Культура 2018-02-08 13:44 Барабаш Катерина

Емоціональні паралелі

Роттердамський кінофестиваль у думках про одержимість

На вході до культурного центру De Doelen — головний майданчик Роттердамського фестивалю — сидить сумна людина. Доволі молодий чоловік років 35 з інтелігентною борідкою. Поруч комп’ютер із навушниками, перед ним коробка. За спиною невеликий плакат: «Витратьте 13 хвилин — перегляньте мій фільм і допоможіть чим можете». Ніхто не зупиняється, люди пробігають повз чоловіка, ховаючи очі. Нідерланди наприкінці січня — на початку лютого не тішать теплом і сонцем, зате готові знести з ніг північними вітрами. Але людина сидить цілісінький день, будучи символом сучасного кінобізнесу.

 

Роттердамський кінофестиваль — один із небагатьох фестивалів авторського кіно, на якому можна побачити фільми, зняті за три копійки.

 

Читайте також: 2017-ий у культурі: дерадянізація, розквіт кіно та нові літературні імена

 

Знайти гроші на авторське кіно зараз надзвичайно важко у всьому світі, й це змушує режисерів шукати всі нові й нові шляхи до сердець та умів. А іноді саме через брак грошей з’являються нові течії, які потім стають класикою. Італійський неореалізм виник не від хорошого життя: після війни коштів на кіно катастрофічно бракувало, тож режисери стали знімати на вулицях, а замість професійних акторів запрошувати непрофесіоналів, готових працювати за копійки. Французька «нова хвиля» теж почалася з крихітної суми 400 франків, які Ґодар позичив у тещі, щоб зняти «На останньому подиху». Навіть на той час це була сміхотворна сума. Клод Лелуш мріяв зняти «Чоловіка і жінку» в кольорі, але йому елементарно забракло на це грошей, і один із найвдаліших фільмів французького кінематографа з’явився в чорно-білому варіанті. І ще невідомо, чи була б такою щасливою його доля, якби продюсери мали достатньо грошей для того, щоб зняти кольорову стрічку.

 

Досвід показує, що часом у лідери світового кінопроцесу вибиваються країни, які ще недавно ніхто не міг і запідозрити в кінематографічній потузі. Все у світі змінюється дуже швидко, особливо тепер, в епоху небувалих техногенних метаморфоз


Роттердамський фестиваль — це місце, де видно, як не спить і пульсує художня думка й що їй потрібно не так вже й багато грошей. Скажімо, наскрізь новаторську нідерландську документальну стрічку «Одержимі» в стилі пізнього Ґодара, що брала участь в основному конкурсі, зняли за зовсім невелику суму. Але масштабність проблеми від того не втрачається. Автори наполягають: сучасна цивілізація поставила людську ідентичність на межу знищення. Наслідком стрімкого розвитку соціальних мереж є ізоляція, хоча вони й створюють видимість єднання. Людям наразі здається, що це не так, що все навпаки: відкритість світу й можливість миттєво ділитися своїми думками, емоціями, фотографіями дають шанс не загубитися. Але що активніше розвивається інтернет, то ширше розкидає свої сіті самотність. У цій скупій документальній стрічці крик про допомогу. Точніше, про самодопомогу. Треба якось вибиратися із цих сітей. Як? Поки що незрозуміло.

 

Досягнення цивілізації та їхній зворотний бік узагалі улюблена тема європейського кіно останнім часом. Дедалі частіше режисери знімають про почуття-перевертні, коли звичні емоції набувають іншого сенсу, абсолютно відмінного від задуманого природою. Про це, наприклад, один із найсильніших фільмів фестивалю — грецько-польська «Жалість» Бабіса Макрідіса, створена за сценарієм одного із найуспішніших грецьких драматургів Ефтідіса Філіппоу (з-під його пера вийшли сценарії, за якими знімав Йоргос Лантімос, на сьогодні найвідоміший та найпарадоксальніший грецький режисер). Юриста середніх років, героя «Жалості», спіткало горе: тяжко захворіла дружина, вона в комі.

 

 

Чоловік стає об’єктом співчуття буквально всіх: від сусідки, яка щоранку приносить йому свіжоспечений пиріг, до власника хімчистки, який постійно робить знижки. Але дружина дивом одужує — і співчуття до героя зникає. Ні пирога, ні знижок — звичайні сірі будні. Виявилося, що хвороба близької людини куди менш трагічна, ніж брак співчуття. Герой намагається повернути жалість, до якої він звик і без якої вже не уявляє собі життя, але суспільство не надто щедре на неї. І чоловік зважується на чисте безумство в надії знову стати об’єктом співчуття.

 

Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки

 

Грецьке кіно, яке, попри важке фінансове становище, зараз на підйомі, цілковито просякнуте відчуттям причетності до еллінської культури, ніби намагається прокреслити пряму спадкову лінію з культурою Софокла та Евріпіда. І хоча всі знають, що сучасні греки до тих греків стосунку не мають, тінь давньогрецької трагедії, що здіймається над сучасним грецьким кіно, все ж таки додає йому оригінальності.

 

Ще один із найсильніших фільмів фестивалю — польська «Ніна» молодої режисерки Ольги Шайдас — також присвячений темі самотності людини й пошукам виходу з лабіринту смутку. Сучасне життя, що породило дуже багато способів роз’єднання людей, водночас винаходить і нові методи втечі від ізоляції. За сюжетом стрічки, Ніна, вчителька французької мови, якій під сорок, зневірилася знайти сурогатну матір для своєї майбутньої дитини. А тут ще й стосунки з чоловіком зайшли в глухий кут. Аж раптом у її житті з’являється молода безшабашна лесбіянка Магда. Для дівчини будь-яке табу — пустий звук, а кипіння пристрастей розпалює все довкола неї. І виявляється, що життя набагато простіше та яскравіше, ніж здавалося. Що вихід із глухого кута завжди є, треба лишень не боятися його побачити, скинути з очей звичні шори й піти назустріч своїм бажанням. Утім, ситуація в Польщі нині така, що ще трохи — і подібні фільми виявляться під забороною, зважаючи на прагнення польської влади табуювати вільну думку. Наприклад, віднині під страхом кримінального переслідування заборонено згадувати про вину Польщі в Голок ості. Як знати, чи не ляже тема одностатевої любові «на полицю», де зберігається крамола?

 

 

Про це, зокрема, нова робота чеського класика сюрреалізму Яна Шванкмайєра, останнього з плеяди видатних чехів-режисерів. Вірний кафкіанець по духу й за стилем, 83-річний Шванкмай­єр представив у Роттердамі документально-анімаційно-ігрову стрічку про те, як любительський театр ставить п’єсу братів Чапеків «З життя комах», яка була написана в 1922-му та яка здійняла хвилю обурення. Карел і Йозеф Чапеки придумали жорстку сатиру на все людське плем’я, уподібнивши його до комах і «нагородивши» всіма гріхами. Рийка, Личинка, Лялечка, Паразит поступово так заволодівають свідомістю акторів, які їх грають, що в якийсь момент важко зрозуміти, чи це люди зображають комах, чи навпаки. Написана майже 100 років тому, п’єса не те що не втратила своєї актуальності, а, навпаки, стала ще злободеннішою.


Після нетривалої втрати світовим кінематографом інтересу до актуальних проблем знову настала ера підвищеної уваги до гострих, актуальних тем. Режисерів дедалі більше хвилює незахищеність людини від державної машини. Палестинський «Донос на Сару і Селіма» Муйада Алайана, один із найяскравіших фільмів цьогорічного Роттердама, оселяє героїв у дивної краси Єрусалимі, такому мирному і благосному, що здається, ніби він зійшов із картинки в дитячій книжці. На тлі цієї краси спалахує любов між ізраїльтянкою Сарою та палестинцем Селімом. Чоловік Сари — шишка в ізраїльській армії, і Селіма миттєво приймають за розвідника-терориста, який пробрався в ліжко Сари, щоб дізнатися від неї державні таємниці.

 

 

Десь там, за горизонтом, палахкотить вічний арабсько-ізраїльський конфлікт, і його спалахи забарвлюють несподівану любов у трагічні кольори. Війна проникла не тільки в домівки людей — вона проникла в самі серця, у найпотаємніші куточки душі, де згідно з Божим замислом не повинно бути місця ненависті та підозрі. Історія Ромео та Джульєтти вічна, міняються лише антураж та інтонація. Монтеккі й Капулетті більше не носять пишних беретів, вони одягнені у військову форму й пильно стежать за рухами піддослідних душ. А бразильська «Спека» Маріни Меліанде взагалі надала історії важких відносин людини і держави форми казки-горору. Влада Ріо-де-Жанейро перед Олімпіадою вирішує перебудувати місто, вигнавши зі своїх домівок величезну кількість містян. Молода жінка Ана стає ініціатором протесту мешканців будинку, над яким нависла загроза знесення. У якийсь момент на тілі жінки з’являється незрозумілий висип. З часом він переростає у виразки, а потім узагалі роз’їдає молоде тіло, перетворюючи його на пил. Героїня програла в боротьбі, як програє кожен, хто став на шляху безжальної машини під назвою держава.

 

Читайте також: Чорний день календаря

 

Україну цього року в Роттердамі представили два короткометражні фільми: «Лєнінопад» Анни Єрмолаєвої (знятий спільно з Австрією) та «Маскування» Тобіаса Зієлоні (результат копродукції з Німеччиною). Обидві стрічки теж так чи так присвячені відносинам людини та держави й зняті по гарячих слідах нещодавніх подій в Україні. Майдан і його подальше життя — ця тема поки що хвилює українських художників найбільше. І хвилюватиме ще довго. «Лєнінопад» — 22-хвилинна стрічка про декомунізацію, що бере початок із ліквідації пам’ятників Лєнінові. Один за одним падають на землю кам’яні боввани, що простояли майже все ХХ століття й перші півтора десятиліття XXI. Знімальна група їде з міста в місто, фільмуючи повалення пам’ятників і розпитуючи мешканців про їхнє ставлення до лєнінопаду. 22 хвилини — і яскравий зріз сучасного українського суспільства, весь спектр думок — від байдужого («Кому він тут заважав?!») до радикального («Злочинний виродок має бути знесений!»). 9-хвилинна стрічка «Маскування» — анімаційний перформанс, виконаний масками під час Майдану. Автори проводять емоціональну паралель між гарячковим танцем масок і тією непростою ситуацією, у якій живе Україна.

 

Мабуть, має ще минути час, щоб українське кіно брало участь у таких великих фестивалях, як Роттердамський, нарівні з маститими кінодержавами. Досвід показує, що часом у лідери світового кінопроцесу вибиваються країни, які ще недавно ніхто не міг і запідозрити в кінематографічній потузі: Іран, Румунія, Туреччина, Греція, Ісландія. Все у світі змінюється дуже швидко, особливо тепер, в епоху небувалих техногенних метаморфоз. Звісно, потрібні гроші, сили, кадри, мир у країні. Але якщо є хороший «анамнез» та вміння будувати емоціональні паралелі, все рано чи пізно станеться.

 

Новини RedTram

Loading...