраїнська партконференція заслухала доповідь заступника голови Раднаркому УСРР Міхаіла Фрунзе. Він був людиною військовою, а тому полеміка довкола його доповіді розгорнулася між секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебедем і головою Раднаркому Хрістіаном Раковскім. Лебідь твердив, що російські мова та культура в Україні пов’язані з містом і «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а українські — із селом і «відсталим» селянством. Звідси, на думку Лебедя, обов’язком членів КП(б)У було сприяння «природному процесу» перемоги російської мови та культури. Аудиторія, серед якої було обмаль українців, співчувала аргументам секретаря ЦК. Відчуваючи її настрій, Раковскій виступив надзвичайно різко. Він заявив, що радянська влада повинна переломити негативні процеси асиміляції, які заохочувала дореволюційна держава.


Критику «теорії боротьби двох культур», яку відстоював Лебідь, Раковскій продовжив у загостреній формі вже на ХІІ з’їзді РКП(б). Він навіть заявив, що не виключає можливості нової громадянської війни, якщо партія не виявить необхідної чуйності й розуміння національного питання.
Кампанія українізації розгорталася після партійного з’їзду дуже повільно. У червні 1923-го Раковского усунули з України, після чого першою особою в компартійно-радянському керівництві став уже не глава уряду, а перший секретар ЦК. На цій посаді з квітня 1923 року перебував виходець із поволзьких німців Еммануїл Квірінґ, який не старався подолати тихий саботаж українізації партійно-радянським апаратом. Апарат не виявляв активності хоча б тому, що лише 797 із 11 826 (менш як 7%) відповідальних працівників заявили, що знають українську мову. Кампанію українізації їм довелося б починати із себе.

 


Становище змінилося, коли у квітні 1925 року на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У з’явилася довірена особа Сталіна — Лазар Каганович. За місяць до цієї події генсек ЦК РКП(б), готуючи майданчик для свого висуванця, зробив безпрецедентний крок: перетворив посаду першого секретаря ЦК КП(б)У на посаду генерального секретаря ЦК. У боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі після відходу Лєніна з політичної сцени, він розраховував на підтримку КП(б)У та українського суспільства загалом. Каганович мусив забезпечити таку підтримку, тому дістав карт-бланш на проведення українізації максимально високими темпами.


Передусім Каганович звернув увагу на українізацію КП(б)У. Партійний перепис 1922 року продемонстрував неукраїнський характер партії в кордонах УСРР: росіяни — 54%, українці — 23%, євреї, поляки та інші — 23%. Масовий набір у партію починаючи з 1924-го змінив ситуацію. У 1927-му українці становили 52% загальної чисельності КП(б)У.

 

Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?


У червні 1926 року було підбито перші підсумки кампанії украї­нізації в такій резолюції пленуму ЦК КП(б)У: «У державних установах відсоток діловодства українською мовою досяг 65, у той час як на початку минулого року він дорівнював 20. Держапарат у районах і округах працює вже переважно українською мовою. Нижча школа українізована на 80 відсотків (інша частина обслуговує нацменшини). Систематично йде вперед українізація середньої та вищої школи. Незважаючи на всі труднощі, преса українізована на 60 відсотків. У поточному році переведено на українську мову понад половину шкіл політграмоти на селі».


Використання офіційного курсу на українізацію в інтересах поширення української мови та розвитку національної культури було заслугою нечисленної групи націонал-комуністів, які мали здебільшого боротьбистське минуле й гуртувалися довкола наркома освіти Олександра Шумського (1924–1927-й) і Миколи Скрипника (з березня 1927-го). Найкращі представники національної інтелігенції, починаючи від Михайла Грушевського та Сергія Єфремова, які в минулому будували демократичну державність, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їм у 1920-х роках було досягнуто вагомих здобутків в освіті, науці, літературі та мистецтві.


Це викликало великий оптимізм серед українців по той бік державного кордону: у Польщі, Чехословаччині, Румунії. Лідер партії українських націонал-демократів Дмитро Левицький у лютому 1925-го писав у львівській газеті «День»: «Ми твердо переконані, що однаково як книжковий комунізм, так само й форма правління радянського устрою є чужими психіці українського народу. Але, реєструючи факти, ми не можемо добачувати одні, а нехтувати іншими. І тому ми стверджуємо всім відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцніє і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності».


Отже, Левицький міг бачити подвійне обличчя здійснюваної радянською владою українізації: як важіль в укоріненні цієї влади в Україні та як засіб культурного й державного відродження українського народу. Проте це бачили й Сталін із Кагановичем, і вживали відповідних заходів. Передусім треба згадати надсекретний обіжник «Про український сепаратизм», надрукований у вересні 1926 року в кількості 75 примірників у Харкові. Він орієнтував чекістів на збір інформації про активістів кампанії українізації, насамперед з-поміж українських інтелектуалів. Називалися найнебезпечніші осередки українського національного життя, у яких згадана українізація не асоціювалася з «націоналізацією» російського комуносоціалізму. У листопаді 1927-го Каганович організував засудження «націоналістичного ухилу» Шумського. Значно пізніше, влітку 1933-го, був зацькований і застрелився Микола Скрипник. Услід за ним репресували тисячі й тисячі українських інтелектуалів.

 

Загибель української Кубані


За результатами Всесоюзного перепису 1926 року в Північно-Кавказькому краї проживало 3,1 млн українців (37,1% усього населення), зокрема в Краснодарському районі — 103 тис. (83,9%), Таганрозькому окрузі — 192 тис. (71,5%), Кубанському окрузі — 915 тис. (61,5%), Донському окрузі — 498 тис. (44,0%). З ініціативи Миколи Скрипника політбюро ЦК КП(б)У в травні 1927 року порушило перед Москвою питання про приєднання до УСРР тих районів із більшістю українського населення, які з нею межували. Відповідь була заперечною. Тоді Скрипник у травні 1928-го заговорив про українізацію районів Північно-Кавказького краю, де переважало українське населення. Після схвального висновку Москви керівники краю затвердили трирічний план українізації 37 районів зі здебільшого українським населенням. Місцеві українці з ентузіазмом підтримали зусилля уряду УСРР перешкодити їхній денаціоналізації, і передбачені планом заходи було проведено з надлишком, що прикро вразило Сталіна. Від політики українізації в УСРР Кремль відмовитися не міг, неукорінена влада набувала характеру окупаційної, а не ставала «рідною» для українців, як висловлювався генсек. Як титульна нація союзної республіки, громадяни України повинні були мати зовнішні ознаки суверенності. Але українізацію регіонів Російської Федерації Сталін вирішив негайно припинити. Нарощування пов’язаних із хлібозаготівлями репресій створювало ситуацію, у якій цю акцію вдалося здійснити непомітно.

 

Читайте також: Інша Донеччина: репресовані, непоховані, забуті...


10 грудня 1932 року, коли на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) обговорювали питання про хлібозаготівлі в УСРР, на Північному Кавказі та в Західній області Сталін раптом відхилився від теми й став звинувачувати головного промоутера українізації в російських регіонах і пропагандиста возз’єднання Кубані з УСРР Миколу Скрипника у зв’язках із націоналістичними елементами. Ухвалена після цього засідання політбюро ЦК постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 року стосувалася не так заготівель, як національної політики Кремля. Увага Північно-Кавказького крайкому та крайвиконкому зверталася на те, що «легковажна, не випливаюча з культурних інтересів населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північкавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи й друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації спротиву заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігран­тів-козаків, учасників Кубанської ради і т. п.». Постанова вимагала «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети і журнали, що видаються, з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову». А наступного дня було затверджено постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про заборону українізації в Далекосхідному краї, Казахстані, Середній Азії та інших регіонах Радянського Союзу.


Кубань піддали терору голодом у 1932–1933 роках одночасно з Україною. Каральна акція сталінської команди там мала дві цілі: по-перше, раз і назавжди покінчити з «українським питанням» на Північному Кавказі (під час наступних переписів населення всі місцеві уродженці записувалися росіянами, а не українцями); по-друге, покарати селян за саботаж хлібозаготівлі та осінньої посівної кампанії, змусити їх працювати у створених державою колгоспах.

 

Присмерк українізації


«Велика зачистка», яка в загальносоюзних масштабах припала на 1937–1938 роки, в Україні почалася 1933‑го. Винищуючи мільйони селян за їхній опір колективізації, держава також репресувала в різних формах усіх причетних до українізації в її «петлюрівському» вигляді. Поділ радянської українізації на більшовицьку та петлюрівську був цілком офіційно зафіксований у згаданій вище постанові ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року. Від більшовицької українізації Кремль не відмовлявся: сталінський намісник Павєл Постишев, присланий у республіку для «зміцнення» КП(б)У, репресував послідовників Скрипника, одягнутих в українську вишиванку. Після знищення найменших виявів визвольного руху Сталін із подачі Постишева погодився перенести столицю України з Харкова в національний центр українського народу — Київ. У резолюції чергового з’їзду КП(б)У такий крок мотивувався «потребами дальшого і швидкого розвитку націо­­нально-культурного будівництва та більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації».


Показна увага Кремля до України посилилася після реалізації Радянським Союзом територіальних надбань, передбачених пактом Молотова — Ріббентропа. Уряди Польщі та Румунії, у складі яких після Першої світової війни опинилися українські етнічні землі, намагалися інтегрувати їх засобами асиміляції місцевого населення. Натомість Кремль після включення цих територій до складу радянської України здійснював їх радянізацію одночасно з демонстративним протегуванням виявам національного життя.


Напередодні війни з гітлерівською Німеччиною з газетного лексикону зовсім випали згадки про національну державність союзних республік. Однак після окупації України всі ланки української державності були відтворені в радянському тилу, а у вищі щаблі державного управління «вмонтовані» знані представники української творчої еліти. У 1943 році в системі бойових нагород з’явився орден Богдана Хмельницького. Старовинне українське місто Переяслав перейменували на Переяслав-Хмельницький. Фронти, які відвойовували Україну, дістали назву українських. У 1944-му в українському уряді з’явилися два нових наркомати: оборони та закордонних справ. Нарком закордонних справ Дмитро Мануїльський у травні 1945 року підписав від імені України установчі документи Організації Об’єднаних Націй.

 

Читайте також: Велика шахівниця: українсько-польське протистояння


Усі ці факти мали суто пропагандистське значення й аніскільки не підривали монолітності Радянського Союзу, який після Другої світової вій­ни перетворювався на наддержаву. Але вони справляли враження навіть на вояків УПА. В агентурних донесеннях у ЦК КП(б)У про настрої в західноукраїнському суспільстві говорилося: «З проникненням чуток про розширення прав союзних республік, особливо про наркомат заксправ і НКО, з’явився серед повстанців розбрід, особливо серед рядовиків. Дехто казав: за яку ж таку самостійну Україну ми маємо боротись?».
У період лібералізації режиму після смерті Сталіна становище України в радянській імперії істотно покращилося. Республіканську партійну організацію вперше очолив етнічний українець — Олексій Кириченко. Колективне керівництво ЦК КПРС пішло навіть на те, щоб передати Кримську область із підпорядкування Російської Федерації Україні. Однак від 1970-х років тут розгорнулася повзуча русифікація.


Наростання русифікації в усіх сферах культурного життя у двох слов’янських союзних республіках пояснювалося зменшенням частки росіян у населенні країни. Переписи після 1959 року показували, що не за горами час, коли росіяни, зберігаючи свій політичний статус державоутворюючої титульної нації, перетворяться в масштабі країни на національну меншину. Тому українці й білоруси зазнавали дедалі більшого асиміляційного тиску держави, незважаючи на те що русифікація суперечила офіційним гаслам національної політики КПРС. Чиновники ретельно маскували її методи, наголошуючи на об’єктивності й прогресивності асиміляційних процесів.


Наприкінці 1970-х років у Криму та Донецьку не залишилося жодної української школи. У середині 1980-х у Києві в класах з українською мовою викладання навчалася лише п’ята частина дітей. Найбільшим поширювачем вірусу національного нігілізму став кінематограф. Термін «українізація» відійшов у далеке минуле.

Новини RedTram

Loading...