Економіка 2018-02-07 12:38 Шавалюк Любомир

Трудова міграція: там, де нас нема

Чи може Україна зупинити відплив робочої сили за кордон

Що змушує людину покидати дім і перебиратися за сот­ні чи тисячі кілометрів? Скільки людей, стільки й відповідей. Одні шукають ліпших можливостей для особистісного розвитку, інші просто хочуть побачити світ. Хтось не ідентифікує себе з місцем, де народився. Когось нічого не тримає: сім’ї немає, родичі давно вже не рідні. Усіх об’єднує одне: пошуки кращої долі, бо ніхто не покидає місця, де йому добре. І хай там як по-різному люди собі її уявляють, дуже часто все зводиться до вищого рівня добробуту, а саме хорошої роботи та достойної зарплати. Щоб вирушити в далеку дорогу й, можливо, ніколи не повернутися, треба мати певну мотивацію. Вищий рівень добробуту — це, мабуть, головний фактор міграції, ключовий мотив, яким керуються емігранти. Є й інші, як зовнішні, так і внутрішні, але їх не так уже й багато.

 

Полічити голови


Про проблему еміграції українців зараз чимало говорять. Це одна з улюблених тем у суспільстві та серед політиків. Але в її висвітленні багато міфів, бо немає чітких публічних даних про те, скільки людей поїхало та скільки з них не повернулося. За офіційними даними Держстату, у 2016 році з України емігрувало 6,5 тис. осіб (у попередні роки кількість коливалася в діапазоні 14–22 тис.). Якби ця цифра відповідала дійсності, проблема не варта була б виїденого яйця й ніхто не говорив би про напівпорожні села, у яких мешкають тільки діти та літні люди. А враховуючи те, що торік в Україну іммігрувало 14 тис. осіб і що міграційний приріст населення додатний від 2005-го, політики могли б узагалі плескати в долоні й розповідати, мовляв, у нас так добре жити, що маємо перманентний приріст населення від міграції.

 

Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція

 

Насправді все не так. Офіційні цифри не відповідають дійсності, бо враховують тільки тих емігрантів, котрі перед виїздом заповнили стоси документів, без яких факт еміграції не зафіксують і про нього не відзвітує Держстат. У більшості випадків люди їдуть, уникаючи цього бюрократичного ярма. Їм і без того нелегко, бо хай там що ми кажемо, а переїзд за тридев’ять земель — це глибокий стрес для будь-кого. Додавати до нього ще й бюрократичну тяганину не хочеться нікому. Зрештою, багато українців думає, що повернеться, чимало й повертається через якийсь час, нехай навіть просто для того, аби побачитися з родиною. Усе це окремі пласти міграції. Офіційна статистика не здатна їх охопити. Тому справжні масштаби еміграції можна оцінити тільки приблизно. Тиждень використав для цього дані Державної прикордонної служби (ДПСУ) про перетин кордону громадянами України на в’їзд та на виїзд (див. «Один на сто»). Якщо кількість українців, які виїжджають із країни за рік, перевищує чисельність тих, хто в’їжджає, то різниця — сальдо — це де-факто чиста еміграція за цей період. Якщо той, хто виїхав, повернеться в наступному періоді, то або чиста еміграція зменшиться, або замість нього виїде хтось інший і вона не зміниться.


Про що кажуть цифри


Результати аналізу зазначених даних дуже цікаві. По-перше, від 2013-го кількість українців (фактично кількість перетинів кордону, бо дехто їздить по багато разів на рік), які за рік виїжджають в усі країни, крім РФ (основ­на частина — країни ЄС, зокрема Польща), збільшилася на 62% і за результатами 2017-го впритул наблизилася до 30 млн осіб. Як видно на графіку, ця цифра поступово зростала після 2013-го, хоча безвізовий режим із ЄС ми отримали трохи більш як півроку тому. Це наочно показує, що Євросоюз почав на ділі підтримувати Україну не сьогодні й не вчора, а принаймні після Євромайдану. Слід віддати належне європейцям.

 

олігархічний бізнес, який загалом не дружить з ефективністю, програє конкуренцію за робочу силу й не зможе платити ринкові зарплати, тож або стане хронічно збитковим, з’їдаючи економічну могутність олігархів,
або перестане існувати

Цифру виїзду слід розуміти правильно. Ключова її складова — мешканці прикордонних областей. Вони заробляють тим, що купують товар у сусідніх країнах і продають тут або навпаки. Можуть перетинати кордон по кілька разів на тиждень, а це зо сто перетинів за рік в обидва боки. Десяток тисяч таких «човників» забезпечує до мільйона перетинів кордону за рік, а в реальності їхня кількість може бути значно більшою. Новорічні свята вони зазвичай святкують удома, в Україні, тож у чисту еміграцію не потрапляють. Їх не можна вважати мігрантами, хоча вони добряче наганяють статистику.

 

Наступна складова — сезонні мігранти, тобто ті, хто їде на роботу, наприклад до Польщі, на сезон, передовсім улітку. Вони можуть перетинати кордон по кілька разів за рік, приїжджаючи посеред сезону додому на свята чи з особливої нагоди. Але Новий рік та Різдво також святкують удома, бо взимку роботи за кордоном значно менше, тож у чисту міграцію не потрапляють. Оці дві групи разом становлять левову частку тих, хто перетинає кордон. У них немає проблем із візами та паспортами. Тому вони нейтрально сприйняли отримання Україною безвізового режиму з ЄС. Через них сам факт безвізу практично не вплинув на статистику перетину кордону, бо інтенсивність поїздок цих двох груп людей не змінилася.

 

Читайте також: Зубко назвав рівень зарплати, який зможе втримати українців від трудової міграції


Ще одна складова — люди, які не мають жодного стосунку до міграції. Туристи, студенти, учасники ділових поїздок — більшість із них асоціює себе з Україною, принаймні на нинішньому етапі, тож обов’язково повернеться. Багато їх чи мало — оцінити важко, але якщо брати до уваги чутки, то ця кількість зростає. Нарешті, сухий залишок — ті, хто перетинає кордон із квитком в один бік (навіть коли вони мають зворотний на випадок, якщо спитають). Таких щороку близько 200 тис. (дані ДПСУ не дають змоги сказати точніше). Цікаво, що їхня кількість лишається приблизно на однаковому рівні протягом останніх п’яти років і була такою навіть до Революції гідності. Про що це може свідчити? Про те, що для твердо налаштованих виїхати з України немає перешкод: незалежно від того, жорсткі чи ні умови перетину кордону, вони їдуть. Імовірно, їхня мотивація не обме­жується матеріальною складовою. Адже у 2013-му ми мали «стабільність» із відносно високими зарплатами, низьким курсом долара, а водночас європейська криза була в розпалі. Це мало сприяти тому, щоб люди залишалися в Україні чи поверталися із заробітків додому, але на ділі не зменшило потоку еміграції. Можна припустити, що значна частина тих емігрантів — люди, які просто ненавидять Україну й не бажають тут жити за жодних умов, або ті, для кого немає різниці між $200 і $400 зарплати, бо їм потрібно щонайменше $2000. Мабуть, кожен із нас знає таких. А от чи їх настільки багато, щоб формувати основну частину чистої еміграції, — питання відкрите. У будь-якому разі протягом останніх п’яти років соціально-економічні умови життя в країні змінювалися не раз і дуже кардинально, а потік чистої еміграції з України до інших країн (окрім РФ) не змінювався. Це статистичний факт.

 

 

Цікаво, що пом’якшення умов перетину кордону з ЄС, увінчане безвізовим режимом, майже не вплинуло на чисту еміграцію з України. Знову-таки той, хто хоче виїхати, перешкод не бачить. Звідси випливає, що твердження про активізацію еміграції після Євромайдану не відповідає дійсності. Це міф: скільки людей виїжджало безповоротно, стільки виїжджає й зараз, просто тепер про це дедалі частіше говорять. Привід завжди знайдеться: за Януковича причинами були безперспективність, зниження рівня свободи та безпрецедентна корупція, а зараз економічна криза, війна, масштабна пертурбація соціальних імперативів. Водночас лібералізація умов перетину кордону з ЄС, США, Канадою тощо створила дуже багато можливостей для тих українців, які хочуть поїхати повчитися, полікуватися, помандрувати, тимчасово попрацювати тощо, але планують повернутися. Саме тому кількість перетинів кордону зростає щороку протягом тривалого періоду. І, мабуть, зростатиме й надалі.

 

У тилу ворога


Дані ДПСУ дають змогу проаналізувати й еміграційний потік до Росії. За останні чотири роки кількість українців, які щороку їдуть до РФ (фактично кількість перетинів контрольованої ділянки українсько-російського кордону, бо дані, що стосуються ОРДіЛО, сюди не входять), зменшилася на 22%. На графіку чітко видно, що 2013-й виділяється. Після нього люди стали менше їздити до Росії. Пояснень тут кілька. По-перше, надзвичайно важливий політичний фактор. Дуже високий ризик того, що вас звинуватять у шпигунстві чи без суду та слідства посадять до в’язниці. Навіщо ризикувати? По-друге, не менш важливий економічний фактор. Санкції Заходу та падіння цін на енергоносії призвели до глибокої рецесії російської економіки та знецінення рубля. Наслідок — доходи суттєво зменшилися, тепер вони бачаться не надто високими на тлі зарплат в інших країнах (див. «Зарплатна прірва»). Працювати в Росії на той момент стало просто невигідно. Зараз економіка починає поступово відновлюватися разом із ціною на нафту, тож українці трішки більше їздять туди, але до докризових масштабів далеко. По-третє, світоглядний фактор. Очевидно, що значна частина українців й зі Сходу, і із Заходу України після початку українсько-російської війни на Донбасі якщо не прямо вважає РФ ворогом, то принаймні ставиться до неї неприязно. Мабуть, дехто вирішив, що краще бідувати вдома, ніж працювати на агресора. І цей мотив дуже сильний для багатьох наших спів­вітчизників.

 

Читайте також: В останні два роки 1,2 млн українців виїхали на заробітки за кордон


Власне, динаміка чистої еміграції також відображає згадані вище фактори. У 2013-му чиста еміграція з України до Росії була значно вищою, ніж до решти країн світу разом узятих. У 2014-му її масштаби тільки зросли: мабуть, сюди увійшли біженці з Донбасу, значна частина яких виїхала саме до РФ. У 2015-му, коли війна була в розпалі, чиста еміграція була від’ємною, тобто більше українців поверталося з Росії, ніж їхало туди. А протягом останніх двох років кількість людей, які безповоротно виїжджають до цієї країни, поступово зростає, хоча до дореволюційних масштабів ще далеко.

 

Цивілізаційний розлом


Дані ДПСУ засвідчують, що протягом останніх років стався справжній тектонічний зсув у міграційних потоках. Раніше значна частина українців шукала кращої долі саме в Росії: у 2013-му кількість виїздів туди становила 30% виїздів до решти країн разом узятих, а чиста міграція була в півтора раза вищою. Протягом чотирьох років ці цифри грубим рахунком зменшилися удвічі. Є всі підстави очікувати, що відповідна тенденція збережеться. Раніше до Росії на заробітки їхали навіть мешканці Західної України: мову вони знали непогано, а культурна адаптація відбувалася швидко завдяки спільному радянському минулому. До того ж у РФ була цілком конкурентоспроможна зарплата: років 10 тому вона перевищувала рівень доходів у країнах Східної Європи, а країни Заходу були такі віддалені в просторі та ментальності, що для багатьох українців вищі зарплати там були не варті зусиль на адаптацію, вивчення мови тощо. Коли в Європі почалася боргова криза, Росія значно більше приваблювала українських заробітчан, бо непогано пережила глобальну кризу 2007–2008 років, а європейська криза на неї практично не вплинула.


Відтоді дуже багато змінилося. По-перше, війна на Донбасі та глибока економічна криза в Росії породили комплекс як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, що зробили цю країну менш привабливою для українців з погляду заробітків. Частина наших співвітчизників узагалі відмовилася від поїздок туди на роботу. У Західній Україні люди дедалі частіше стають «човниками» та їздять до ЄС і назад, торгуючи товарами з Європи (магазини з такою продукцією є вже навіть у Києві). Ще частина почала шукати альтернативу, але вибір був невеликим, бо йдеться про країни, у яких розмовляють російською та які помітно багатші за нашу. Цікаво, що значно зріс потік нелегальної міграції до Ізраїлю. Кілька місяців тому довелося взяти участь в екскурсії з Єгипту до Єрусалима. Тоді гід одразу сказала, що практично з кожної екскурсії дві-три особи не повертаються й що коли хтось із нас планує залишитися, то нехай попередить одразу, щоб не затримувати людей. За її словами, у 2016-му таким способом до Ізраїлю прибуло близько 40 тис. нелегальних мігрантів, значна частина з яких — українці.


По-друге, радянське покоління поволі відходить, йому на зміну приходять мобільніші, менш закостенілі, яким легше вивчити іноземну мову. Вони без проблем можуть податися на заробітки до Європи. Років 10 і більше тому таких було небагато, якщо порівнювати з трудовою міграцією до Росії. Виїхати до Європи було важче. І якщо хтось із певного села знаходив лазівку й отримував візу та роботу в певній європейській країні, то потім його односільчани їхали тільки туди тим самим способом. Одні села працювали в Чехії, інші в Греції, Португалії, Іспанії, Італії. Європейська криза вигнала додому багатьох українців: вони повернулися на батьківщину й або перестали їздити на заробітки, або почали шукати нові можливості.

 

Читайте також: Любов на відстані. Трудова міграція змінює підходи українців до формування сім’ї


По-третє, за останні 10 років кардинально змінилося співвідношення зарплат (див. «Зарплатна прірва»). Середні зарплати в РФ тепер удвічі нижчі, ніж у Польщі. Зрозуміло, що нелегалам і цього не платять, тож вигода їхати на заробітки до Росії невелика, навіть якщо ви затятий ватнік. За даними ОЕСР, за паритетом купівельної спроможності оплата праці в Східній Європі (Польща, Чехія) та Південній Європі (Португалія, Греція) вирівнялася. Тож їхати на роботу, наприклад, до Португалії зараз не такий великий сенс. Тому й говорять про понад мільйон українських заробітчан у Польщі: ймовірно, левова частка просто перебралася туди з віддаленіших країн.


Тож Україна зробила величезний стрибок не тільки в самоусвідомленні, а й в орієнтації, що підтверджують потоки еміграції. І цей зсув, найімовірніше, не тільки збережеться, а й поглибиться. Російська економіка стагнує й практично не створює нових робочих місць (див. «Де їдять двоє, і третій наїсться»). Гіпотетично Росії може допомогти зростання цін на енергоносії, але чи триватиме воно довго в умовах стрімкого розвитку відновлюваної енергетики? Натомість європейська економіка, схоже, вибралася з нетрів і починає досить швидко зростати, а головне — створювати робочі місця. Якщо додати сюди різницю в доходах і легкий перетин кордону, можливості для українців стають очевидними. І дедалі більше наших громадян ними користуватиметься.


Тектонічний зсув видно навіть на рівні інфраструктури. Раніше серед українських заробітчан, скажімо, в Іспанії переважали галичани, рідше мешканці прилеглих до Галичини областей. Де-не-де можна було натрапити на людину з Центру чи Сходу України. Зараз представництво значно рівномірніше. Колись із транспортом у Європу були проблеми: якщо люди їхали на заробітки, то зазвичай невеликими групами з досвідченим приватним перевізником. Зараз вибір транспорту величезний: зі Львова до Європи щогодини вирушає по кілька автобусів. У центрі відносно віддаленого від західного кордону України Хмельницька стоїть величезна табличка з розкладом руху автобусів на Польщу та інші сусідські країни Європи. Такі рейси до ЄС відкривають із містечок Донбасу, який раніше фактично був закритим. Із започаткуванням Укрзалізницею нових маршрутів та появою нових авіарейсів лоукостерів сполучення з Європою стане максимально насиченим. Водночас кількість рейсів до Росії зменшується, хоча років 10 тому вони були найпоширенішою можливістю виїхати з України, успадкованою з радянських часів. Незалежно від того, закривають їх через війну чи внаслідок того, що люди не їздять, це обмежує можливості.

 

Проблема для держави


Хай там як ми бажаємо людям добра і кращої долі, але масова еміграція — це проблема для будь-якої держави. За останні п’ять років чиста еміграція з України становила майже 2 млн осіб. Це занадто багато, щоб залишити байдужим будь-кого з українських політиків.

 

Головний негативний результат масштабної еміграції — вироджена демографічна піраміда, тобто кількість молоді непропорційно мала порівняно з чисельністю літніх людей. Безпосередній наслідок — хронічний дефіцит пенсійного фонду та низькі пенсії. Опосередкований — зменшення кількості населення, що є бомбою тривалої дії для економіки. Вона не тільки має прямі, очевидні наслідки на кшталт вимерлих сіл, а й призводить до зменшення кількості користувачів інфраструктури (доріг, електромереж, соціальних об’єктів), що робить економічно недоцільним її оновлення чи навіть підтримання в робочому стані. Від деяких об’єктів доводиться просто відмовлятися.
Кожен українець — це «бойова» економічна одиниця, бо навіть якщо він працює в тіні й не платить податків прямо, то робить це опосередковано через споживання (ПДВ, акцизи), купівлю товарів і послуг тих, хто платить. Робота кожного є внеском у ВВП та економічну могутність держави. Хтось зауважить, що грошові перекази емігрантів — ті самі гроші. Так, але їм не відповідає вироблений у країні продукт. Це гроші, на які рідні емігрантів купують імпортні товари та послуги, бо продукції внутрішнього виробництва не вистачає.

 

Читайте також: Більше 30% українських заробітчан мають вищу освіту


Що таке еміграція за своєю суттю? Робоча сила — це економічний ресурс. Еміграція призводить до його втрати. Уявіть собі, що в України забрали землю (скільки галасу навколо ринку землі, через що гіпотетично іноземці можуть купити її частину) чи вдерлися в Росію й перебрали контроль над нафтою та газом? Мовчати точно ніхто не буде. То чому ж Україна спокійно реагує на еміграцію? Неспокій тільки на устах поодиноких політиків, які не здатні нічого вдіяти. Прем’єр-міністр Гройсман каже, що економіка України має зростати на 6–7% щороку, але мовчить про те, яких трудових ресурсів це потребує. І як досягти такого темпу зростання, коли щороку з країни назавжди виїжджає 2–3% економічно активних, причому далеко не найгірших.


Єдина перевага еміграції в тому, що вона підриває олігархічний уклад української економіки. Раніше країна була закритою, спостерігався постійний надлишок робочої сили, тому олігархічні монополії могли дуже довго купувати людську працю за копійки, забезпечуючи цим власну економічну могутність і фактичний контроль над країною. Тепер люди мають вибір. І вони їдуть, тож уже зараз говорять про високий дефіцит робітничих професій, наприклад у Маріуполі. Закінчиться це тим, що олігархічний бізнес, який загалом не дружить з ефективністю, програє конкуренцію за робочу силу й не зможе платити ринкові зарплати, тож або стане хронічно збитковим, з’їдаючи економічну могутність олігархів, або перестане існувати. Країна від цього виграє, але якщо масовий потік еміграції триватиме занадто довго, то від дефіциту робочої сили разом з олігархами можуть постраждати й цілком ринкові підприємства. Важливо, що трудова еміграція — проблема, яка стосується не тільки України. Про втрати населення країнами Балтії ходять легенди (а рівень доходів там вищий, ніж у нас). The Economist наводить приклад Болгарії, яка тривалий час втрачає населення, що, за оцінками ООН, до 2050 року зменшиться із 7,2 млн до 5,2 млн осіб. Проблема в тому, що одні країни мають державну політику боротьби з наслідками еміграції, а інші — ні. Серед перших Польща, що латає дірки в робочій силі українцями, та Словаччина, яка, за даними The Economist, створює умови, щоб високоосвічені емігранти поверталися. Україна належить до других.


Щоб зменшити потік еміграції, потрібно діяти. Слід створювати альтернативу, такі робочі місця в Україні, які давали б змогу заробляти не набагато менше, ніж на Заході. І для цього спочатку має з’явитися усвідомлення проблеми, а далі добре продумана державна політика. Інвестиційний клімат повинен бути на якісно іншому рівні. У новій реальності не має бути місця для рейдерства, кривого правосуддя, тиску держорганів на бізнес та багато чого іншого. Малий і середній бізнес повинен отримувати всебічну підтримку. Та й узагалі держава має організувати життя таким чином, щоб економічні ресурси (праця, капітал, підприємці, державні інституції тощо) були якісні та доступні. А для цього Україна повинна навчитися грати в зовсім іншій економічній лізі. З нинішніми гравцями та тренерами це, мабуть, неможливо.

Новини RedTram

Loading...