Культура 2018-06-02 09:50 Цимбал Ярина

Шкурупій від А до Я

20 квітня Гео Шкурупію виповнилося 115 років

Гео Шкурупія друзі називали Жоржем, а критики — вундеркіндом. Він хотів спробувати все, пробував — і йому все вдавалося. Йому було тільки 17 років, коли з’явилися друком його перші вірші і проза. Йому ледве виповнилося 19, коли вийшла його перша збірка віршів, на обкладинці якої стояло: король футуропрерій Гео Шкурупій. Йому було 22, коли його перші прозові збірки — дві одночасно — вибухнули небаченим феєрверком. У 26 років він видав підсумкову на той час збірку віршів «Для друзів поетів сучасників вічності».

Усе життя і після смерті його порівнювали з Семенком. Це тільки для невігласів футуризм поза Семенком не існує. Запам’ятайте: Шкурупій — не Семенко. Він абсолютно інший, оригінальний, неповторний. Його не можна не любити, і ви в цьому переконаєтеся. А поки що вибирайте, хто ви — друзі, поети, сучасники, вічність чи все одразу.

 

А

 

Вірш під назвою Avtoportret відкривав дебютну збірку Гео Шкурупія «Психетози» (1922). Отже, автопортрет короля футуропрерій виконано було латинкою і містив слова Геометрія, Географія, Геологія, Європа, Африка, Азія, Америка, Австралія і, звичайно ж, Ego. Пізніше вірш у прижиттєвих збірках вибраного Шкурупія не передруковувався (можливо, через складну типографіку).

Того ж таки року вийшов «апарат панфутуристів» «Семафор у майбутнє», де пропагувався перехід на латиницю і частину статей було набрано латинським транслітом. Правила транслітерації футуристи придумали самі. Літеру Ш вони передавали як w догори дригом.

 

Б


«Барабан» — друга поетична збірка («вітрина») Гео Шкурупія. Так, на ній було написано якраз «вітрина друга», а на першій — «вітрина третя».

 

Шкурупій був королем не лише футуропрерій, а й неймінгу. «Барабан» — це було лунко, гучно, запам’ятовувалося, дратувало і подобалося. Коли в кінці 1923 року до Києва приїхала група харківських письменників і в театрі укрдрами Шевченка (нині — російська драма імені Лесі Українки) влаштували спільний вечір столичних і київських літераторів, глядачів набилося під зав’язку до самої гальорки. Публіки чекала скандалу, а краще бійки, і, звісно, підтримувала своїх. Із залу на сцену кричали: «Барабань, Шкурупій!»

 

 

А «барабан» був зовсім не той, не тарабанний. У збірці лише один вірш із «титульною» назвою — «Барабан печалі», шедевр української лірики ХХ століття.

Гео Шкурупій
БАРАБАН ПЕЧАЛІ
Очі твої підо мною,
перса
і тіло твоє...
Руки в траві розкинуті,
вогкі долоні
в долонях моїх.
Очі твої свічада,
і я величезний,
безумний
ніжно вдивляюся в них.
Тіні пахучого вечора,
вогні недалекого міста,
чорний, тихий кажан,
що поринає в присмерк...
Тиша.
Задумливість.
Пахне земля,
пахнемо ми…
Близько, близько обличчя.
Ти бачиш, як падають зорі,
неба сліпучі дарунки.
Я ніжно торкаюся рани
запашних і вабливих вуст.
Поцілунок.
Чуєш?
Б’є барабан.
Навіть тепер,
як близько...
Коли очі твої підо мною,
перса
і тіло твоє...
Б’є барабан печалі,
серце моє світове...
Навіть тепер,
так близько,
ти не можеш збагнуть барабанщика,
коли зорі накреслюють риску,
знаходять в ефірі смерть.
Він барабанить про світову печаль,
за ясність твоїх очей...
Ти не можеш збагнуть барабанщика,
ти здивуєшся,
коли він не візьме тебе.
Бий,
бий,
одбивай похоронні такти,
барабане печалі!
Стукай, серце,
про скорий кінець!
Оплесків не буде
засміяному барабанщику,
велетенському барабанові
всіх сердець.

1922

 

Читайте також: Леся Українка, Булґаков і Кубань

 

Г


«Гроно» — так називалася перше літературне угруповання, до якого приєднався сімнадцятирічний Георгій Шкурупій, і збірник, у якому він 1920 року дебютував спершу як прозаїк. На другий збірник група «Гроно» під проводом її ініціатора, натхненника і лідера Валер’яна Поліщука матеріал зібрала дуже швидко, але часи були скрутні і в Києві його видати вже не вдалося. Збірник під назвою «Вир революції» вийшов 1921 року в Катеринославі. У ньому вміщено п’ять віршів і поема «Вулиця» Георгія Шкурупія.

 

А 24 квітня 1921 року в Києві в Українській академії наук відбувся вечір динамічної пролетарської поезії при участі Георгія Шкурупія, Валер’яна Поліщука і Миколи Терещенка. Шкурупій виголосив доповідь про новий синтетично-динамічний напрямок пролетарської поезії і заявив, що група молодих людей обрала своїм гаслом «Мистецтво для людей, для життя».

 

 

Отак у літературу Георгій Шкурупій прийшов з авангардистами, але то були не футуристи. До Гео йому залишався один рік.

Гео Шкурупій
РЕВОЛЮЦІЯ

Ех, вітер!.. Ех, буря!..
Завихрила, закурявила.
Дерева зігнула.
Паркани зламала.
Дахи й димарі вогнем позбивала.
Будинки з землею сухою зрівняла.
І пил погнала стовбами сірими.
Ех, обійми ж мене!
Закрути мене!
Поцілуй мене в уста сміливі!
Не боюся я грому, гуркоту.
Це душа моя.
Ех, вітер!.. Ех, буря!..
Вороння чорне з неба здмухнула.
Папірець білий закрутила, зімняла
і на захід кинула.
Серце зблідле у людей вийняла.
Ех, блискавками закривавила!
— Оселі, міста, села, всесвіт. —
Громом вдарила!
В реготі, вої, в співах натхненних,
у хвилях крові трупи залюляла.
Ех, не минай мене!
Освяти ж і мене священною крицею!
Пригорнись коханкою,
обійми ж мене
поцілуй мене!
А не винесу я,
від печалі над трупом заридай громовицею!

 

Ґ

 

Ґео — так підписано книжки Гео Шкурупія «Барабан» (1923) [див. Б — «Барабан»], «Переможець дракона» (1925, 2-ге вид. — 1929), «Двері в день» (1929, 2-ге вид. — 1931), «Страшна мить» (1929), «Жанна-батальйонерка» (1930) [див. Ж — Жанна], «Пригоди машиніста Хорна» (2-ге вид., 1930), «Божественна комедія» (1931), «Новелі нашого часу» (1931), «Монгольські оповідання» (1931), «Зима 1930 року» (1933). Загалом 12 видань (не книжок) проти восьми видань, підписаних як Гео. У читачів закономірно виникає питання: то як же його писати?

 

 

Річ у тім, що Ґ — дуже модна серед футуристів літера. Попервах вона теж правила за елемент епатажу, а позаяк у типографських наборах її не було, то футуристи самі домальовували в «Семафорі в майбутнє» цей задерикуватий гачечок. Проте екзотичне Гео — це лише скорочення від повного імені Георгій, яке завжди писалося через Г: король футуропрерій Гео Шкурупій. І нехай усі суперечки вирішить те, як підписувався сам Гео.

 

Д


Дизайн — це та грань Гео Шкурупія, у якій його ніхто не знає. Хтозна наскільки модною в середині 1920-х років була типографіка, але поети-футуристи Гео Шкурупій і Нік Бажан нею балувалися.

 

У 1923 році приватне футуристське видавництво Golfstrom видало красивий червоний «Жовтневий збірник панфутуристів». Очевидно, гроші на нього «пробив» легендарний Павло Комендант — це одиноке футуристське видання, до якого він був причетний.

 

 

По збірнику було видно, що панфутуристи вже 1923 року зрозуміли: дизайн — наше все. Обкладинку (обгортку у їхній термінології) виконала Ніна Генке-Меллер, художниця-авангардистка, дружина Вадима Меллера. А монтаж, як сказано на звороті титулу, зробили Гео Шкурупій і Нік Бажан. Монтаж тут означає верстку, оформлення.

 

У книжці — майже неймовірно! — немає віршів Михайля Семенка. Для «Жовтневого збірника панфутуристів» він написав лише гасла. Ці гасла Шкурупій із Бажаном, часто міняючи й компонуючи шрифти, розташували не лише на окремих сторінках, а й обрамили ними тексти інших авторів. Загалом у збірнику 16 гасел плюс Марксове «Пролетарі всіх країн, єднайтесь».

 

 

Із футуристських новацій: зміст складено за алфавітом авторів, а не за порядком творів; у змісті немає великих літер; авторів у самому тексті не зазначено, тобто твори не підписано.

 

Автор обкладинки Шкурупієвої збірки «Барабан» (Б — «Барабан») невідомий. Це шрифтова мальована обкладинка, отже, імовірно, її автором міг бути і сам Шкурупій, і його друг Микола Бажан.

 

Зразки монтажу Гео Шкурупія і Ніка Бажана: гасла Михайля Семенка самі по собі та з віршами Шкурупія.

 

Читайте також: «Мені сором, що ми такі невільні...»

 

Е


Експериментальний роман — жанр, що його в українській літературі створив Гео Шкурупій. Роман «Двері в день» вийшов 1929 року і досі залишається зразком цього жанру. Експеримент полягав у змішуванні жанрів і навіть видів мистецтва (один розділ було написано у формі кіносценарію, ще частина тексту — це репортаж спільного авторства Шкурупія і Дмитра Бузька), у грі прийомами та їх оголенні, у переплетенні двох сюжетних ліній, коли друга лінія виявляється лише сюжетом картини, яка висить на стіні в першій лінії, в пародіюванні попередників. Автора мало зачіпав зміст, зате його цікавила форма — це був чистої води формальний експеримент.

 

 

Тут є всього потроху: бульварний роман, детективна новела, любовний роман, історичний роман з життя первісних людей, кіносценарій, художній репортаж. А ще тут є самі футуристи на чолі з Семенком і «Новою генерацією» в руках. Головний герой сидить у пивниці і спостерігає їх за сусіднім столиком:

 

«Близько Гая за столиком сиділа велика балакуча компанія чоловіків, що до хрипоти сперечалися за якісь літературні справи. Гай прислухався до розмови і вирішив, що це товариство літераторів, які на цей час перенесли свої нескінченні й безугавні мистецькі суперечки сюди, в стіни цієї закуреної пивної.

 

— Ви знаєте площу із сквериком у Харкові, що проти театру Леся Курбаса? — говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкіра — був би подібний до негра.
— Ота, що на ній стоїть готична кірха?

— Хто що помічає! Ти помічаєш готику, а я лівий театр... Так от, іду я цією площею, і будинки підносяться наді мною, як величезні хмарочоси, дерева скверу здаються ліліпутами, а сам я собі Гуллівером серед руху людей, візників і автомобілів. Дерева парку, маленькі й мізерні проти будинків, не зелені, а якісь сірі-сірі, ніби їх віками притрушувано порохом.

 

Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях

 

Іду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріали, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений у чорний костюм, в іспанському плащі... Знаєш, такий, як його малюють.

 

Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

— Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..
— Що ви написали новенького?
— Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!
— Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі...
— Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

 

Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, мало ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.
— А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? — спитав він мене й іронічно посміхнувся.
— Зверніться до Вересаєва, — відповів я йому, — він спец.
— Ану їх у... цих хробаків! — вилаявся Пушкін.

 

З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової генерації».

Так мені приснився Пушкін.

Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон».

Через рік, 1930-го, у Москві вийшов російський переклад «Двери в день», а 1931-го з’явилося друге українське видання.

 

Є


«Єва» — вірш, який відкривав збірку Гео Шкурупія «Для друзів поетів сучасників вічности» (1929).

 

Уперше опубліковано його було ще 1921 року в альманаху «На сполох», і хоча наступного 1922-го в автора вийшла перша книжка — перша поетична збірка «Психетози», він не взяв туди «Єву». Не взяв і в наступні збірки «Барабан» та «Жарини слів». Зате в підсумковій за майже десятиліття збірці відвів цій поезії чільне місце.

Адже саме таку важливу роль відіграли жінки в житті і творчості Гео Шкурупія.

Гео Шкурупій
ЄВА (І)

Моя Єва навчилась носити
великі капелюхи,
курить папіроси
і цілувать зів’ялі айстри.

Вона непохитна, як скеля,
її не зваблять ніякі раси...
І, одягнувши бальне вбрання,
вона не покинула лаятись
і насіння лузгати.

Моя Єва,
як астрономи слідкують
в телескопи
за льотом планет,
прослідкує мій земний льот!..

ЄВА (II)
Коли у Єви родились адаменята,
а бога вже не було,
іхтіозаври завзяті
заглядали до них у вікно.

В печі в ретортах
варилося щастя...
І на зацікавлених мордах
піт од жару виступив рясно.

Іхтіозаврів трусила трясця,
адаменята загнали бога у кут,
плювали й били його в черево,
а він кричав, як недорізаний когут.

І коли все щастя
кожному було одважено міліграмами,
відтоді Адам замолився Єві,
а Єва Адамові.

ЄВА (ІІІ)
І кличе Єва вночі Адама:
— О прийди, прийди, розсуди!..
Мій спокій іскрами зламано
і гаряче залізо чекає на молотки...

Адам не чує,
він в полі ходить, —
обридла праця йому,
він волі співає могутні оди
і залишає дружину одну.

Зі всіх печер повилазили люди,
дивляться в поле,
стиха базікають...
Мітинг!
А інші завалили камінням входи, —
бояться вийти.
Із рук у руки
летить реторта
і сходи мріють на Марс...
Адам колупає у мозку дротиком
і робить новим ураз.

До сказу
з поетів адаменята сміялись,
погнали їх
писать «вихідні».
А скрізь, де були плуги,
до самого неба
простягнулись кларне-
тами
матюки...

 

 

І


Інна Ліщинська (1907–1986) — подруга й муза Гео Шкурупія. Студентка Київського інституту народної освіти, де вивчала німецьку мову, перекладачка. Інна перекладала романи Шкурупія німецькою, а він передавав їх на Захід для публікації, наймовірніше, через подвійного агента Марка Бардаха.

 

Квартира Ліщинських, де жили три сестри з батьком, приваблювала не одного Гео Шкурупія. Тут виник своєрідний літературний салон, бували київські й харківські літератори, культурні й політичні діячі.

 

 

 

Романтичний Гео дарував Інні свої книжки з багатозначними дарчими написами: «Інні, від якої не можу дочекатись, на що, безперечно, заслуговую» (цикл «Романси баналі»), «Інні Лещинській, у якої знаходиться ґудзик од цього романного фрака» (роман «Двері в день»), «Інні Лещинській, розумній людині, але нерозумній жінці» («Страшна мить»).

 

 

Інна вийшла заміж за російського режисера науково-популярних фільмів Аркадія Вінницького і перебралася до Москви. Їхній роман залишився в написах на книжках і згадках на допиті Олекси Влизька: «...основная установка Шкурупия — ориентация не на Москву, а на Европу и в частности на Германию. Он говорил о том, что мы должны выходить со своей культурой на международную арену.

 

 

В осуществлении своих установок Шкурупий поддерживал мысль о необходимости латинизации украинского алфавита. Кроме того, как мне известно с его же слов, он направлял свои романы для издания в Германию. Переводчицей его романов была Инна Лещинская, проживающая в Киеве по ул. Свердлова, 30».

 

Читайте також: Дикий, військовий і закордонний: найталановитіші графомани 20-х

 

Й

 

«Йолопи» — так називалася перша рецензія на першу збірку Гео Шкурупія. Належала вона перу Івана Кулика, який підписався одним із своїх псевдонімів Василь Роленко, а з’явилася в єдиному тоді літературному журналі «Шляхи мистецтва», що виходив у столичному Харкові. Не ясно чому Кулик назвав Шкурупія в множині «йолопами».

 

 

«Психетози» він визнав суцільним анахронізмом, панфутуристів обізвав «пан-ками футуристами» і «волосними писарчуками», а юному автору пророкував долю «кав’ярняного блазня». І лише одне Кулик угадав правильно — не вийшло із Шкурупія пролетарського поета. Він так і залишився королем футуропрерій.

 

K

Кіно — мистецтво, яке скорилося Гео Шкурупію слідом за поезією і прозою.


Коли влітку 1924 року Аспанфут остаточно розколовся, Михайль Семенко перебрався до Харкова працювати у ВУФКУ і з часом перетягнув туди всіх своїх київських друзів-футуристів — Шкурупія, Бажана, Яновського. Сам він незабаром поїхав до Одеси працювати на тамтешній кінофабриці, за ним поїхав Яновський, а Шкурупій і Бажан повернулся до Києва. Проте кіно їх уже не відпускало.

 

 

І взагалі кіно в життєвій і творчій біографії Шкурупія було неминучим. Воно якнайбільше відповідало головним «заповідям» футуризму — динамічність, швидкість, майбутнє. В Аспанфуті брали активну участь режисери Лазар Френкель і Гліб Затворницький, майбутній режисер Олексій Каплер, актори й режисери «Березоля», котрі незабаром теж потрапили в кіно, як-от Фауст Лопатинський.

 

 

У Києві Шкурупій якийсь час працював на кінофабриці. І вже за рік на екрани один за одним вийшли два фільми, до яких він написав сценарії: «Синій пакет» (1926, реж. Фауст Лопатинський) і «Спартак» (1927, реж. Ертугрул Мухсин-бей, помреж Гліб Затворницький). Обидва фільми було знято на Одеській кінофабриці ВУФКУ.

 

 

У журналі «Кіно», який виходив у Києві і який редагував Микола Бажан, з’явилася розлога стаття про «Синій пакет», серед ілюстрацій до неї було фото з підписом «сценарист Гео Шкурупій». Це одне з небагатьох відомих нині його фото.

 

Обидва фільми не збереглися.

 

М


Монголія — перший і останній закордон Гео Шкурупія. Влітку 1930 року вони з Олексієм Полторацьким вирішили поїхати на Далекий Схід — слідами метра Михайля Семенка, який служив у Владивостоку під час Першої світової війни. А там...

 

«Під час своєї подорожі в глибокий Схід, улітку 1930 року, я випадково потрапив до Монголії.
Їдучи експресом із Києва на Владивосток, до берегів Японського моря, я мав можливість спостерігати мальовничий і довгий шлях через Урал, Сибір та суворе Байкальське озеро зі стрімкою річкою Ангарою.

 

З Верхньоудинська мені пощастило пробратися на далекий південь — аж до пустелі Гобі.


До Верхньоудинська я був пасажир, оточений усіляким залізничним комфортом, але в другій половині моєї подорожі я став справжнім мандрівником, що переживає всі труднощі та небезпеки звабливого мандрування.

 

 

Мене, як класичне Золоте руно, вабила країна монголів, країна Чингізхана. Річкою Селенгою через міста Усть-Кяхту, Троїцькосавськ, Кяхту я дістався монгольського кордону. Далі через монгольське місто Маймачен (це його стара китайська назва, а Алтан-Булак — нова, що означає “Золотий ключ”) я подорожував далі до столиці Монголії — Урги, тепер Улан-Батора-Хото, і зі столиці експедицією в пустелю Гобі, до хошуна Шанхай-ула».

 

З подорожі Гео Шкурупій привіз «Монгольські оповідання» (1932). У книжці кількадесят фотографій, якість тогочасного друку нині не дозволяє їх відтворити. «Сорочку» чи то пак суперобкладинку, яку зробив Іван Падалка — з бойчукістів чи, як обзивав їх Шкурупій, «богомазів», час не помилував.

 

Зате текст зберігся, його навіть перевидали під час "відлиги". А у новій книжці вибраної прози Шкурупія ви прочитаєте його з примітками і поясненнями: де нині Верхньоудинськ, Кяхта і Троїцькосавськ, що таке хошун і улла та кого з панфутуристів Шкурупій зустрів у напівдикій Монголії.

 

Читайте також: Злет і падіння «Авангарду»

 

Н


Ненюфари — квіти латаття й однойменна поема вісімнадцятирічного Гео Шкурупія, присвячена майбутній дружині Варі Базас. З цією поемою, від якої виразно дхнуло верленівським символізмом і ліліями Моне, Шкурупій дебютував на всеукраїнській літературній сцені.

 

 

У листопаді 1921 року — «року революції четвертого» — в Харкові вийшов збірник «Жовтень», «присвячений роковинам великої пролетарської революції». Збірник відкривав «Наш універсал», що його підписали Микола Хвильовий, Володимир Сосюра і Михайло Йогансен. З цього збірника мала початися нова українська література — і вона почалася. І в ній був Георгій Шкурупій, «поет червоного терору», з холодними, крижаними білими ліліями і «завенериними думками», з душею, «запаленою коханням безмежним». Більше він ніде і ніколи не
передруковував цю поему.

 

Гео Шкурупій
НЕНЮФАРИ
(Поема)

Варі Базас присвячую

Вечірні дзвони
опташились лунно...
Вечір наче козак
прокинувсь з могили,
і проскакав на скажено-рухливому коні,
кинув червону керею на небо на хмари...
Лірно викресав зоряні іскри.
О, хто притисне мене до ніжного лона?..
Хто звільнить од засніження ненюфарів?..
Могутніх ненюфарів!..
Крижаних ненюфарів.

І
Уявіть собі, що зараз ідемо
по круглій, як стегна жіночі,
землі.
А над нами у вічному русі инші плянети,
инші Едеми,
другі надземні сни...
Навіщо ж поети моляться музам,
коли ми прекрасні квітки
на незмірному космичному лузі,
у соняшних римних сістемах!
Я — маленька, рожева квітка
буду молитись сніжинкам-ненюфарам,
що широкими колами
розкинулись на водах озер.
І тим, що вранці повиті туманом
марами
виткали
озерний
флер.
Мене оточили колом
крижані ненюфари...
В моє серце обголене
іскрами кинув фабричний димар.
О, я кохаю вас омолені
ненюфари!..
і не можу зріктися
ваших глузливих, холодних жартів!..

Вечір викресав зоряні іскри
і наші душі полинули
високо-високо...
Мої думки були завенерені,
а ваші замарсені...
А там десь, вдалині, на озерах,
сумно гойдались покинуті
ненюфари…
Товаришко люба,
Хай зимно смерть промовляє до нас.
— Я заберу вас...
— Я заберу!..
Хай світ старий
корчить нам жахливу гримасу...
Але я вас люблю
і ми коханням надземним,
космічним
зрушимо людські маси!..
Хай світ старий промовляє:
— Задушу вас у міщанських лабетах!..
Ха!..
Тільки ми заплетемо гімни новому життю!..
Тільки ми, червоного терору поети!..

Як прекрасно почувати себе
сильнішим за всіх...
Щоразу стрічати очима
ваш бадьорий, вабливий усміх...
Навколо себе почувати співучі
гімни революції...
і вечорами ходити
по вулицях
з вами.
Як приємно слухати
вашу сильну, очервонену мову
і потім пізно вертатись додому...
А ненюфари вже плинуть і плинуть,
грізним колом оточують серце моє...
О, на яких поєдинках
ворог за теплу руку бере
і дивиться ніжно у вічі замолені!..

II
Уранці до мене в кімнату
залетів чорний метелик,
він крильця багаті оздобою,
складав, розкладав...
А я не знав, що зі мною робиться!..
Може то велетень
— передкоханній сум
обгортав мене ненюфарами...
О, я не можу, не можу,
миритись думками непевними
хмарними!..
Скрізь оточують мене ненюфари...
Могутні ненюфари!..
Крижані ненюфари!..
Невже вони заморозять мене
передвічним холодом?
Ах, невже мою душу замолену не запалять
коханням безмежним!..

 

Читайте також: Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років

 

П

 

«Провокатор» — перше детективне оповідання, тобто, по суті, перший детектив в українській літературі. Гео Шкурупію мало було першої книжки сюжетної прози, першого експериментального роману, хотілося бути першим і в інших жанрах.

 

Критика одразу оцінила «Провокатора»: добачаючи всі вади й хиби цього детективного дебюту, літературознавець Григорій Майфет навіть узяв його як зразок детективного оповідання у свою книжку «Природа новелі».

 

Цей протодетектив увійшов до збірки «Страшна мить» 1929 року, яка містила лише чотири твори: «Місяць з рушницею», «Провокатор», «Страшна мить», «Зруйнований полон». Дивна річ, але жодне з них не було передруковано у посмертних виданнях Шкурупія: ні в ще радянській книжці 1968 року, ні в смолоскипівському виданні 2013 року.

 

Зате «Провокатор» відкриває антологію детективу «Постріл на сходах» у серії «Наші 20-ті». І всі чотири оповідання зі збірки «Страшна мить» будуть у книжці вибраної прози Гео Шкурупія, яка з’явиться в серії «Наші 20-ті» до Книжкового Арсеналу.

 

І якби не вечір і темрява, які підкрадалися і стрибали леопардом, зав’язка звучала б зовсім по-агатокрістівськи, тільки завважте, що королеву детективу король футуропрерій не читав і не міг читати.

 

 

«Містечко в долині завмерло, люди принишкли в кімнатах, не запалюючи світла, бо воно притягає блискавку. Чорна каламуть хмар змішалась із блискавками в якусь пекельну лемішку. Раптом пролунав хряск — гучний як постріл, і перша вільха, наче підрізана вогневою косою, впала на кручі.

 

У вікнах одноповерхового кам’яного будинку тьмяно блимало світло.
Безугавні блискавки освітлювали вивіску:
Поштово-телеграфна контора

При виблисках, світло у вікнах контори ставало зовсім тьмяним, майже мертвим.
У кімнаті контори на стільці перед апаратом Морзе сидів телеграфіст. Його поза квола, безвільна. Голова відкинута на бильце стільця, і руки звисли, як у заснулого. Телеграфіст мертвий. У грудях йому стирчить ручка фінського ножа. Сорочка забруднена чорною плямою крові. Телеграфіст мертвий».

 

Р


Реклама — новітня штука, яку в літературі запровадив Гео Шкурупій. Давати в кінці книжки перелік інших видань цього автора або цього видавництва, щойно віддрукованих чи тих, які залежалися на складі, — це, звісно, було давно. У першій збірці Шкурупія «Психетози» (1922) це був не просто перелік, а реклама, ба більше — реклама товару.

 

«Психетози» мали підзаголовок «вітрина третя» (про третю автор збрехав, адже це була перша збірка). У вітрині зазвичай виставляють товар. Отож у кінці книжки Шкурупій умістив рекламу — привабливу пропозицію, від якої не можна було відмовитися. Кожен міг вибрати на свій смак «слова залізні й фарфорові келихами і танками». Виготовив їх Гео Шкурупій механічним способом і без жодної хімії, тобто все чисте, справжнє, без ГМО. Купити можна було оптом і поштучно — «нарізно» — в Києві, Харкові, Москві, Відні, Празі, Вінніпегу. Автор також застерігав берегтися підробок.

 

 

Того ж таки 1922 року вийшов «апарат панфутуристів» «Семафор у майбутнє». Рекламу «фарфорових і залізних слів Шкурупія» вмістили одразу на звороті обкладинки. Вона повторювала ту, що в «Психетозах», тільки два твори пропонувалися тепер з ілюстраціями Оле Шимкова (гімназіального товариша автора, а нині робкора «Більшовика», де вони обидва працювали).

 

Пропонована продукція справді інтригувала, особливо «експерименталізороман», але окремими книжками нічого, крім «Психетоз», не вийшло, хоча твори із заявленими назвами у доробку Шкурупія є.

 

Читайте також: Майк Йогансен. Мадрівник, мисливець і філософ

 

С


Семафори — ключовий образ українського панфутуризму, який з’явився завдяки Гео Шкурупію. Якщо зовсім точно, завдяки його батькові, Данилу Шкурупію, який працював машиністом на залізниці, а його син Гео приніс у поезію «залізничну» образність:

Слова, як тихий шерк ножа:
— Чуєш, не плач, повернусь скоро!..
А серце стогне, як паротяг,
далеко десь за семафором.

 

Дружній шарж художника Георгія Дубинського з альбому «Наш літературний Парнас» (1930)

 

У травні 1922 року в Києві вийшов перший нумер апарату панфутуристів «Семафор у майбутнє». Він містив і вірш Шкурупія «Семафори», який дав назву журналу. Підписано його було: «Клавдієво. Верхи на залізничній рельсі». Надалі місце написання автор зняв, зате вказав рік — 1921-й.

Гео Шкурупій
СЕМАФОРИ

На всю Вкраїну
червона троянда...
Нащадкам не побачить краси руїн.
А в лісі банди.

Залізні шляхи
обійняли всю землю, мов спрут.
Всі люди хворіють на чорну неміч
і б’ються головами на камені
й питають:
— Куди йти?..
А в спекулянта на спині борошна пуди.

У всі кінці гадюками
розлізлися рельси...
І стоїть залізна вулиця:
не проїхати не пройти!
А вагони під откосами
колесами
фанатично моляться старому богу...
І семафори руки простягнули
до неба
з одчаю...
Чекають гніву й перемог.

Не б’ють барабани,
не сурмлять сурми,
а кров розіллялася ріками,
і плюскається в ній бандит,
мов риба,
і скрізь вогонь і вибухи, вибухи…
По світу несамовито тютюкає
жах…
І навіть невіри з страху
на шию почепили хреста.

І тільки ми бадьорими ранками,
зриваючи м’яту й руту
пісень
йдемо по залізних шляхах!
Тільки нам одкрито
семафори в майбутнє!..

1921

 

Т

 


Трамп — улюблений образ панфутуристів: Семенка, Шкурупія, Бажана. Пройдисвіт, волоцюга, трамп, мандрівник, король світу і футуропрерій — таким уявляв себе дев’ятнадцятирічний Гео Шкурупій. Вірш «Трамп» уміщено в його першій збірці «Психетози» (1922).

Гео Шкурупій
ТРАМП

на широких вулицях
всесвіту
на перехрестях
африки азії
сидіти під бетонним мостом
і плювать у звабливість вод
пароплави океанські
алігаторами
паротяги всесвіту
кіньми
заіржуть музикою
мійського парку
сахара клондайк індія
юкон і аляска
переплетуться стежками алей
під ногами невтомними трампа

 

У


Умань — місто, яке чуло виступи Гео Шкурупія наживо, і це документально підтверджено. У липні 1926 року редакція уманської районної газети «Робітничо-селянська правда» та Уманський відділ народної освіти (тогочасне райвно) запросили київських письменників на літературні виступи. До Умані поїхали кращі сили київських літорганізацій: Валер’ян Підмогильний і Борис Антоненко-Давидович від МАРСу, Яків Савченко і Микола Терещенко від ВУСППу, Григорій Косяченко сам по собі, а футуристів представляли Гео Шкурупій і Микола Бажан.

 

 

Письменники виступили в агротехнікумі, Будинку освітита перед комсомольцями. А потім сфотографувалися з майбутніми агрономами в «Софіївці». Це одна з двох досі відомих фотографій Гео Шкурупія в групі. Фото свідчить ще й про те, що чвари між київськими літорганізаціями були вельми умовними.

 

На фото справа наліво: стоїть Микола Терещенко, сидить другий скраю Гео Шкурупій, за ним Микола Бажан, поруч далі Яків Савченко, Борис Антоненко-Давидович, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косяченко. Імена уманських студентів невідомі.

 

Ф


Фашизм і футуризм — звинувачення, яке Гео Шкурупію висунули... Микола Хвильовий і колишні ваплітяни. Насправді у їхній формулі фашизм=футуризм.

 

У червні 1930 року в журналі «Пролітфронт» футуроненависник Кость Буревій під жіночим псевдонімом Варвара Жукова опублікував пасквільну статтю, яка так і називалася «Фашизм і футуризм». Починав він з місця в кар’єр: «Я хочу довести, що націоналістичний ухил “митців” “Нової генерації” не є випадковий, а виходить із суті футуристичного напрямку в мистецтві, того напрямку, що, як і фашизм, базується в кожній країні виключно на націоналістичних підвалинах і, як висловився Марінетті, “до експорту не належить”. Я підкреслюю, що несвідомий “хвильовізм” ідеологів “комункульту” не є випадковийй, бо походить він із природи футуризму».

 

 

Головною мішенню Буревія став не Михайль Семенко, а Гео Шкурупій. Підстав було кілька: по-перше, Шкурупієві належало обґрунтування зв’язку футуризму Марінетті з українським панфутуризмом ще в «Семафорі в майбутнє» 1922 року, коли Марінетті ще не цілувався з Муссоліні; по-друге, Шкурупій свого часу був членом ВАПЛІТЕ і зі скандалом вийшов з організації; по-третє, у травні 1929 року про Шкурупія майже похвально відгукнувся празький журнал «Розбудова нації», орган Проводу Українських Націоналістів, і цю статтю Калицького щедро цитував Буревій. Дійшло до того, що Буревій назвав Шкурупія монархістом за поетичний титул «короля футуропрерій». Висновок його був один: «футуризм лежить на шляхах пролетарського мистецтва як труп».

 

Іншим разом «Пролітфронт» недвозначно вказав на виразну націоналістичну концепцію в романі Шкурупія «Жанна-батальйонерка». Почитати роман та пошукати в ньому фашизм і футуризм можна буде в однойменній збірці маловідомої прози Гео Шкурупія «Жанна-батальйонерка», яка вийде в серії Наші двадцяті / Our Twenties.

 

Х


Хорн — машиніст поїзда, переможець дракона. Хитрий Гео Шкурупій дебютував як прозаїк 1925 року з книжкою «Переможець дракона». Трохи скоротивши її, викинувши пару оповідань, він того ж таки року перевидав її під назвою «Пригоди машиніста Хорна». Так вони й виходили: 1929 — друрге видання «Переможця дракона», 1930 — друге видання «Пригод машиніста Хорна».

 

Чому таке дивне ім’я — Хорн? А хіба у Шкурупія когось із персонажів звати по-людськи?

 

«— Хорне! А, Хорне! — сказав молодий кочегар. — Сьогодні на С.843 знову прорвало димогарну трубу. Кочегар врятувався просто чудом. Biн, на щастя, дивився, як переводять стрілку й стояв коло вікна. Це вже другий чи третій випадок.

 

Кожний громадянин міг побачити на власні очі, що машиніст Хорн багато пережив за своє життя того, що робить людину трохи дивною та суворою.


Коли він дивився у вічі своїм товаришам, їм здавалося, що вони бачать згаслу топку паротяга або люк тендера, що його наповнила темна масляниста вода.

 

У розмові, коли згадували про нього, казали, що це той, чиї руки нагадують коцюбу, а весь він сам нагадує старий паротяг-компаунд з чотирма циліндрами.


Biн або мовчав, як мертвяк з кладовища паротягів, або зітхав, як гальмо Вестингауза, що поволі нагнічує повітря.

 

 

— Але кожний знав, що він умів оповідати і що тоді голос його лився, як клекіт коліс пасажирсъкого потягу.


Ось який був машиніст Хорн.

 

Biн мовчки підвів голову, бо сидів за столом, поклавши голову на руки, і глянув на кочегара.


Його напівчорне, напівсиве розкуйовджене волосся нагадувало іскрозатримне приладдя, яке буває на димарі паротяга. Він поволі запустив пальці у своє волосся й сказав тихо, ніби до вcix і ніби у простір великої напівтемної машиністівської кімнати:
— У-у! Капітена! Ламайла машина! Два свистки! Задній хід!..

 

Надворі була ніч чорна, як паротягова обшивка.


Кожний знав, що Хорн може розповісти про багато таких випадків, що мали нещасливий кінецъ.


Biн ще трохи попихкав, наче нагнітаючи повітря, а потім його голос став колисати кімнату, повну перетомлених кочегарів і машиністів, яким здалося, ніби вони їхали в міжнародному вагоні “Інтернаціональ”, і може, все те, що вони почули, їм просто приснилося».

 

Ц

 

Цикл у доробку Гео Шкурупія тільки один, називається він «Море» і опубліковано його в збірнику «Зустріч на перехресній станції» (1927).

 

Це знаковий збірник трьох футуристів, чиї шляхи тієї миті розходилися в ріщні боки і вони це чудово розуміли. «Зустріч на перехресній станції» стала прощальною для Михайля Семенка, Гео Шкурупія і Ніка (Миколи) Бажана. Останній вирушив у вільне плавання, і Ніком більше ніколи не називався.

 

 

І хоча троє друзів-футуристів зустрічаються на перехресній станції — знову ця залізнична образність, яку приніс Шкурупій, син машиніста потяга, і яка владно запанувала в українському панфутуризмі, — сам він дав у збірник цикл, присвячений протилежній стихії. На тлі дисципліни і чіткості залізниці він обрав ірраціональність і романтику моря.

 

Цикл «Море», який складається з п’яти віршів, надруковано у збірці вибраного Гео Шкурупія «Для друзів поетів сучасників вічності» (1929), до окремих цілісних збірок він не входив.

 

Обкладинку для «зустрічі трьох» на перехресній станції виконав Володимир Татлін, у ті часи — викладач Київського художнього інституту. Найімовірніше, контакти з ним підтримував Гео Шкурупій.

 

Гео Шкурупій
МОРЕ (І)
Хай в морі ніч... Хай шторм гуде...
Хай тьма мішається з водою!
Горами хвилі хай несе
у вічі чорною марою...
У безвість лине корабель,
— набридло те, що було вчора, —
в пітьмі встають кордони скель
і гриви спіненого моря…
Розхристана, нервова муть
у недосяжне б’є склепіння;
незнана у безоднях путь
і десь далека Україна...
О море!.. Нескінченна даль!..
Колиска бур і урагана,
землі кісток одвічний праль
та буйних мрій омана...

...А можна було зробити пост: Ц — Цимбал — людина, яка всіх дістала Гео Шкурупієм

 

 

Ч


Чучупак — головний герой повісті Гео Шкурупія «Штаб смерті» (1925). До підсумкової збірки творів, перший том якої називався «Новелі нашого часу» (1931), Шкурупій умістив повість під назвою «Чучупак».

 

Дехто з рецензентів гадав, що це звуконаслідування, чудернацьке вигадане прізвище цілком у дусі автора-футуриста. Воно логічно ставало в один ряд: Хорн, Чучупак, Солчнов, Теодор Гай... Насправді ж у цього демонічного персонажа був реальний прототип — головний отаман Холодноярської республіки Василь Чучупак (1895–1920). У статті на Вікіпедії в розділі «У літературі» сказано, що Чучупака згадано в романах «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського та «Чорний ворон» Василя Шкляра. Повість Гео Шкурупія там не фігурує

 

А проте слід пам’ятати, що це не біографія і навіть не історичний твір: від справжнього Чучупака тут тільки прізвище)

 

I. УКРАЇНСЬКА MEКСИКА


Широко розляглася Українська Мексика з лісами, степами, балками, з Каліфорнією золотих ланів жита й пшениці, з широкими битими шляхами й захованими по нетрах стежками й дорогами.

 

Ходить нею всякий люд із саквами й ціпками, їздить верхи на конях i волами на скрипучих гарбах, вештається й без діла з наганами й одрізанами за очкуром або за широким, гаптованим бляшками пасом.

 

 

Од тубільської війни за визволення з-під кормиги панів нахмурилась Українська Мексика, ходять нею тубільці в широких штанах у чоботях, помащених дьогтем, а на них чигає з придорожніх ланів високого жита, з балок i лiciв небезпека й жах.

 

Ходять i їздять тубільці, оповідають один одному страшних казок та пригод, i їхній крик на волів уже не так голосно лунає в степах i гаях, не скриплять гарби, а тихо посуваються вперед, пам’ятаючи про небезпеку.

 

Тепер коло битих шляхів i доріг притаївся Чучупак.


3ycтpiчає він перехожих i вершників i тихо питає їx, чи не бояться вони смерті. I сама смерть дивиться його очима на них.

 

Кажуть: Чучупак закоханий у смерть. Йому не потрібно нi грошей, нi xлiбa, він тільки розшукує смерть i радіє, коли вона дивиться на нього крізь острах в очах перехожих i вершників.

 

Виходить Чучупак iз лісів на дороги.


Не боїться.


Та й де ж йому боятися, коли він розшукує смерть, коли вона сама дивиться крізь його cipi очi з-під великих чорних i волохатих бpiв.


Мліє державна варта УНР, коли зустрічає його. Бодай не бачити того, що жевріє в очах Чучупака.

Шумить ліс.
У зоряну ніч гадюкою виблискує шлях.
Cipий вовк виходить на дорогу й виє від нудьги.
А може, то Чучупак.
Слухає зойки й шуми Українська Мексика від зip до зip.
Христить спітніле чоло.
Прислухається.

 

Ш


Шевченко — ідол «щирих українців», «аматорів вишиваних сорочок», якого прагнув реабілітувати для сучасників і вічності Гео Шкурупій і якого він уважав першим футуристом.

 

«Реабілітація Т. Г. Шевченка» — так називалася серія памфлетів у журналі «Нова генерація», яка стартувала у травневому номері 1928 року з вірша Шкурупія «Моя ораторія» (потім у збірці він його назве так, як серію).

 

 

Та якщо решта авторів на цій серії і зупинилися, то Шкурупія образ Шевченка непокоїв серйозно. І тоді він вирішив написати про Кобзаря роман, ба навіть 1929 року склав відповідну угоду з видавництвом «Пролетарій» на історичний роман «Мочиморди».

 

Чи було цей твір написано, чи існував він у природі повністю, уже навряд чи вдасться встановити. Шкурупій надрукував розділи про Шевченка в «Новій генерації» та в київському журналі «Життя й революція» — і це все, що нині маємо. Так ці розділи й друкуються під авторською назвою «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка».

 

На дружньому шаржі Георгія Дубинського в нижньому кутку Шевченко скрушно запитує: «Чи мене й 1929 року реабілітовуватимуть, чи я вже можу вважати себе за реабілітованого?» Кобзаря боронять представники Інституту Тараса Шевченка, проти них виступають футуристи, серед них Михайль Семенко, за ним на трибуні — Гео Шкурупій.

 

Гео Шкурупій
РЕАБІЛІТАЦІЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Людських досягнень
вище,
з оздоблених
свинарнями
хуторів,
з приміщень,
устаткованих м’якою меблею,
Пре
каша гречана
з міщанських голів
з одвислими салом ребрами...

З уквітчаних
бездарністю «Просвіт»,
з культури,
що заплуталась в рушниках,
вийшов Ваш,
Тарасе Григоровичу,
плаксивий портрет
у широкий світ
на сміх і на жах!..

Аматори
вишиваних сорочок
і картопляного лушпиння
дуже просто
і дуже сумлінно
засоплили
Вашу постать.

Трохи
не з лямпадкою аж!
Хіба
Ви
геніяльний поет?
Ви — ікона
в накрохмалених рушниках!
Або
з власного твору
персонаж.

Заслинений,
заплаканий
дідуган,
у вишиваній краватці,
у шапці сивій,
з матнею в штанях,
в чоботях,
помащених дьогтем,
пліснею
смердить
од Вас,
що можна
здохнуть!..

А хіба
Ви
такий,
Тарасе Григоровичу?
Огидно
Вам,
мабуть,
і в землі!..

І тепер
од хуторянської
трьохпільної корости
хочу
очистити
постать.

Европеєць
з ніг до голови,
улюбленець
ґранд-дам
і панночок —
Ви
часто нехтували
аристократичних пристойностей
відплатою
і на Хрещатику
розмовляли
з дівчатами.

Дотепний богемець,
передовик,
член
товариства «Мочиморд» —
Ви тепер
були б опудалом,
як і ми,
для всіх
просвітянських орд!..

Осяяно
і схвильовано
схилилися
Ви
перед
першою машиною,
перед
надлюдським
напруженням
двигуна.
Вітер шумів
Вам
Україною,
в очах мерехтіли
майбутнього чудеса.

Вашої думки
Вибуховий
Матеріял
Перетворявся
в в гримучі слова,
що таврували
царських
льокаїв
посіпак
і самого царя.

Халуйства
і яничарства
вусатого міщанина
не любить
Ваша
і моя
Україна!..

Стою кирпатий
і мужній,
як Ви,
спиною спершись
на Вас
і на історію,
і проти
іконописців
і дурнів
глушно
скеровую
свою ораторію.

 

Щ


Щупак — людина з «говорящим» прізвищем і неоднозначною роллю в житті і творчості київських письменників.

 

Вікіпедія скупа і неприязна:
Самійло Борисович Щупак (1895–1937) — український літературний критик і журналіст доби сталінізму. Автор вульгарних критичних матеріалів, передусім про твори Миколи Хвильового. Член літературної організації ВУСПП. Жертва сталінського терору.
У 1920-х роках був редактором журналу «Глобус» і газет «Більшовик» та «Пролетарська правда».

 

«Більшовик», «Глобус», меншою мірою «Пролетарська правда» (до 1925 року російськомовна, а 1925-го об’єднана з «Більшовиком») — це «гніздо» українського панфутуризму.

 

 

У «Більшовику» Гео Шкурупій працював, у «Глобусі» друкувався з першого числа. Причому з «Глобусом» вийшло, як у житті: перше число — поезія («Жовтневий роман»), друге число — проза (оповідання «Тисяча пройдисвітів»). Там-таки в різні роки було надруковано оповідання, які відтоді ніколи не публікувалися, а тепер ви зможете прочитати їх у вибраному Гео Шкурупія «Жанна батальйонерка» в серії Наші двадцяті / Our Twenties.

 

Щупак не просто примирливо ставився до Аспанфуту і віддавав їм сторінки журналу, а навіть намагався примирити панфутуристів, коли в організації стався розкол.

 

Звичайно, коли у футуристів-новогенераційників почався хейт із хвильовістами-пролітфронтівцями, Щупак, тоді вже партійно-літературний бос, підтримав Шкурупія, який вів оборону і напад замість Семенка. Задля справедливости треба сказати, що, на думку Щупака, Шкурупій навіть перегнув палицю в критиці малоросіянства і хвильовізму і виступив проти національної культури. Згадавши цей факт і навівши цитату, Шкурупій у своєму журналі «Авангард — альманах митців “Нової генерації”» завважив: «Це пише про мою статтю т. Щупак, що запідозрити його в будь-якій прихильності до мене ніяк не можна». А проте, здається, злісний партійний критик до панфутів завжди ставився прихильно...

 

Я

сьогодні король завтра пройдисвіт
сонце сонце
вироблю із соняшних душ
у футуропреріях для майбутнього
сьогодні король
футуровиробництв футуротрестів синдикатів
завтра робітник троєкутники куби машин
зламані лінії коло автомобілі карбід бензін
переплавлю слова чудесні
і виставлю у вітринах

 

 

Новини RedTram

Loading...