Суспільство 2018-03-12 18:25 Вікторія Малишева

Кохання в окупації

Подруга, яка вже два роки мешкає в Рубіжному, запитала мене: «Ну і як там у Луганську з коханням?». Вона вже двічі запитує про це й, чесно кажучи, ставить у глухий кут такою цікавістю. По-перше, вона приїздить до Луганська три-чотири рази на рік — не менше, а по-друге, це дивне запитання.

Луганськ — не космічний вимір, у якому немає нічого на зразок кисню, то чому вона питає про це? Та ще й після того, як дізнається новини про ціни, настрої, зміни в життєвому та політичному стані міста. Я завжди не знаю, що відповідати. Якщо загалом — життя триває. Люди одружуються, народжують дітей, розлучаються. Єдине — весіль стало набагато менше, а діти часто народжуються незалежно від того, чи їхні батьки ще не пара чи вже не пара.

 

Тобто кохання існує, хоча й у дуже сурогатних формах. Як можна будувати особисте життя з комендантською годиною о 23:00? Тобто пара повинна зустрітися після роботи (якщо вони її мають), провести разом десь час, а потім встигнути на останній транспорт о 19:00. Тобто на побачення в них виходить приблизно… менше ніж година, якщо вони справді прив’язуються до міського транспорту та мають роботу.

 

Якщо все трохи інакше — живуть поруч та ще вчаться, то бути разом можна й до десятої вечора, щоб устигнути потім розбігтися до комендантської години. Але зараз (і це суттєва зміна) люди не хочуть усіх цих труднощів, не мають грошей на таксі чи кав’ярні, дуже часто просто починають жити разом ще до того, як більш-менш дізналися одне про одного. Чи то винаймають житло, чи з’їжджаються, коли в когось є кімната в батьківській квартирі або власна квартира, та починають вести спільне господарство, якщо це можна так назвати. Чи то він ночує в неї, чи вона в нього. Жодних обов’язків, вони навіть знають одне одного ще не дуже. Але всі навколо розуміють, що так набагато простіше. Це новий алгоритм, коли інтимне життя починається раніше, ніж дружба чи емоційний зв’язок, і часто закінчується до того, як з’являться ці аморфні категорії в можливих тривалих стосунках. Не певна, що це дуже добре.

 

Читайте також: 8 березня в Луганську

 

Це механічне життя, яким керує зручність. Моя приятелька жила так із таксистом. Дивно ж, правда, описувати когось лише як таксиста, ніби це взагалі головна характеристика людини. Він приїжджав до неї коли-не-коли, вони мали секс, вона щось прала йому, він залишав гроші чи їжу. Я підозрюю, що він мав дружину, бо був радше бідним таксистом, на якого вона не могла розраховувати постійно. Але моя приятелька так потребувала фінансової допомоги та їжі, що дружина, діти того таксиста чи їхнє можливе майбутнє для неї на той час не мали жодного значення.

 

Ще дивина — безбатченко в дуже багатьох новонароджених. Це знову-таки нова категорія життя, коли батько не хоче реєструвати себе в метриці дитини, щоб одержувати тисячу карбованців допомоги від «держави» за статтею соціальної допомоги «мати-одиначка». Я нещодавно спробувала обговорити це зі знайомими й, на мій подив, зіткнулася з тим, що майже всі розуміють цей стан речей, схвалюють його: «Так, це цілком нормально, тисяча зайвою ніколи не буде». Казали ще багато чого, але зі спільним висновком: вчинили цілком правильно — від «держави» треба взяти все. А здивувало те, що так думала більшість, кого я опитала. Здавалося, лише я думаю про глобальніший стан речей — те, що дитина на все життя залишається з прочерком про батька у свідоцтві про народження. Ніхто не звернув на це уваги, а здавалося б, то не дрібнички.

 

Читайте також: Навіщо їм це

 

Ще про весілля. Це як фінал, тріумф стосунків, останній ключ від форту Буаяр. До цього пара могла жити разом рік, два, п’ять років… Тобто з’їсти разом той пуд солі. Він переконався, що вона нормально готує та не товстішає, а вона — що він може заробляти й непоганий у ліжку… Сам розпис вже давно не має нічого спільного з романтикою. Мої знайомі, коли остаточно зрозуміли, що одружуватимуться, перейшли міст на Станицю, розписалися на території вільної України, а весілля вже гуляли в Луганську для всіх родичів. Зараз весілля на зразок купівлі авто — річ дуже дорога та часто занадто розкішна для більшості. На тих, хто одружується, дивляться як на дуже багатих людей, які змогли-таки зорганізувати власне життя та фінанси на цю невиправдану процедуру шлюбу. Заплативши тисяч триста російських рублів за ресторани — фотографів — зачіску — транспорт — одяг — тамаду, навряд чи пара розійдеться швидко: буде банально шкода грошей, витрачених заради згадки та емоцій. За ці гроші можна було б придбати авто, поїхати у відпустку, купити щось додому… Хоча ціна весіль часто починається від 500 тис. руб. — щоб справді було що згадати, а не задля мінімуму родичів та кількох друзів. Хоча ані витрати, ані всі труднощі не гарантують тривалого спільного життя, бо змінилося ще дещо: кожен став сам за себе. Ніхто не підписувався під тим, щоб жити разом у бідності, труднощах та хворобах. Усі хочуть кращого життя та якомога швидше.

 

Читайте також: Територія «чесності» 

 

…Я була в гостях у знайомих. Вони спитали: хочеш, познайомимо тебе з чоловіком? Я здивувалася, чого б це вони почали турбуватися про це. Вони пояснили: дуже гарний чоловік живе поруч, усе вміє, не зловживає, має роботу, автівку… Коли так когось описують, щось не клеїться. Чого це він сам у свої, здається, 44 роки? Виявилося, влітку 2014-го в нього загинули на очах дружина та син-школяр. Вони разом переходили дорогу біля 11-ї лікарні, а вбило від пострілу чомусь лише їх… у нього на очах. Він уже майже оговтався, працює, не почав пити. Не дуже хоче з кимось спілкуватися. Живе з тещею, бо і він, і вона залишилися цілком самотніми в цьому світі. Стали сиротами за одне літо — чужі й такі близькі люди. А головне, він парту сам синові змайстрував, коли той ішов до школи, любив і сина, і дружину…

 

А теща наполягає йому з кимось уже почати зустрічатися, бо найбільше боїться самотності в старості, а смерть дочки з онуком вона вже майже пережила… Не знаю, чи про кохання ця історія. Але це теж реальність, коли війна вносить нові корективи в життя та моральні цінності. Після таких історій чомусь хочеться ще міцніше тримати сина за руку, ще міцніше притулятися до нього та не відпускати від себе. І як пояснити все це тим, хто питає, як ми? Так, і тут життя триває, майже як і в усіх, але воно стало дуже швидким, як кіно в перемотці. Знайомство — зустріч — спільне життя. Мені іноді здається, що люди просто бояться чогось не встигнути за життя, тому кваплять його, не здатні очікувати ані хвилини, бо життя стало мати нову ціну після того літа, стало пришвидшеним, як космічна подорож у нові невідомі виміри.

Новини RedTram

Loading...