Суспільство 2018-01-21 11:06 Бурлакова Валерія

Суворий такелажник

Тернополянин Тарас Кітура, здається, завжди в доброму гуморі. Він так і сипле жартами з будь-якого приводу.

 І якби між цих смішків-пересмішків не траплялися так часто жарти військові (ну от хоча б про сапера-самоучку, який у крамниці ніяк не може зробити вибір між синіми та червоними сигаретами), ніхто й ніколи не здогадався б, що цей веселий бородатий дядько, який цілими днями крутить щось у нутрощах зламаних ноутбуків, тільки нещодавно повернувся з війни. Там, у найгарячіших точках Донбасу, провів останні три роки.

«Сміятися краще, ніж плакати, — писав Еріх Марія Ремарк. — Особливо якщо і те, і те марно». Здається, Тарас цілком погоджується із цим твердженням. Адже знаходить позитив навіть у тому, на що інші цілком серйозно жалілися б, важко зітхаючи.

«До війни я також ремонтував компи, — усміхається молодший сержант запасу. — Потім почався Майдан. Саме там мене і прозвали Равликом за те, що рухався з такою самою швидкістю, як і цей чудовий слимак. Не те щоб я тоді нікуди не поспішав… Просто бронежилет у мене був дуже важкий — афганка. Сімнадцять кілограмів, якщо не помиляюся. Бігати в такому панцирі було практично неможливо. Після Майдану поїхав на війну…»

На Сході Равлик опинився у добровольчій чоті «Карпатська Січ», яка згодом легалізувалася у складі 93-ї механізованої бригади. Свій вибір пояснює просто: саме в цьому підрозділі мав друзів із Майдану. «Наш перший ВОП (взводний опорний пункт. — Ред.) неподалік славнозвісної «Республіки Міст», останнього блокпоста перед Пісками, мав назву «Камікадзе». Ми охороняли дорогу на Донецький аеропорт, у разі якогось кіпішу мали підірвати заздалегідь замінований міст. Чому «Камікадзе»? Бо нас було аж п’ятеро. На всіх мали один гранатомет — РПГ-7, піхотний кулемет Дєґтярьова часів Другої світової війни, який стріляв виключно одиночними, і два автомати. Автомат був би один, якби сусід, дядько з псевдо Кеп із батальйону «Дніпро-1», що чергував на «Республіці Міст», не позичив нам тоді свого калаша… Не пам’ятаю, хто стояв на «Камікадзе» до нас: чи то 28-ма, чи то 93-тя. Але люди там точно були. Зайнявши пост, ми ще залишки їхніх мізків змивали з дивана в закинутому дачному будиночку…»

Читайте також: Формула хоробрості

Після «Камікадзе» Равлика відправили в Піски. «До мене дуже довго доходило, куди я потрапив. Лише коли вперше поїхав додому, щоб трішечки відпочити, остаточно зрозумів, де був… Але думки про те, що повертатися, може, не варто, швидко відігнав від себе. Моєю улюбленою позицією в Пісках була «Хортиця», яку ми облаштували на місці закинутого «Дніпром-1» після прямого поціляння танкового снаряда поста під номером 43. Чому саме «Хортиця»? Мабуть, тому, що там довелося надзвичайно багато копати…»
Потім були підписання контракту, терикон поруч із ДАП, Кримське. «Всюди по-своєму цікаво, — згадує Тарас. — Хоча взагалі-то всі ми підписали контракти до кінця особливого періоду після того, як нам пообіцяли, що наш підрозділ зможе й далі захищати саме Піски. Але в Пісках нас не залишили… А ми, як справжнісінькі вже військовослужбовці, не мали вибору — мусили виконувати накази».

«Офіційно у Збройні сили України я потрапив такелажником, тобто вантажником. На такі посади, бо саме вони були вакантними, — такелажники, швачки, радіотелеграфісти, — під час оформлення розкидали всю «Карпатську Січ». Щоправда, такелажником я був суворим, адже у військовому квитку на мене одразу записали і АКС, і РПГ-7… Трохи згодом, завершивши кар’єру такелажника, став ще суворішим водієм-заправником, який також мав РПГ-7, — регоче Равлик. — Але бензовоза в мене не було. Звісно ж, цю роботу я виконував тільки на папері. У мене навіть прав немає...»

Насправді ж на війні Тарас устиг побути і простим стрільцем, і гранатометником, і мінометником. «Навіть на ПЗРК «Игла» бути якось довелося, — каже, шукаючи в телефоні відповідні фото. — Ось, поглянь, яка штука! З капців моїх не смійся — вони зелено-чорні, це маскування під посадку… Маючи в розпорядженні «Иглу», я жартував: «Ви помітили, що немає ворожої авіації? Це завдяки мені. Сєпари її не використовують, бо знають, що тут я є і що буде біда».

«Чому звільнився? Тому що зараз активної фази війни немає. Нехай інші хлопці та дівчата ще поморозять свої дупи й помісять донбаське болото. Нехай підписують контрак­ти, нехай трішечки поп’ють «Мирненської» мінеральної водички, яку закуповує армія. Це Зубна Фея насправді. Вона забирає зуби. — Равлик на мить серйознішає. — Але якщо на Сході знову почнеться, скоро побачиш мене там. Чи хотів би я нової активної фази?.. Для себе — так. Для країни — ні. Ось такі суперечливі бажання».
Якщо ж війна просто нарешті закінчиться, в ідеалі, звісно, нашою перемогою, каже, що залюбки повернувся б на Донеччину просто для того, щоб відвідати кутки, які доводилося боронити. «Тільки в Кримське я ні за що не поїхав би, — сміється. — Туди ж дістатися практично неможливо! Коли 93-тя ОМБр тільки-но увійшла в село, місцеві мешканці радісно повідомили нам, що до цивілізації з Кримського двічі на тиждень їздить автобус. Як зараз пам’ятаю, відправлявся він о п’ятій ранку. Але покаталася туди-сюди військова техніка, розбила дорогу остаточно — і «регулярні рейси» припинилися. На тих шляхах навіть «Урали» застрягали…»
Серйозних планів на майбутнє Равлик не будує. «Раніше таке бувало, — зізнається. — А зараз намагаюсь обходитися без будь-яких довготермінових планів. Життя покаже. Чого справді навчила війна, то це вирішувати проблеми в міру їх надходження, а не планувати чортзна-що, а потім розчаровуватися в житті. Зараз хочу хіба що поїхати за кордон, трішечки подивитися на світ. Перший крок уже зробив: подав документи на паспорт. Я вже задоволений собою!»

Читайте також: У гостях у «Добровольця»

А поки що подорожує лише Тернополем, зате, каже, принципово по УБД. Жодних проблем із пільговим проїздом у нього тут не виникало. І не тому, що вміє робити суворе обличчя, а тому, що Тернопіль, каже, лояльне, проукраїнське місто.

Що змінилося в характері людини, яка після трьох років у пеклі повернулася додому? «Не знаю. Мабуть, мені все стало більш байдужим. І всі… Принаймні так мені кажуть ті, хто поруч. А я сам… Навіть не знаю. Кілька місяців тому, коли тільки-но повернувся, усі сюжети про війну на телебаченні якось дуже зачіпали, викликали ностальгію. Але відчуття було двояким. З одного боку, страшенно хотілося назад. З другого — чудово усвідомлював, що повертатися особисто мені вже нікуди, бо так, як було, вже ніколи не буде. Бо немає більше тих людей, із якими все це відбувалося».

Чи не була їхня смерть марною? «Ні. Вони свою місію виконали. Не пропустили цю сволоту далі у 2014–2015-му… Росіяни не думали, що на таких божевільних нарвуться, — сміється. — Подумай тільки: коли ми були в Пісках у 2014-му, одночасно село захищало лише 54 людини — маю на увазі кількість тих, хто одночасно стояв на постах».

Про кожного із загиблих побратимів Равлик воліє згадувати лише добрі й кумедні історії: «…З Мирославом Мислою ми, наприклад, познайомилися на базі в Кураховому. Я зранку прокидався, виходив надвір, затягувався першою сигаретою. Стою, курю, збираюся йти на ранкове шикування. А Мисла в цей час, як завжди, пробігає в повній амуніції вже четверте чи п’яте коло навколо нашої чималої бази. Я його постійно діставав тим самим запитанням: «Від кого втікаєш?». А він щоразу придумував якусь нову жартівливу відповідь… Я заздрив Миросику, коли він знайшов собі дів­чинку Оленку з Дніпра. До Черкаського, коли ми оформлялися в лави 93-ї ОМБр, Олена приїхала жовтим спортивним мотоциклом «Хонда». Після присяги вони з Мислою подалися кудись удвох і впали з мотоцикла. Після того ми довго називали Миросика «людина-лайк». Тому що в нього у відповідному положенні був загіпсований зламаний унаслідок цієї невеличкої ДТП великий палець. Це була «людина-лайк».

…Однак Мирослава вже немає. А Равлик, у пам’яті якого живуть і завжди житимуть десятки його загиблих друзів, є. У крихітній забігайлівці біля центрального ринку міста, відстоявши довжелезну чергу, він замовляє із собою кілька олдскульних «шкільних» піц, щоб поснідати самому й погодувати колег по роботі. Як завжди, іронізує: «Мені тут страшенно подобається, бо піца є тільки одного виду: з ковбасою. Жодних мук вибору». І знову піднімається залізними сходами в невеличку комору, у якій хлопці займаються ремонтом. Біжить робити свою справу — тепер вона знову така. Зовсім не героїчна, але звична та улюблена. Сродна.

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...