Історія 2018-05-20 12:12 Станіслав Кульчицький

Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань

Чи були скрипниківщина та шумськізм окремими ідеологічними напрямами

Націонал-комуністи відомі здебільшого як окремі постаті: Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін. Щоб боротися з українським сепаратизмом, дореволюційні ідеологи нарекли його мазепинством. Радянські пропагандисти скористалися прикладом, персоналізуючи учасників визвольних змагань як петлюрівців. Після цього дійшла черга до переслідування прибічників шумськізму та скрипниківщини. Та чи існував націонал-комунізм як цілісна ідейна течія або організована політична сила? Щоб розібратися в цьому, доцільно розглянути проблему під її європейським і загальноросійським кутом.

 

Соціалісти й комуністи


Термін «соціалізм» уперше був використаний на початку 1830-х років в англійській і французькій журналістиці для характеристики праць Роберта Овена й Клода-Анрі де Сен-Сімона. Мислителі, які розробляли соціалістичні ідеї в системному вигляді, вважали, що вони можуть бути втілені в життя через поступове вдосконалення суспільства. Приватна власність, на думку соціалістів, має поступитися місцем колективній або загальнонародній, таким чином створюючи умови для побудови відмінного від капіталізму суспільного ладу, що ґрунтувався б на справедливому розподілі матеріальних благ.

 

Читайте також: Бонапартизм без Бонапарта


У німецькомовних країнах Європи, де соціальні суперечності відчувалися гостріше, виразниками радикальної платформи в соціалізмі стали Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. На відміну від соціалістів основоположники марксизму вважали необхідною експропріацію приватної власності революційним способом. Вони закликали робітничий клас установити своє панування в державі й видерти з рук буржуазії капітал. Ця істотна відмінність у програмі дій вимагала іншого терміна на позначення їхньої платформи, і вони обрали термін, що існував від часів Середньовіччя, — комунізм.


«Маніфест Комуністичної партії» з’явився напередодні революцій, які прокотилися Західною Європою. Пояснюючи зміну термінів у 1888 році в передмові до чергового перевидання «Маніфесту», Енґельс занотував: «Коли ми писали його, ми не могли назвати його соціалістичним маніфестом… У 1847-му соціалізм був буржуазним рухом, комунізм — рухом робітничого класу».


Після революцій 1848–1849 років правлячі кола європейських країн врахували небезпеку привиду комунізму й спробували усунути її соціальними та політичними реформами. Прагнучи заручитися суспільною підтримкою в справі об’єднання Німеччини, прусський канцлер Отто фон Бісмарк запровадив у 1867-му загальне виборче право. Пізніше британські консерватори на чолі з Бенджаміном Дізраелі пішли його шляхом. Опинившись у парламентах, соціалісти почали цінувати демократію, яка давала можливість законодавчо підтримувати малозахищені верстви суспільства. У провідних країнах Європи стали виникати обриси соціальної держави, яка спиралася на співпрацю класів. У теорії соціалісти ще залишалися прибічниками ліквідації приватної власності, але на практиці задовольнилися реформами. Жодна впливова політична сила не оголосила себе комуністичною, щоб не підкреслювати готовності до революційних дій. Соціалісти, у середовищі яких швидко поширювався марксизм, назвали себе соціал-демократами, щоб продемонструвати відданість демократії та соціальним реформам.


Не бажаючи йти проти течії, Карл Маркс розбив комунізм на дві фази: соціалізм із розподілом матеріальних благ за працею й власне комунізм у віддаленій перспективі з розподілом благ за потребами. Тим часом європейські соціал-демократи услід за Едуардом Бернштейном узагалі відмовилися від революційної перспективи, вважаючи капітал і найману працю рівноправними учасниками виробничого процесу.

 

Лєнінізм на тлі марксизму


Суть своєї доктрини Карл Маркс і Фрідріх Енґельс сформулювали в «Маніфесті Комуністичної партії» так: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням — знищення приватної власності». Вони вважали, що передача засобів виробництва в руки нації (націоналізація) автоматично приведе до появи загальнонародної власності, а перехід влади в руки робітничого класу — до диктатури пролетаріату. Однак нації, су­спільства, народи, класи — це безструктурні спільноти. «Руки» могли бути тільки в держав і партій, тобто в структурованих спільнотах з ієрархічною побудовою. Та політичних партій, поєднаних із народною товщею, до появи Лєніна на історичній авансцені не було. Отже, Марксів комунізм був таким самим утопічним, як усі попередні комуністичні доктрини.

 

Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?


Під час революції 1905 року Лєнін знайшов спосіб установлення диктатури вождів своєї партії: 1) створити партію «нового типу», утворену на засадах «демократичного централізму» зі сліпою підпорядкованістю нижчих за ієрархією ланок вищим; 2) повалити самодержавство силами рад, тобто органів самоорганізації революційних мас; 3) віддати радам виконавчу владу; 4) зберегти організаційну роз’єднаність рад і партії більшовиків, за якої діяльність рад визначалася Конституцією, а партії — її статутом; 5) витіснити з рад представників інших партій, тобто перетворити партію і ради на одну політичну силу. Винайдена Лєніним формула влади створювала дві владні вертикалі: партійну (диктаторську) та радянську (управлінську). При партійних комітетах виникла додаткова вертикаль органів державної безпеки.


Проте Лєнін не бажав обмежуватися політичною диктатурою. Революційний марксизм доби «Маніфесту Комуністичної партії» він використав для ідеологічного обґрунтування експропріації суспільства партією-державою, або, як висловився у «Квітневих тезах» 1917 року, державою-комуною. Експропріація суспільства під гаслом ліквідації приватної власності допов­нювала політичну диктатуру вождів диктатурою економічною. Адже приватна власність на засоби виробництва, яка забезпечувала членам суспільства економічну незалежність від держави, опинялася в руках очільників держави-комуни. У центральній Росії почала визрівати під прикриттям європейського марксизму азіатська деспотія. Владімір Лєнін надав їй привабливої зовнішньої форми, але прихована суть була диктатурою вождів незалежної від народного вибору партії. Тоді мало хто це розумів, не була винятком й основна маса самих більшовиків. Структура влади, облудно названої радянською, забезпечувала вождям більші повноваження, ніж були в імператора-самодержця.

Скрипник справді був білою вороною серед «лєнінської гвардії», але тільки тому, що мріяв створити комуністичну систему влади й господарювання в межах України, поєднаної з Росією рівноправними федеративними зв’язками


У Росії, яка була країною соціальних контрастів, ради робітничих і солдатських (за походженням переважно селянських) депутатів здобули після повалення самодержавства колосальну силу. Щоб витіснити з них соціалістів-революціонерів і соратників по партії — соціал-демократів-меншовиків, більшовики змушені були тимчасово відмовитися від ключового пункту комуністичної програми — створення на селі великого виробництва у вигляді радгоспів та комун. Довелося взяти на озброєння гасло незаможних верств селян про зрівняльний розподіл земель через експропріацію поміщицьких маєтків і землі в приватній власності заможних односельців. Тимчасова відмова від власної програми в кінцевому підсумку затягнулася аж до суцільної колективізації селянських господарств у 1930-х. Однак перехід до радянських гасел дав змогу більшовикам здобути більшість у великій кількості рад і домогтися колосального поповнення власних лав: із 24 тис. у березні до 350 тис. у жовтні 1917 року. Завдяки підтримці більшовизованих рад і союзу з лівими есерами лєнінська партія повалила легітимний уряд і на найближчому з’їзді назвала себе Комуністичною — РКП(б).


Декретом про землю вожді більшовиків здійснили на селі зрівняльний «чорний переділ». Майже одночасно «експропріацією експропріаторів» вони розпалили громадянську війну. Такий політичний курс знаходив підтримку народних низів: кількість членів РКП(б) у березні 1920 року сягнула 612 тис. Нестримна пропаганда «світлого майбутнього» з розподілом матеріальних благ за потребами заштовхнула в партію більшовиків силу-силенну людей.

 

Більшовики в Україні


Загальноросійські та українські партії з однаковими програмами не зливалися в одну політичну силу. В Україні діяли загальноросійська партія конституційних демократів (кадетів) й одночасно подібна їй українська партія соціалістів-федералістів (есефів). Швидко зростала загальноросійська партія соціалістів-революціонерів, але окремо від неї — партія українських есерів. Впливові позиції здобула Російська соціал-демократична робітнича партія меншовиків, але не меншу вагу мала партія українських соціал-демократів. Загальноросійські партії відрізнялися від українських ставленням до національного питання.


В Україні вистачало людей, яких приваблювала комуністична ідея створення безкласового суспільства через «експропріацію експропріаторів». Проте більшовики завжди підпорядковувалися волі своїх вождів, які мали намір будувати партійні комітети в національних регіонах як невід’ємну частину єдиної централізованої партії. Тому не виникло партії українських більшовиків, яка могла б протиставити себе лєнінській партії. Поодинокі спроби створити її були, і тут ми підійшли до проблеми націонал-комунізму.

 

Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз'єднання


Одним із перших націонал-комуністів можна назвати Василя Шахрая. Він був членом виконкому Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів та потрапив на І Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові. Потім працював у першому радянському уряді України народним секретарем — спочатку військових, а потім земельних справ. Символ віри цього комуніста можна проілюструвати словами 24-річного Фрідріха Енґельса, з якими той звертався до мешканців містечка Ельберфельд, де навчався раніше в гімназії: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, за це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і насамперед людське серце».


Разом із полтавським більшовиком Сергієм Мазлахом Шахрай написав у 1918 році полемічний твір «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». Видана в Саратові, одному з найбільших центрів українського національного руху поза Україною, цю книжку негайно конфіскували й знищили місцеві органи радянської влади. Причиною було риторичне запитання, яке автори ставили Владіміру Лєніну: «Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?». Відповідь вони знали наперед: «Ми, певна річ, не могли не помітити, що являємося білою вороною в колах нашої партії». І справді, більшовики України українськими більшовиками не були. Адже вони походили з російського або русифікованого населення великих міст, у якого було мало спільного з інтересами українського народу.


На Таганрозькій нараді більшовиків у квітні 1918-го постало питання про створення окремої від РКП(б) Комуністичної партії в Україні. Майже для всіх учасників наради таке питання було суто кон’юнктурним. Вимагалося зберегти можливість легальної роботи в окупованій австро-німецькими військами Україні. За умовами Брестського миру лєнінський Раднарком був змушений визнати незалежність УНР і зобов’язатися укласти з нею мирний договір. Нарада утворила бюро зі скликання установчого з’їзду партії на чолі з Миколою Скрипником і схвалила запропоновану ним назву, що нібито натякала на її самостійність: Комуністична партія (більшовиків) України. Показово, що було відкинуто пропозицію групи полтавських більшовиків (передусім Василя Шахрая), яка запропонувала альтернативну назву: Українська комуністична партія. Мовляв, «така назва суперечила б її інтернаціональному характеру». Установчий з’їзд більшовиків України відбувся в Москві у липні 1918 року й створив Комуністичну партію з власним Центральним комітетом і власними з’їздами, але цілком підпорядкованими Центральному комітету та з’їздам РКП(б).
Черговими білими воронами в українському більшовицькому середо­вищі 1919–1920 років виявили себе «федералісти» на чолі з головою Чернігівського губревкому, а потім секретарем ВУЦВК Георгієм Лапчинським. Ця опозиційна фракція домагалася утворення самостійної Української комуністичної партії й виступала за рівноправні федеративні відносини між УСРР і РСФРР.

 

Читайте також: Київ об’єднує всі українські землі


Потім збунтувалася проти централь­­ного керівництва вся більшовицька організація України. ІV партконферен­ція в березні 1920‑го забалотувала продиктований ЦК РКП(б) список членів ЦК і самостійно обрала склад свого керівного органу. У довгій історії КПРС це був єдиний випадок колективного непослуху. Реакція партійного центру була миттєвою. ЦК РКП(б) розпустив обраний склад ЦК КП(б)У і призначив тимчасове бюро — до нової партконференції. Під час радянсько-польської війни в Україну був відряджений Фєлікс Дзєржинскій із завданням «оздоровити» тили Червоної армії. Особливу увагу він приділив більшовикам. З квітня до жовт­ня 1920 року столична організація КП(б)У зменшилася з 6489 до 3300 членів. За цей час із Росії на керівні посади в Україну були відряджені 1042 відповідальних працівники. Після всіх чисток і вливань КП(б)У стала на певний час надійною частиною партії в очах її вождів.

 

Ідейний та організаційний крах партії боротьбистів


Розпропагований більшовиками привид комунізму досить швидко заволодів основною частиною найчисленнішої серед національних партій України — партією українських есерів. Сталося це через те, що реалізацією Декрету про землю Лєніну вдалося поєднати вірус комунізму з давньою ідеєю всеросійського селянства про «чорний переділ». Звичайно, вождь не роз’яс­нював народним масам, що зрівняльний розподіл орних земель є відступом від комуністичної доктрини. Йому було важливо скористатися підтримкою села для здійснення комуністичних перетворень в інших сферах економіки. Змагаючись із більшовиками за вплив на незаможне селянство, переважна частина есерів волею обставин змушена була підтримати здійснювані в радянській Росії комуністичні перетворення.


Есерівський рух розколовся в критичні для України часи, коли Центральна Рада була розпущена й до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Праве крило УПСР висловилося за поміркованішу соціально-економічну політику, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліве, навпаки, мало намір іти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу селянських мас проти гетьманської політики реставрації приватної власності поміщиків. На ІV з’їзді УПСР у травні 1918 року переважали представники радикального напряму. Тому новообраний Центральний комітет перевів партію на нелегальне становище і дав їй назву УПСР (боротьбистів) від назви центрального органу — тижневика «Боротьба». Праві есери створили власний центр та організувалися в самостійну партію.


Програма боротьбистів була далекою від більшовицької. Згадуючи селянський з’їзд, пов’язаний із висуванням делегатів на Трудовий конгрес від Полтавської губернії, один із діячів партії боротьбистів Іван Майстренко зауважив, що його учасники розкололися на дві приблизно рівні за чисельністю групи: одні були прихильниками Директорії, а інші закликали запроваджувати радянську владу. Характеризуючи останніх, Майстренко підкреслював: «Це були не прихильники більшовицької влади, а виразні прихильники радянської влади в самостійній Україні, тобто прихильники боротьбистської партії».

 

Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору


Прагнучи до співпраці з більшовиками в тактичних питаннях, боротьбисти бачили, що їхня партія базується на інших теоретичних засадах. У серпні 1918-го їхній теоретик Василь Еллан-Блакитний заявив: «Ми не можемо єднатися з більшовиками та лівими есерами, оскільки вони комуністи, а ми соціалісти». Однак уже в березні 1919 року боротьбисти ухвалили комуністичну платформу й назвалися Українською партією соціалістів-революціонерів-комуністів (УПСР комуністів-боротьбистів). Ще через півроку, у серпні 1919-го, після злиття з Українською соціал-демократичною робітничою партією (незалежних лівих), утворилася Українська комуністична партія (боротьбистів) — УКП(б).


Перехід боротьбистів із соціалістичних на комуністичні позиції на зламі 1918–1919 років зумовлювався конкретною ситуацією. Народні маси не погодилися з оголошеним Павлом Скоропадським зобов’язанням «відновити права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації». Селяни бажали привласнити поміщицькі землі, а робітники — приватизувати свої фабрики. Якщо комунізмом вважати ліквідацію приватної власності, а саме таку його інтерпретацію давали основоположники марксизму, то народні «низи» колишньої Російської імперії виявилися в ситуації війни та господарської руїни стихійними «комуністами». Комуністами в лапках, бо вони бажали не ліквідувати приватну власність як таку, а заволодіти чужою власністю. Ідучи слідом за «низами», боротьбисти аж ніяк не збиралися солідаризуватися із суспіль­но-політичним і соціально-економічним курсом Раднаркому. Після укладення вимушеного союзу з КП(б)У провідним їхнім діячам довелося брати участь у відновленні більшовицького варіанта радянської влади в Україні. Включений до Все­укр­ревкому Григорій Гринько побачив, як відновлювалася ця влада: після оволодіння ситуацією з допомогою військових підрозділів і чекістів Всеукрревком ліквідував наявні ради й насаджував замість них ревкоми з власних призначенців. Потім місцеві ревкоми мусили турбуватися про те, щоб громадяни, яких не позбавили права голосу, обрали в раду потрібних владі кандидатів. Гринько з обуренням заявив редакції газети «Боротьба» у грудні 1919 року: «Нині на Україну розповсюджуються апарати, органи і осередки влади, пов’язані матеріально та ідейно за своїм складом із системою радянської влади у Великоросії».
Змушуючи більшовиків України укласти тактичний союз з УКП(б), якого вони не бажали, Лєнін одночасно підкреслював, що це ворожа політична сила. Насичуючи Україну військовою силою (до кінця 1920 року Лев Троцький довів тут чисельність військовослужбовців до 1,2 млн), Кремль створював ситуацію, за якої боротьбисти змушені були зникнути як самостійна політична сила.


Самоліквідація УКП(б) відбулася на згадуваній вище ІV партконференції КП(б)У. Перед партконференцією в Україні налічувалося 15 тис. членів УКП(б) і 13,5 тис. членів КП(б)У. На засадах індивідуального членства в КП(б)У було прийнято тільки 4 тис. боротьбистів. Під час перереєстрації та наступної чистки КП(б)У майже всі вони були виключені.

 

Окремі представники.Микола Скрипник, Олександр Шумський, Василь Шахрай. Націонал-комунізм в Україні не існував як ідейна течія або як єдина політична сила

 

Феномен Володимира Винниченка


Колоритна фігура Володимира Вин­ниченка на останньому етапі його політичної кар’єри теж підверстується під поняття націонал-комунізму. Винниченків націонал-комунізм слід назвати радянським. Радянський націонал-комунізм відповідав неопоганеним вірусом «наукового» комунізму гаслам революційних мас після повалення самодержавства.


Володимир Винниченко був виразником інтересів рад, до того як більшовики перетворили їх на клон власної партії. Іван Лисяк-Рудницький зазначав, що Володимир Кирилович засвоїв у марксизмі тільки фразеологію: «Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націо­нал-комунізму в тому сенсі, що в його «Відродженні нації» та публіцистиці наступних років пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу. Але куди логічніше, інтелектуально стійкіше обґрунтування концепції українського шляху до комунізму, української радянської державності знайдемо в працях Миколи Скрипника».

 

Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР

 

Микола Скрипник як націонал-комуніст


Трагічна доля і вагомий внесок Миколи Скрипника в національне відродження 1920-х років вирішально вплинули на визнання його в наші дні найвидатнішим діячем українського націонал-комунізму. З таким твердженням можна погодитися, але тільки тоді, якщо ми одночасно визнаємо його одним із тієї невеликої когорти більшовиків, яка не заморочувалася комунізмом як «світлим майбутнім», а цілком свідомо будувала його як політичну та економічну диктатуру. Скрипник справді був білою вороною серед «лєнінської гвардії», але тільки тому, що мріяв створити комуністичну систему влади й господарювання в межах України, поєднаної з Росією рівноправними федеративними зв’язками. Виникає риторичне запитання: чи треба залишати його на п’єдесталі нашим сучасникам?


У період, який передував 1920-м рокам, Скрипник створював «партію нового типу» та її органи державної безпеки як інструмент диктатури більшовицьких вождів. Поставити йому в заслугу можна тільки те, що він намагався створити КП(б)У як самостійну партію, пов’язану з РКП(б) тільки через Комінтерн. Та й то на установчому з’їзді КП(б)У всіляко відхрещувався від принципу організаційного самостійництва, посилаючись на умови Брестського миру.


Націонал-комунізм в Україні не існував як ідейна течія або як єдина політична сила. Трагедія творців і захисників української національної державності полягала в тому, що вони не були достатньою мірою підтримані своїм народом. У ситуації господарської руїни народні маси піддалися спокусі заперечити право приватної власності й зіграли в піддавки з лєнінською державою-комуною, яка поставила за мету відродити на нових засадах дореволюційну імперію.

 

Новини RedTram

Loading...