Суспільство 2018-05-26 10:12 Вербицький Іван

Пас на корупційну складову

Чому український спорт не міг стати галуззю легальної економіки

Найближчої суботи, 26 травня, київський НСК «Олімпійський» уперше в українській історії прийме фінал Ліги чемпіонів, найпрестижнішого футбольного турніру серед клубів Європи. Зустрічатимуться іспанський «Реал» та англійський «Ліверпуль». За інформацією популярного ресурсу Transfermarkt, котрий спеціалізується на аналізі цін на футболістів, основа мерсісайдців коштує в середньому по €30 млн за гравця, мадридців — приблизно вдвічі більше. Вартість головної зірки «Реала» португальця Кріштіану Роналду зараз становить €120 млн, лідера «Ліверпуля» єгиптянина Могаммеда Салаха — €80 млн.


Суми космічні, тому природно, що на прибуток від проведення такого матчу мала б розраховувати й приймаюча сторона. Власне, вона й розраховує. За очікуваннями, до Києва в дні фіналу повинно прибути десь 50–70 тис. уболівальників. За прогнозами фахівців із Нацбанку, кожен турист витратить у середньому $100–150, що приблизно має принести 10-мільйонний прибуток. У доларовому еквіваленті. 

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг


Звісно, непогано, але при цьому треба враховувати деякі деталі. 2015 року, коли Києву було довірено право проводити фінал чемпіонської ліги сезону 2017/2018, президент Національної федерації футболу Андрій Павелко запевняв, що в процесі підготовки до заходу не буде витрачено жодної копійки державних коштів. Проте на завершальному етапі тільки зі столичної казни виділено 25 млн грн, а ще 103 млн грн, за інформацією міністра Молодьспорту Ігоря Жданова, витрачено на ремонт відкритого після реконструкції 2011-го стадіону з бюджету державного. 


Утім, навіть відмінусувавши ці 128 млн, можна отримати чистий прибуток у межах $5 млн. І то, звичайно, без урахування грошей, які іноземні гості витратять на житло. В передчутті «жнив» власники київських готелів ледь не подуріли, повиставлявши на три (доматчеву, матчеву й післяматчеву) доби космічні ціни. Найпростіший номер у тризірковому готелі, котрий у звичайний час коштує в межах 500 грн, на період фіналу вартуватиме не менше ніж 50 тис. Навіть у заможних європейців такі апетити викликали шок. Мабуть, представники українського готельного бізнесу трохи не врахували, що спортивні вболівальники з Іспанії чи Великої Британії не надто відрізняються від українських. Так, вони платоспроможніші, одначе не люблять тринькати наліво й направо. Достатньо згадати приклад Євро-2012, коли фанати зі Швеції, чия збірна всі матчі грала в Києві, воліли поселятися не в готелях, а в кемпінгах чи спеціально обладнаному наметовому містечку на Трухановому острові.

 

Галузь економіки


Іншими словами, через надмірні апетити дехто ризикує спіймати облизня. Мабуть, нічого дивного в тому немає, бо наша країна особливого досвіду ведення спортивного бізнесу не має. І туризм — то ще півбіди. Із власне маркетинговими, промоційними проектами, з яких живе спортивна індустрія в усьому світі, ситуація в нас значно гірша. Без прив’язки до бюджетних коштів виховані здебільшого в совкову епоху функціонери заробляти не вміють, а часто просто не хочуть.
Теоретично єдиним прибутковим видом спорту в Україні може бути лише футбол. Решта, з огляду на невелику платоспроможність населення, погану розкрутку, заплутаність правил й не надто освічену цільову аудиторію, приречені бути або дотаційними, або розраховувати на одну-дві гучні події за рік. Брати Клички провели на українських теренах упродовж 20-ти років професійної кар’єри лише один бій, але не тому, що недостатньо патріотичні. Навпаки, із суто психологічного погляду вдома їм боксувати було б значно комфортніше. Однак розраховувати на те, що при вартості квитків у середньому по €50 їм буде на тому ж «Олімпійському» забезпечено аншлаг, було б наївно. Але в Німеччині чи США багатотисячні аудиторії гарантовані.

 

Читайте також: Як букмекери нищать український спорт


Відкривши власну промоутерську компанію К2, брати зайнялися організацією і проведенням боїв самотужки. Про свої домовлялися за кордоном, а бійці, які були на контракті з К2, боксували в Україні. Упродовж п’яти дореволюційних і першого післяреволюційного року в різних містах було проведено десятки боксерських вечорів, але справді прибутковим серед них став, мабуть, тільки той, у якому на «Арені Львів» змагався олімпійський чемпіон Олександр Усик. У більшості ж заходів ситуація була сумна. Навіть один із найсильніших бійців сучасності казахстанець Ґеннадій Ґоловкін, який у той час входив до К2, 2012-го проводив єдиний бій за чемпіонський пояс на території України при напівпорожніх трибунах комплексу «Термінал», розрахованого на 3000 місць. У розвинених країнах спорт фактично став однією з галузей економіки. Життя немов крутиться навколо спортивних подій, зачіпаючи майже всі інші сфери. Лише в англійській Прем’єр-лізі задіяними й працевлаштованими в різноманітних іпостасях (від тренерів і футболістів до працівників стадіонів, водіїв та кухарів) є 100 тис. осіб.


Усупереч Fair Play


Найпопулярнішим футбольним клубом Франції «Парі Сен-Жермен» фактично володіє через створену з цією метою компанію Qatar Sport Investments держава Катар. На функціонування «ПСЖ» виділяються божевільні кошти, навіть за мірками сучасного футболу. Достатньо сказати, що бразильського нападника Неймара парижани купили в іспанської «Барселони» за фантастичну ціну — €222 млн. На думку фахівців, такі непомірковані витрати фактично зламали трансферний ринок. Катарці навіть не приховують, що з допомогою футболу, проведення чемпіонату світу-2022 й великої матеріальної підтримки мундіалю-2018 у Росії хочуть досягти політичних преференцій для країни. 
Однак витрати, які виходять за будь-які розумні межі й не мають нічого спільного з бізнесом у чистому вигляді, змушують шукати нові обрії. У північноамериканських баскетбольній, хокейній та футбольній лігах існує фінансовий Fair Play, згідно з яким клуби не можуть витрачати більше, ніж заробляють. Коли американські фахівці пропонують ввести в подібні рамки європейський футбол чи навіть Формулу-1, у відповідь лунає категорична відмова чи навіть ультиматуми. Власники Ferrari у разі, якщо всі конюшні отримають рівні можливості, погрожують залишити королівські перегони. Жорстка й справедлива конкуренція з прозорими фінансовими складовими на кшталт НБА чи НХЛ у європейському спорті не цікавить майже нікого. 

 

Про Україну годі й говорити. Почати варто з того, що важко робити спортивний бізнес у країні, де пропаганда спорту відсутня як явище, де переважна більшість населення не знає, як звати спортивних призерів чи не може впізнати олімпійських чемпіонів рівня Олега Верняєва або ж Ольги Харлан. Боксери Василь Ломаченко та Олександр Усик, тенісистка Еліна Світоліна на цьому тлі, звісно, популярніші, але й рівень у них такий, що у видимому майбутньому перспектив для їхніх виступів в Україні обмаль. Світоліна, правда, може змагатися в складі збірної в командному Кубку Федерації. Але це максимум один-два поєдинки на рік. 

 

Читайте також: Тренування ностальгії

 

Олігархічна забавка


Залишається лише футбол, який до Революції гідності був фактично забавкою в руках найбагатших осіб країни. На зламі першого й другого десятиліть ХХІ століття взагалі склалося так, що не бути власником футбольного клубу було для вітчизняних олігархів ледь не поганим тоном. Клуби прикупили собі навіть Новинський та Фірташ, які до того особливих футбольних апетитів не виявляли. На придбання гравців, зарплати футболістам і тренерам витрачалися настільки великі суми, що з Україною вже не могли конкурувати чемпіонати Нідерландів, Бельгії, Португалії та, за винятком трьох-чотирьох клубів, навіть Франції, чия Ліга 1 входить до топ-5 європейського футболу. 


При цьому оплата найчастіше проводилася через «чорну касу». Дійшло до комізму, коли футболіст Андрій Шевченко невдовзі після завершення кар’єри гравця забажав піти в політику й подав декларацію, в якій вказувалося, що згідно з бухгалтерією він догравав у київському «Динамо» за 2000 грн на місяць, тоді як (за неофіційною інформацією) зарплата найкращого футболіста Європи-2004 після повернення до Києва з англійського «Челсі» сягала $187,5 тис. на місяць. Але то — Шевченко. Його титули, кількість забитих м’ячів, клуби, за які виступав, якість гри врешті-решт є характеристикою ліпшою, ніж тисячі епітетів. Однак водночас в умовних «Карпатах», «Дніпрі» чи «Ворсклі» щомісяця не менше $20 тис. отримували люди, які не завжди потрапляли й до заявки на матч.

 

То чи варто дивуватися, що впродовж тривалого часу українські гравці не переходили в європейські клуби взагалі, а в наш чемпіонат вважали за щастя перебратися далеко не найгірші за якістю гри іноземці? Умовний Ярославський, Димінський або Коломойський платили стільки, скільки середняки чемпіонату Франції чи Бельгії не завжди виділяли провідним виконавцям. На тому наживалися всі, починаючи від самих футболістів, продовжуючи їхніми агентами й завершуючи колишніми клубами, які маніпулювали трансферною вартістю залежно від розмірів відкатів. Така співпраця загалом влаштовувала всі сторони, окрім, можливо, самого олігарха, який дуже часто після подібних оборудок залишався ошуканим не лише з матеріального, а й із суто футбольного погляду. Бо витрачав великі гроші на гравця, який того не вартий.

 

Донецький приклад


Про життя згідно зі статками в часи до 2014-го не думав майже ніхто. Хоч як дивно, але першим почав порівнювати витрачене й зароблене на футболі той, хто мав найкращі можливості й витрачав на клуб «Шахтар» найбільше. Мова про Ріната Ахметова, який у другій половині 2000-х років почав запрошувати в клуб не лише сильних тренерів і футболістів, а й європейських топ-менеджерів. «Шахтар» першим у нашій країні почав бодай декларувати наміри створити бізнес-модель, схожу на ту, за якою функціонують спортивні клуби в цивілізованому світі. Донеччани почали не лише продавати, а й підраховувати прибутки від торгівлі сувенірною продукцією, перепустками на ігри, телетрансляціями й урешті-решт гравцями.

 

Читайте також: Фанатська істина. Хто підставляє український футбол?


Що найголовніше, «Шахтар» першим спробував вести фінансову діяльність прозоро. Починаючи з 2007-го донеччани за підсумками кожного сезону оприлюднювали річний звіт — у друкованій та електронній версіях. Там можна знайти не лише суто футбольні підсумки, інформацію про соціальні проекти й знакові події в житті команди, а й про фінансові показники. Звісно, виключати, що не всі цифри достовірні й не існує іншої бухгалтерії, не можна. Однак певну уяву на основі цих уже десяти звітів про стан футбольного бізнесу в Україні скласти можна.


Піковим для вітчизняного клубного футболу, мабуть, доречно вважати сезон 2012/2013, коли лояльні до Януковича олігархи отримали максимально комфортне середовище для ведення діяльності. На той час в країні було фактично чотири рівноцінні клуби, здатні боротися за чемпіонство, але завдяки політичній кон’юнктурі вигравав «Шахтар». Так ось, починаючи з 2007-го показники «гірників», якщо вірити згадуваним звітам, зростали з року в рік. Це стосується доходів від спонсорства й реклами, продажу квитків й абонементів, атрибутики й прав на трансляції. Доходи за трансфери й преміальні від УЄФА залежали від сезону, а також від того, яку кадрову стратегію обрало керівництво команди.
Уже на літо 2013 року прибуток «Шахтаря» становив 1,33 млрд грн, що втричі більше, ніж у попередньому сезоні. Звісно, його левовою часткою були кошти, зароблені на трансферах, — 908 млн грн (Фернандінью перейшов до англійського «Манчестер Сіті» за €40 млн, а Вілліан в «Анжі» — за €36 млн). Однак зросли прибутки й по кожній іншій складовій, окрім атрибутики: її продали на ті самі 22 млн грн.


Звісно, що після Революції гідності, початку війни й вимушеного переїзду клубу з Донецька наведені цифри залишаються, з урахуванням інфляції, еталонними й досі. До слова, в останніх річних звітах почали з’являтися також суми, які ФК «Шахтар» заплатив у державний бюджет як податки. 2016-го цей показник становив 426 млн грн. Зрозуміло, що розкриваються ці дані в контексті інформаційної війни Ахметова з братами Суркісами. Публічні закиди, мовляв, очікуємо схожого звіту від «Динамо», не діють. У Києві й надалі вважають, що гроші люблять тишу. І не лише в столиці, бо прозорої й публічної звітності уникають також інші клуби.


Зрештою, «Динамо», залишаючись найпопулярнішим клубом країни, за умови зміни менеджменту міг би, і навіть мав би, провадити успішнішу порівняно з рештою клубів бізнесову діяльність. Інша річ, що для братів Суркісів маркетингові проекти ніколи не були пріоритетними, а на відповідальних посадах досі залишаються особи, не спроможні на щось нове чи креативне.

 

Букмекерське лихо


Решта клубів заробляти за нинішніх реалій вочевидь просто не здатні. Приміром, активна робота ведеться над популяризацією бренду львівських «Карпат». Похвально, що клуб продає рекламодавцям кожен клаптик на ігровій формі. Львів’яни вчаться заробляти самотужки. Проте хаотична, навіть дивна трансферна політика, постійні скандали з невиплатами заробленого колишнім футболістам, відсутність результату, погана репутація власника клубу Димінського призводять до того, що трибуни на матчах найсильнішої команди Галичини зазвичай порожні.


Якщо у випадку з «Карпатами» байдужість глядачів цілком обґрунтована, то збагнути, чому не дуже високою була відвідуваність матчів провінційної «Олександрії», складно. І то в час, коли команда з невеликого райцентру на Кіровоградщині дійшла до півфіналу Кубка України, здобула право виступати в єврокубках. 

 

Читайте також: Як працює російське лобі у світовому спорті


Про клуби на кшталт донецького «Олімпіка», котрий не мав своїх прихильників, навіть виступаючи в рідному місті, годі й говорити. Хоча тривалий час його гравців це не турбувало. Вони мали інші джерела доходу. Впродовж двох сезонів донеччани були постійними фігурантами скандалів, пов’язаних із матчами на букмекерські контори. У футбольному середовищі «Олімпік» навіть здобув неофіційне прізвисько «Тотал більше». Це тому, що команда надто часто дозволяла собі поєдинки, коли результативність суперників становила три-п’ять м’ячів на гру. Причому пропущені голи іноді мали вигляд аж надто кумедний. Особливо коли мова йшла про молодіжний склад донеччан, бо старші футболісти завуалювати «помилки» ще як-не-як уміли.


Урешті, ставши об’єктом показових розслідувань, «Олімпік» провів чистку своїх лав, тож тепер підозрілі матчі відбуваються не так часто, а якщо й проходять, то не настільки відверто, як це робилося раніше. Втихомирилися й деякі інші фігуранти. Скажімо, друголігова «Енергія» з Нової Каховки, котра ще два роки тому полюбляла завершувати свої зустрічі з хокейним рахунком на кшталт 9:3. А фінансований з міського бюджету ФК «Тернопіль» після скандалів з матчами «на контору» мер Сергій Надал узагалі вирішив ліквідувати. Не дивно, адже команда, яка створювалася як своєрідний іміджевий проект, на ділі почала ганьбити місто.

 

Політичний піар за гроші УЄФА


За винятком кількох топових, світового рівня спортсменів, яких не набереться й десятка, український спорт і далі живе в борг і залежить від настроїв чи поточної успішності окремих олігархів. Можливо, в умовах війни по-іншому бути не може. Однак біда в тому, що федерації з більшості видів спорту й не намагаються шукати варіантів заробити самотужки, а очікують подачок від держави чи окремих інвесторів.


А заробляти не так давно почала Федерація футболу України. Тільки як заробляти? За кошти соціального проекту УЄФА «Хет-трик» новостворене товариство з обмеженою відповідальністю «ФФУ Продакшн» побудувало під Києвом завод з виробництва футбольних полів зі штучним покриттям. Десь у той самий час голова бюджетного комітету Верховної Ради й за сумісництвом президент ФФУ Андрій Павелко домігся виділення з держбюджету на будівництво стадіонів зі штучним покриттям 270 млн грн. А 26–28 грудня майже одночасно були підписані угоди на спорудження 327 полів у різних куточках України. Вартість робіт і закупівель всюди однакова — 1 млн 439 тис. грн. Замовлення проводяться виключно через ТОВ «ФФУ Продакшн».


Виходить, пан Павелко виділив кошти для закупівлі покриттів у компанії, до якої він як очільник ФФУ має безпосередній стосунок. При цьому вибору замовник не має. Хоча міг би зекономити, бо вартість штучної трави в тих же бельгійських і турецьких компаній, які вже були на українському ринку, майже вдвічі нижча.


Уже зараз, за рік до виборів глави держави, представник президентської політичної сили Павелко називає «штучні поля в кожному куточку України» одним із досягнень владної команди. Непогана PR-кампанія виходить за кошти УЄФА та державного бюджету. Тільки чи доречні такий поспіх і перевитрати тоді, коли триває війна й залишаються недофінансованими безліч інших заходів, зокрема й спортивних? З іншого боку, практика показує, що без політичної доцільності жоден серйозний проект у нашому спорті не реалізовувався. Наприкінці 1990-х Пустовойтенко й Суркіс піарилися на уроках футболу в загальноосвітніх школах. У період каденції Януковича зближення з Росією відбувалося, зокрема, і через розвиток хокею. Тепер маємо штучні поля. Кожен із проектів глобальний, на всі виділялися державні кошти, але ефекту в попередніх двох випадках не було. Чи буде зиск від найуспішнішої попри все спортивної бізнес-ініціативи останніх років тепер? 

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...