Політика 2018-02-28 12:30 Крамар Олександр

Привид «четвертої республіки»

Чим загрожує країні обрання клаптикового парламенту, який не представлятиме інтересів більшості суспільства

Останні опитування громадян, які фіксують надзвичайно велике розпорошення симпатій виборців за одночасного збереження величезного незадоволеного запиту на нові політичні сили, дедалі виразніше сигналізують про ймовірність серйозної кризи, яка може загрожувати політичній системі України після майбутніх виборів. Якщо нинішня тенденція до фрагментації політичного поля й далі триватиме, а виборча система та чинна парламентсько-президентська модель управління країною збережуться, то з новим парламентом на них чекатиме період дестабілізації, аналогів якому непросто знайти в новітній українській історії.

 

Розмноження та ділення


Проведені ще напередодні різдвяно-новорічних свят соціологічні заміри засвідчили, що тенденція до розпорошення електоральних симпатій співвітчизників триває в міру появи нових політичних проектів, які дають вихід одвічному прагненню українців до постійного пошуку нових облич у політиці. Останні не лише здобувають свою частку серед громадян, які донедавна належали до тих, хто не визначився, а й відкушують частинами прихильників у давніх учасників політичного рейтингу. За даними дослідження Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Центру Разумкова, проведеного з 15 по 19 грудня, лише за пропорційною частиною списку до Верховної Ради мали шанс потрапити принаймні сім політсил із результатом у кожної лише по 6–12% («Батьківщина», БПП «Солідарність», «За життя» Мураєва — Рабіновича, «Громадянська позиція» Гриценка, «Самопоміч», Опозиційний блок і Радикальна партія Ляшка). Сукупно їх підтримує лише 55% навіть серед тих, хто має намір прийти на виборчі дільниці, і значно менше ніж половина громадян, у яких є право голосу.

 

Читайте також: Головний біль політтехнологів


Чимало нинішніх політсил, що вже зараз демонструють свої амбіції взяти участь у найближчій виборчій кампанії, суттєво не дотягують до виборчого бар’єра, але не збираються сходити з дистанції та поки що не показують серйозних намірів гуртуватися у виборчі блоки. Так, наразі розпорошеним є націоналістичний електорат: за список «Свободи» готові проголосувати 3,2%, за три інші політсили, що ведуть боротьбу на тому самому електоральному полі («Державницька ініціатива Яроша», «Національний фронт» Білецького та «Правий сектор»), сукупно згодні віддати свої голоси ще 1,8%. Нові опозиційні проекти на кшталт Руху нових сил Міхеїла Саакашвілі, «Народного контролю» Дмитра Добродомова, «Хвилі» Віктора Чумака та Демократичного альянсу сукупно мають підтримку 3,9% виборців. 1,5% у разі проведення виборів до парламенту мала б шанс здобути Аграрна партія України, ще 1,2% — популістська Партія простих людей Капліна.

Гіперфрагментація парламенту й політичного поля країни загалом штовхатиме державу до ситуації малокерованого, принаймні формальними інституціями, хаосу. Натомість відкриватиме широкі можливості для диригування політичними процесами з боку закулісних гравців

 

Соціологічні опитування фіксують не лише традиційно чимало тих, хто досі не визначився з вибором, а й, що важливіше, величезний попит на нових лідерів. Дві третини населення України (67%) вважає, що країна потребує нових політичних лідерів, проте лише 19% переконані, що такі лідери вже є. Це створює потужне поле для появи нових облич і політичних проектів. Є попит на будь-яку нову політичну силу. Звідки можуть прийти потенційно нові політичні лідери? Дані соціологічних опитувань свідчать про дуже високі рівні довіри передусім до середовищ військових (63,4% повністю або радше довіряють), антикорупційних органів, зокрема НАБУ (35,1%), громадських (44%) та волонтерських організацій (61,3%). При цьому до волонтерів і військових рівень повної довіри перевищує 10%.


Найбільше підтримують зірок шоу-бізнесу, імена яких останнім часом дедалі активніше звучать в інформаційному просторі: Святослав Вакарчук має цілковиту довіру 8,9%, а разом із тими, хто його частково підтримує, — 37,8%, Володимир Зеленський відповідно 6,4% та 34,7%. Партія останнього «Слуга народу» менш ніж за місяць свого існування здобула чотиривідсотковий рівень підтримки серед тих, хто має намір прийти на виборчі дільниці. Як засвідчив досвід УДАРу Віталія Кличка під час виборчої кампанії 2012 року, цього, за умов колосального запиту на нові обличчя, що актуально й зараз, і в разі правильно організованої кампанії, достатньо, щоб успішно провести до парламенту будь-яку команду.


Крім включених до опитування політсил високою є ймовірність появи з наближенням виборів нових, оновлених проектів у нинішньому владному таборі. Старі виборчі бренди на кшталт БПП чи НФ дедалі більше вичерпують себе, а взаємне терпіння, яке має сенс у нинішньому форматі владного конгломерату та чинного складу парламентської коаліції, втратить будь-який сенс у разі перевиборів. Особливо тоді, коли шанси на переобрання нинішнього глави держави стануть мінімальними, та й навіть якщо йому це таки вдасться.

 

Читайте також: Мисливці за голосами


Насамперед уже очевидним є прагнення реалізувати свій виборчий проект нинішнім прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом. Наразі йому повністю чи радше довіряють 17,8% опитаних громадян, а сам він активно вдається до популістської риторики, намагаючись зайняти нішу «ефективного господарника», якого цікавить лише рівень життя громадян. І, судячи з останніх опитувань, має чималі рейтинги, принаймні в Центрі (5,6% серед тих, хто має намір взяти участь у голосуванні) та на Півдні (3,5%) країни. На Півдні рейтинг Гройсмана майже зрівнявся з показником Порошенка, а в Центрі сягає його половини (5,6% проти 13,5%), тож, якби він вирішив удатися до самостійної гри, це призвело б до значного перерозподілу в таборі нинішніх прихильників БПП. Врешті-решт, змагання між Гройсманом і Порошенком чи їхніми партійними проектами на найближчих виборах цілком може скидатися на історію Ющенка — Яценюка десятирічної давності.


Зарано списувати з електоральних рахунків і лідерів «Народного фронту». Позірно низький рівень підтримки в 1,6% тих, у кого є намір прийти на вибори, має потенціал для суттєвого збільшення за умови вдалого ребрендингу та добре організованої виборчої кампанії. Зрештою, ті ж таки опитування свідчать, що Арсенію Яценюку все ще повністю або часткового довіряють 6,3% опитаних, Олександрові Турчинову — 7,3%, Арсенові Авакову — 7,7%, Андрію Парубію — 8,5%. Це залишає потенціал для проходження їхньої політичної сили чи навіть сил до майбутнього парламенту, але водночас здатне в разі активізації їхньої виборчої кампанії відібрати кілька голосів у частини політсил, які, за останніми опитуваннями, проходять до Верховної Ради.


Врешті, залишається й потенціал для перезапуску політичного проекту Віталія Кличка, якому так чи інакше довіряє все ще понад 20% опитаних українців, а відносини групи УДАР у межах БПП із рештою владного конгломерату останнім часом стають дедалі складнішими. Так само рівень повної або часткової довіри до чи не найбільш політично активного генпрокурора за всю історію країни Юрія Луценка (8%) цілком достатній, щоб спробувати реалізувати власний політичний проект на виборах до Ради, якщо відбудеться переформатування владного конгломерату або загостряться його відносини з іншими представниками в ньому.

 

Вперед у 1998-й?


Усе це свідчить про високу ймовірність подальшого розпорошення виборчих симпатій громадян до тих, хто найближчий до парламенту. Традиційне сподівання, що більшість із тих, хто не визначився, у підсумку змушені будуть проголосувати за нинішніх шістьох-вісьмох фаворитів, цього разу має великі шанси не справдитися. Натомість ці голоси розподіляться між новими агресивними учасниками виборчої кампанії. Висока конкурентність і притлумлення відчуття небезпеки перемоги протилежного табору, яке відігравало ключову роль із початку 2000-х років та особливо під час кампаній 2006–2012-го, здатні згенерувати таку війну кожного за себе й усіх проти всіх, що призведе до «викидання за бар’єр» значної частини амбітних політсил, які здобудуть по 2%, 3% і навіть 4% голосів виборців. І водночас до проходження в парламент навіть більшої кількості політсил, ніж ті сім, які фігурують в останніх опитуваннях. Крім того, активізація кампанії та не лише загострення боротьби за тих, хто не визначився, а й перерозподіл голосів нинішніх фаворитів здатні призвести до непроходження в парламент навіть частини з тих політсил, які, за нинішніми опитуваннями, мають високі шанси туди потрапити. Адже їхні потенційні опоненти ще просто не заявили про себе, а тим більше не почали активної кампанії.

 

Читайте також: Вибори-2019: Гра навколо престолу


Тож з огляду на фрагментацію парламенту найближчі вибори можуть навіть перевершити результат призабутої кампанії 1998 року. Тоді половина депутатів також обиралися за пропорційними списками, а половина в мажоритарних округах. Прохідний бар’єр для партій і блоків становив 4% (зараз 5%), а в округах, як і зараз, обраним вважався той, хто здобуде відносну більшість голосів. У результаті до Верховної Ради пройшло вісім партій і ще чотири політсили зовсім трішки не дотягнули до бар’єра, набравши від 2,7% до 3,7% і в такий спосіб «спаливши» голоси близько 13% виборців. Загалом усі 225 мандатів за партійними списками виявилися розподіленими між партіями, котрі сукупно набрали лише 65,8% голосів тих, хто таки прийшов на дільниці, і тільки 46,8% громадян, які мали право голосу. Оскільки в мажоритарній частині спотворення реа­льного волевиявлення громадян було ще вищим у результаті принципу відносної більшості, коли для обрання часто було достатньо дістати підтримку 15–25% виборців того чи іншого округу, то парламент зразка 1998‑го був відображенням політичних симпатій явної меншості громадян. А в ньому самому разом із групами, утвореними мажоритарниками, функціонувало одночасно до 14 різних фракцій та груп, перелік і склад яких, своєю чергою, також був досить нестабільним, що створювало сприятливий ґрунт для маніпуляцій депутатським корпусом із боку як виконавчої влади, так і олігархічних груп, які саме тоді народжувалися в країні.

 

Бути чи не бути


Однак повторення в гіпертрофованій формі негативних наслідків виборів 1998-го зараз куди більше загрожує країні, ніж 20 років тому. Адже принциповою відмінністю тих часів було те, що країна жила в умовах президентсько-парламентської республіки, коли повноваження та можливості автономної роботи президента й виконавчої влади були незрівнянно більшими, ніж зараз. Адже впливовість нинішнього президента Петра Порошенка чи його попередника Віктора Януковича спиралася передусім на потужні власні фракції в парламенті, які сукупно становили якщо не абсолютну, то принаймні переконливу відносну більшість депутатів. Без цього за чинної редакції Конституції позиції українського президента в клаптиковому парламенті будуть надзвичайно слабкими, а будь-який уряд, котрому доведеться шукати підтримку принаймні п’яти–семи, а можливо, і більше дрібних фракцій та груп, — надзвичайно хитким і нетривалим.

 

Читайте також: Фарс стає мейнстримом


Це загрожує Україні зануренням у стан перманентної нестабільності, як у часи Четвертої республіки 1946–1958 років у Франції чи в добу президентства Леоніда Кравчука в Україні зразка 1992–1994-го. Навіть у Франції з її незмінними демократичними традиціями й усталеною націо­нальною ідентичністю це в підсумку поставило країну на межу катастрофи та громадянської війни, а в нашій країні спровокувало найглибший за всю її історію економічний обвал 1992–1994 років.


Однак у нинішній Україні, яка живе в умовах незавершеного збройного конфлікту й перебуває під прицілом цілеспрямованої роботи Кремля на знищення, фрагментацію під приводом федералізації та/чи подальшого її підпорядкування, загрози від такого сценарію розвитку подій є значно більшими. Гіперфрагментація парламенту й політичного поля країни загалом штовхатиме країну до ситуації малокерованого, принаймні формальними інституціями, хаосу. Натомість відкриватиме широкі можливості для диригування політичними процесами й маніпулювання як депутатським корпусом, так і залежними від нього органами виконавчої влади і в центрі, і на місцях із боку закулісних гравців. До того ж цими гравцями будуть як внутрішні, так і зовнішні центри впливу. І Збройні Сили, і спецслужби, не кажучи вже про правоохоронні органи чи судову систему, опиняться в стані слабкої керованості. Спецслужби чи Збройні Сили можуть відчути себе забутими та переорієнтовуватися на зовнішні центри впливу, а правоохоронні органи й суди — на місцеві групи інтересів і центри впливу.


Яким буде вихід зі стану цього керованого хаосу, можна лише здогадуватися — від позаконституційного (бо конституційний буде неможливим) приходу до влади сильної руки з того чи іншого середовища до процесів цілковитої деструкції та феодалізації держави. У будь-якому разі таке середовище може виявитися одним із найсприятливіших як для лобіювання сценаріїв федералізації України (фактичної чи навіть юридичної), так і для акцентування на тому, що Україна — failed state, а її збереження, принаймні такою, як нині, залишатиметься під питанням.

Новини RedTram

Loading...