Культура 2017-12-25 11:56 Барабаш Катерина

Гармати, музи та бджоли

Кіно з України й про Україну в Москві

Російська пропаганда, звичайно, звір дикий, хижий і зубастий, але часом з’ясовується, що від неї буває і користь. Є в Москві один фестиваль, брати участь у якому не соромно. Це «Артдокфест», один із найпрестижніших міжнародних фестивалів документального кіно. Цього року, навіть встигнувши стартувати, він став об’єктом масованого цькування з телевізора — мікрофона, у який влада горлає на всю країну свої лозунги, щоб було чути «від Москви аж до околиць». За три тижні грудня — один до початку фестивалю, один під час та один після — слово «Артдокфест» телевізійні пропагандисти згадували чи не частіше, ніж прізвище Путіна, Україну чи США. Ефективнішу рекламу вигадати важко: «Артдокфест» цього року став мало не найвідвідуванішою культурною подією Білокам’яної.

Почалося все ще до старту фестивалю з праправнука Льва Толстого віце-спікера Думи Пєтра Толстого, який з усієї великої спадщини свого прапрадіда засвоїв лише фразу «Не можу мовчати!». З нею й пішов в атаку. Хтось із доброзичливців, яких у будь-якого пристойного починання, як завжди, хоч греблю гати, розповів віце-спікерові про участь у фестивальній програмі українських фільмів. Думського начальника чомусь найбільше розізлила стрічка «Війна заради миру» українського режисера Євгена Титаренка. Забувши для початку переглянути фільм, Толстой уже вимагав заборонити його показ. Ось такими словами. «Демонстрація цього фільму — неприйнятна для Росії річ. Це йде врозріз із тим, що відбувається в реальності на нашій Україні. Не на тій Україні, яка зараз тимчасово окупована наглими націоналістами й сепаратистами, а на нашій!! Так було, є і так буде завжди!» — сказав віце-спікер парламенту під час ток-шоу на одному з федеральних телеканалів. А почувши від когось, що герої стрічки — медики батальйону «Госпітальєри», обурюється ще більше: «Це що за слово — «госпітальєр»? Це по-українськи? Цією телячою мовою «госпітальєр»? Це банди, які діють на території нашої України, які нашу Україну захопили». Потім ще про всяк випадок пожалівся в прокуратуру на «Артдокфест». Показ фільму довелося скасувати — можна собі уявити, що вчинили б там «патріоти» Росії з георгіївськими стрічками в петлицях.

Читайте також: Віталій Манскій: «Росія хвора. Фруктами та вітамінами вже не вилікуєш»

Це була сумна преамбула. А сам фільм настільки тонкий і відважний, що навіть не хочеться радити його дуже ніжним натурам — він буквально рве серце, душу, мозок, змушуючи ненавидіти будь-яку війну. Місце дії — Піски. 2014 рік. Госпітальєри роблять свою справу, режисер — свою, бігаючи за ними під кулями, навколо задимлених вирв, трясучись у машині з тяжкопораненими. «Співай щось, байдуже що!» — наказує госпітальєр пораненому хлопчині, щоб відволікти його від болю, від жахіття й змусити з останніх сил тримати зв’язок із життям. «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» — слабеньким, майже дитячим голоском заводить юнак. І сміх. Рятівний сміх серед крові й тіл, що корчаться від болю. І тебе, по той бік екрана, охоплює така невимовна туга за життям — будь-яким, життям як таким. Ось машина перевозить пораненого фотографа Сергія Ніколаєва. Секунду тому камера йшла за ним, впершись йому в спину, у великі літери PRESS. Але снаряди не вміють читати… «Брат, ти як тут опинився?» — дивується цивільному боєць-госпітальєр. «Я журналіст, фотограф», — насилу відповідає Ніколаєв. І просить вибачення за те, що стогне, — немає сил стриматися. Він потім помре від ран, ми це знаємо, тому дивитися й слухати зараз його нестерпно. У якусь мить камера віддаляється — і ми бачимо, як на ці кадри вже дивиться донька Сергія. Як боляче, що снаряди не вміють читати…

Багатьох із тих, кого ми бачимо на екрані, вже немає поміж живих. Немає Бороди, немає Оси, напевно, ще когось. «Війна заради миру» не про те, яка страшна війна. А про те, яке нестерпно цінне життя. Настільки цінне, що заради нього йдуть на смерть. Коли один із персонажів фільму боєць батальйону «Госпітальєри» з позивним Гуру, сидячи на призьбі, якимось медичним інструментом знешкоджує гранати щоб потім подарувати ці «іграшки» племінникам, ти розумієш усю символіку того безневинного заняття. Війна відгукнеться і в головах дітей, які живуть далеко від передової. Ось цими безневинними іграшками відгукнеться. Немає нічого страшнішого, ніж коли діти бавляться бойовою зброєю, нехай і знешкодженою. Звичка до війни — ось те страшне, чим завжди обертається затяжна війна. Крутити в руках смерть, забувши, простивши, що ще вчора вона забрала Сашу, Вітю, Пашу, Сергія, страшніше за саму смерть. Це тихе й довге зло. Знищивши смерть, народиш життя. За це й стоять госпітальєри, часом мало не по коліна в крові, під кулями й снарядами, а у вільні хвилини лікують місцевих старих, у яких забракло сил втекти подалі від війни.

Фільм так і не показали: спочатку відмовився кінотеатр, де проходив «Артдокфест», потім в останню мить відмовилося чеське посольство, з яким уже була домовленість. Війна…

Як не показали й інший фільм, що опинився в центрі скандалу. «Політ кулі» молодої режисерки Беати Бубєнєц. Щоправда, стрічка не українська, знята переважно на латвійські й частково російські гроші, але розповідає вона про будні батальйону «Айдар». Беата їздить із батальйоном просторами Луганщини й фільмує все підряд. У якийсь момент вона стає свідком захоплення заручника й далі рівно 80 хв, одним кадром, без жодної склейки знімає все, що відбувається в неї на очах. Спочатку режисерка хотіла змонтувати з цього 80-хвилинного матеріалу фільм, але потім з’ясувалося, що це вже і є готова стрічка.

На показ «Польоту кулі»в Москві прийшли оскаженілі «патріоти» в камуфляжі й заявили, що не дозволять демонструвати фільм, який очорняє російську людину. Певна річ, його ніхто не бачив. Причому «патріоти» ще раніше погрожували керівництву фестивалю, обіцяли «веселе життя», якщо воно таки наважиться на показ. Керівництво фестивалю звернулося в поліцію з проханням захистити «Артдокфест» від людей у камуфляжі. Як ви думаєте, що зробили правоохоронці поліція? Правильно, нічого. Уже коли «патріоти» розпилити в залі якусь гидоту, після чого всіх довелося евакуювати, підтяглися наряди поліції, люди в касках, під’їхали автозаки. Представників «русского мира» затримали й спершу оголосили їм покарання у вигляді семи діб арешту, а потім пожаліли й скинули до п’яти.

Починається фільм із того, що бійці «Айдару» хапають молодого чоловіка й відвозять кудись у підвал. Ніхто не може пояснити навіщо. Хлопець намагається захистити іншого чоловіка, який попросив дівчину-режисера не знімати, мовляв, треба б дозволу спитатися. Айдарівець гаркнув: «Оперативна зйомка!», після чого під дулом автомата потягнув захисника в машину й усі разом вирушили до штабу «Айдару». Далі довга сцена допиту в підвалі, під час якої чоловік детально розповідає айдарівцям і показує на карті бойові точки сепаратистів, а режисерка крупним планом знімає його документи. У підсумку хлопця відпускають, його подальша доля невідома. Слід губиться.

Читайте також: Docudays UA: Культурна провокація і пранкери на крижині

«Політ кулі» викликав у московських кіноколах палку дискусію. Захоплені рецензії (80 хв без монтажу — це й правда неймовірно круто) змінюються несміливими запитаннями: «А чи можна ось так підставляти людину, показуючи крупним планом її документи та її саму в той час, коли чоловік здає всі позиції сепаратистів? Чи впевнена режисерка, що його не вбили саме через її стрічку?» Словом, художній і політичний пафос поступився місцем моральному. Це справжнє жахіття, його не позбудешся. І фільм на очах стає ще страшнішим, ніж був від початку задуманий. Замисел нібито цілком пацифістський: показати, як добрими намірами вимощується дорога в пекло, як люди, що борються за праведну мету, поступово втрачають людську подобу й стають на один рівень із тими, проти кого воюють. У фільмі айдарівці опустилися до того, що дістають непідробне задоволення від приниження беззбройної людини. Жоден із них не викликає не те що симпатії, а навіть нейтрально-байдужого ставлення. Але ось ти тримаєш камеру, коли ці неприємні тобі люди принижують цілком нормального хлопця, не сепаратиста, не відморозка — просто йому не пощастило й він опинився в поганий час у поганому місці. Під дулом автомата, а почасти зі співчуття до захисників цілісності України він розповідає все, що знає про сепаратистів. Ти все це знімаєш, потім хлопця відпускають — і все. Ти про нього забув. Тебе тепер цікавить тільки твій фільм. Стрічка вийшла не відразу виключно через бюрократію, тривалі пошуки продюсера, монтажера (останній, утім, не знадобився), кольорокорекцію. У результаті, так нічого й не дізнавшись про долю хлопця (утім, Беата каже, що нібито намагалася його розшукати, але не вийшло), ти випускаєш фільм у «велике життя». Потім він набуває скандальної популярності, а ти відбиваєшся від захоплених відгуків однієї сторони та від докорів у злочинній для художника байдужості іншої. А що з хлопцем, як і раніше, незрозуміло. Чи засудили його сепаратисти за те, що він побував у полоні в «Айдару»? А може, до нього добралися тільки зараз, дізнавшись, що він розповів айдарівцям усе, що йому було відомо?

Читайте також: «Мы простимся на мосту»

Що далі, то активніше обговорюється тема дозволеного для людини з камерою. Чи повинна вона зупиняти злочин, якщо стає його свідком? Чи має право на позицію «над сутичкою». І взагалі чи можлива така позиція в принципі? Чи відповідальний автор за героїв своїх стрічок? Чи вони є лише матеріалом у руках художника? Третій фільм, показ якого заборонили в останній момент, — «Мустафа» Ернеса Сарихалілова про Джемілєва (його демонстрували торік у Києві на фестивалі «Молодість»). Причому цікаво, що показ цих трьох стрічок спочатку було заборонено, а тільки потім Головне управління з протидії екстремізму попросило копію, аби подивитися, що ж там такого небезпечного. От якби завжди так оперативно, на випередження працювала доблесна російська поліція!

Сьогодні Україна дедалі частіше стає об’єктом зацікавлення поміж людей із камерою. Війна, купа проблем, спричинених «добрим сусідом», — усе це тривожить їхні уми. Про війну на Сході України зараз знімають багато різного. Ось, наприклад, відомий бельгійський режисер-документаліст Пітер-Ян де П’ю примудрився зняти війну на тлі мирного дзижчання бджіл. Точніше, мирні бджоли на тлі віддалених вибухів. Його фільм «Дівчата і бджоли» — навдивовижу красива розповідь про бджоляра, який живе в селі неподалік Донецького аеропорту. Тільки він і бджоли. І квіти, на яких бджоли виконують свої граційні танці. Немовби немає війни, немає вибухів, не ллється кров. Навряд чи бджоляр думає про те, що краса врятує світ. Йому не до того. Він просто робить свою звичну хорошу справу, ні на що не сподіваючись, але й не даючи війні себе зламати. Бджоли нам у поміч.

Три роки тому міністр культури РФ Владімір Мєдінскій намагався задушити «Артдокфест» фінансово, відмовивши йому в держпідтримці. Придумати якусь причину, окрім як ідеологічні розбіжності з президентом фестивалю Віталієм Манскім, він навіть не вважав за потрібне. «Манскій наговорив стільки антидержавних речей, що нехай проводить тепер фестиваль власним коштом», — на повний голос заявив Мєдінскій. Відтоді «Артдокфест» не тільки не отримує державних субсидій (натомість їх отримує безліч фейкових і нікому не потрібних нібито фестивалів), а й терпить нескінченні нападки з боку влади. «Це ніяка не цензура, ми ж не забороняємо фестиваль, просто не даємо грошей», — пояснюють у Мінкульті. І навіть незрозуміло, як із ними сперечатися: чи то й справді такі дрімучі, чи то тільки вдають.

Ні, все ж таки сперечатися треба. Інакше вся та брехня, розлита по всій величезній країні, поглине залишки здорового глузду її населення. Нехай потроху, нехай не завжди ефективно, але брехню треба викорінювати. Скільки ще цим зможе займатися «Артдокфест», невідомо. Наступного року, не виключено, його просто виживуть із території Росії. І тоненьке джерельце правди висохне…

Новини RedTram

Loading...