Культура 2017-12-23 12:49 Трегуб Ганна

Ірина Кліщевська: «Театр має вести вперед, а водночас знаходити гармонію»

Про баланс між класикою та модерном у театральному репертуарі, пошук нового прочитання українських театральних корифеїв та актуальність драматургії Миколи Куліша й Володимира Винниченка, п’єсу «Ми, Майдан» як спробу театральної документалістики на камерній сцені Тижню розповіла засновниця й художній керівник Київського академічного театру «Колесо» Ірина Кліщевська.

Кожний театр по-своєму формує репертуар, зважаючи на багато чинників. Який баланс між творами класичних драматургів, зокрема українських, і сучасних на сцені театру «Колесо»? 

— Нещодавно думала над тим, як формується репертуар. Так, є певні театральні трупи, але загальне середовище синхронне з ними. Нещодавно ми з театром проїхалися Україною, були в Ужгороді, Тернополі, Кропивницькому. У Києві одна ситуація, у Парижі інша, у Львові чи Кропивницькому ще інша. Кожне місце особливе, у кожному свої люди, свої глядачі. Так, театр має вести їх уперед, а водночас знаходити гармонію. У Києві театри різноманітні, різножанрові. Їх багато, і це добре. 

Якщо подивитися на репертуар «Колеса», то він, як на мене, збалансований. Від фольклорних вечорниць до творів маловідомого в нас, проте прославленого у світі сучасного австрійського драматурга Петера Гандке. В Україні його майже ніхто не знає. З творчістю Гандке нас познайомив французький режисер зі Страсбурга П’єр-Жан Валентин, постановник опери «Набукко» в столичній Опері. На нашій сцені він поставив п’єсу «Каспар», яку написав згаданий австрійський драматург. Згодом я поставила ще одну його п’єсу «Скандал із публікою». Дійство на сцені починається із запитання до глядачів: «Чого ви сюди прийшли? Це не вистава, не п’єса. А якщо ви таки лишилися, то вас образять». Авангардний, цікавий сценічний твір не для масового глядача. 

Між згаданими полюсами класика: Софокл, Мольєр, Кальдерон. Одного разу не змогла поставити «Двоголового орла» Жана Кокто, бо він написаний не для камерного простору. А коли грецький режисер запропонував мені поставити «Антігону» Софокла, подумала: чому ні? Тепер маємо цю п’єсу у своєму репертуарі, вона йде на нашій камерній сцені. На мій погляд, репертуар «Колеса» широкий, розрахований на різного глядача. 

Читайте також: Пісня добра і зла для львівських вулиць

«Колесо» має програму з відкриття різних драматургів на своїй сцені. «Шантрапа» Панаса Саксаганського, подумати тільки, написана 1913 року, але й сьогодні актуальна: «Я ж «Наталку» без Наталки ставив, а ніхто й не помітив. Публіка — дура, її треба повеселити. Де більше людей: у бібліотеці чи в шантані?» — цю п’єсу можна розкласти на цитати. 

Є в нас і вільна, хуліганська версія «Приборкання норовливої» Шекспіра, яку створив Францобель (сучасний австрійський драматург Франц Штефан Грибль. — Ред.). З подачі Австрійського культурного форуму ми відкрили Україні Йоганна Нестроя, драматурга, про якого до певного часу в нас знали лише вузькі спеціалісти-філологи. Це австрійський Гоголь, Островський, який лишив по собі шість томів драматургії. Керував Театром імені Карла в Леопольдштадті. У «Колесі» йде його вистава «Колишні справи». Український переклад «Дами-примари» Кальдерона, який зробив Сергій Борщевський, вперше було поставлено також на нашій сцені.

До яких постановок ваш театр не готовий, адже мова про камерну сцену? Проблема в текстах чи в просторі?

— Не вдається поставити те, що претендує на великий простір, такі речі, де двома стільцями на сцені не обійтися, бо тоді вийде справді куца п’єса. Але експериментувати намагаємося. Наприклад, поставили «Ем­му» Ярослава Стельмаха, створену за романом Флобера «Мадам Боварі». Там і сцена крутиться, і три Емми, які грають ту саму героїню, проте в різних іпостасях. Можна в принципі ставити все, проте я люблю авторів, намагаюся зрозуміти їхнє мислення, атмосферу, задумуюся, чи матиме все це органічний вигляд, коли перенесеться на сцену. Так, можна поставити три стільці і все. Але не завжди й не всюди. Глядач повинен усе ж таки щось отримати, і для цього треба використовувати максимум театральних можливостей. Студійні версії також потрібні, бо не можуть у всіх театрах іти однакові вистави.

Києву як столиці бракує не лише нових концертних залів, а й сцен, на яких мог­ли б грати театральні трупи — від маститих, з історією, до дуже молодих та експериментальних. Це радше заважає, ніж стимулює театральне життя міста?

— Якщо говорити про нові проекти, то це те, що на слуху. «Дикий театр» добре рвонув, працює, дуже активний. Нормальний для початку стан. Театри «Сузір’я», «Колесо», «Поділ», «Бенефіс», «Дзеркало» — всі ми також починали зі студійного руху, з якого виросло щось більше. Сьогодні лише в Києві близько 60 нових студійних театрів. Театральне мистецтво нині популярне: колись збиралися аматорські трупи, які щось собі грали. Сьогодні відбувається практично те саме: люди об’єднуються й щось ставлять разом. Але їм бракує сцен.
Це дуже актуальне питання, і передусім для нашого міста. Практично порожні стоять Будинок архітектора, Будинок учених. Але має бути нове, сучасне приміщення, де були б і камерні сцени, і концертні зали. Але на зведення такого комплексу потрібні гроші, до того ж необхідно виділити місце. Можливо, таким міг би бути нещодавно збудований Театр на Подолі. Там технічна сцена, і наявний у них репертуар для неї поки що недостатній. 

Культурне життя України, зокрема й театральне, є, а от його обличчя у вигляді реклами на вулицях, яку бачать всі і кожен, бракує. Як змінити такий стан речей?

— Так, справді, культурне життя в нас є, а от його обличчя немає. Немає кому його показати. Але хто повинен це зробити? Хороше запитання. Театральних тумб у столиці немає. Є кілька спеціальних видань про театр, зокрема «Український театр». Хоча сказати, що воно дуже популярне, не можна. Колись давно був журнал «Культура». Є ще «Театральний Київ», доволі цікаве видання, яке хочуть закрити.

У «Колесі» йде спектакль «Ми, Майдан» авторства Надії Симчич, переможниці французького конкурсу мережі театрального перекладу «Євродрама». Чи легко вашій трупі дався досвід театральної документалістики? Такий жанр новий для української сцени?

— Надія Симчич, працюючи над п’єсою, зібрала докупи пости у Facebook. Потім якось показала мені. Прочитавши, я сказала, що можемо зробити виставу. Назвали постановку документом, бо актори не грають, а читають тексти. Паралельно іде ще інформація, а зал завмирає, бо його накривають емоції. Під кінець в акторів також починають капати сльози. 21 лютого минулого року показали цю виставу на сцені Українського дому. Зал був забитий, а під фінал устав. 

Читайте також: Філіпп Сендс: «Здається, ми знову забуваємо уроки історії»

Це спроба театральної документалістики. У тексті Надії Симчич вміщені дописи дуже багатьох людей. Я від початку розуміла, що ми їх усі не зіграємо, але ж прочитати те, що вони написали, можемо. Коли почали читати за ролями, зрозуміли, що саме це дає такий емоційний ефект, якого не дасть жодна гра. Отак і вийшло, що в центрі факти, а театр навколо них. У сценографії постановки використали все, що відтворювало певною мірою атмосферу Майдану. На сцені і намет, і каски, і шини. Багато мікрофонів. Згадайте, що всі ми тоді сиділи біля екранів телевізорів, комп’ютерів. Тобто ті, хто спостерігав за подіями Революції гідності через медіа, теж присутні на сцені.

Чи є ще хтось, хто займається театральною документалістикою? Є, принаймні в Москві. Це Театр документальної п’єси ТЕАТР.DOC. Приватний проект, який зараз дуже пресують, виганяють із приміщень, але він і далі працює, бо є ті, хто його підтримує. В основу постановок ТЕАТР.DOC теж лягають певні документи. Є в них теми про Беслан і Луганськ, ГУЛАГ і російські жіночі колонії. У Білорусі діяв Вільний театр, який утік із країни. Нині вони грають у Вашингтоні. 

В Україні до жанру документалістики в театрі вдається ще Неда Неждана в Центрі Леся Курбаса. «Ми, Майдан» ми теж поставили з їхньої подачі. П’єсу, про яку мова, показуємо до певного часу, бо постійно таке не показуватимеш. Зараз їдемо до Запоріжжя, де до нашого проекту долучається Капела ім. Л. Ревуцького, яка наживо виконує майданні пісні: і «Пливе кача по Тисині», і решту. 

У репертуарі «Колеса» є твір Фрідріха Дюрренматта «Портрет планети», про який написано, що це «Попередження нерозумному людству». Там є і про збитий Boeing, і про інше. Такі речі не можна грати дуже часто. Театри вимушено залежні від своїх глядачів. Буває ж так, як у Саксаганського: «Драма — не прийду». 

«Колесо» стало ініціатором Міжнародного фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest та всеукраїнського фестивалю до ювілею драматурга Миколи Куліша, одного з корифеїв вітчизняного авангардного театру. Чим прикметні ці два проекти?

— Цього місяця виповнюється 125 років від дня народження Миколи Куліша, а в листопаді були 80-ті роковини з моменту розстрілів у Сандармосі. У нас з’явилася ідея організувати театральний фестиваль, на якому п’єси Куліша гратиме багато різних театрів. «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» — все це написано про сьогодні. У нас люди дивляться «Отак загинув Гуска» й кажуть: «Ой, наче про зараз написано». Куліш — такий український Беккетт. Начебто абсурд, але й реальність. До того ж це український авангард нарівні з європейськими драматургами. Його час давав йому необхідний матеріал.

Думаю, нині в Україні немає драматургів такого високого ґатунку. Так прямо й не скажеш, чого їм бракує. Мені здається, вони радше люблять себе й пишуть не для людей, а для театрознавців, для самозадоволення. Так, є місце модерну, проте де те, що було б для розуму, серця глядача? 
У нас іде п’єса Роланда Шиммельпфенніґа «Золотий дракон». Це 48 епізодів про емігрантів, які працюють у китайському ресторані у Франції. Згаданий драматург також і режисер. Цю його річ розумієш не одразу. Австрійська манера театру абсурду, яку глядач, проте, сприймає. Приходять на неї діти 12–13 років, і я знаю чому. Автор побудував свій твір такими собі кліпами, і от сучасні діти й молодь сприймають їх.

Торік ми подивилися довкола й зрозуміли, що немає фестивалю камерних театральних вистав. І провели перший такий. У ньому взяли участь представники дев’яти країн. Був театр із Сєверодонецька, один із білоруських театрів привіз постановку п’єси української режисерки Наталки Ворожбит. Відгуки про цю подію були дуже схвальні. У червні наступного року проведемо фестиваль знову. Крім того, вирішили, що раз на місяць на сцені «Колеса» виступатимуть театри з-поза меж Києва. А журі подивиться, оцінить та обере тих, хто представлятиме 
Україну на AndriyivskyFest. 

Читайте також: Антреприза: бізнес, халтура чи незалежний театр?

Які прем’єри відбудуться в театрі найближчим часом?

— «Дабл Дабл» — це сучасна душевна камерна п’єса для двох акторів британських драматургів Елліса та Рінса. Вистава вельми цікава, незвична. Це романтичний трилер. Я вперше став­­лю п’єсу в цьому жанрі.  2018 року плануємо показати глядачам постановку за драмою Тетяни Іващенко, яка поки що має лише робочу назву. Дія відбувається довкола Леопольда фон Захер-Мазоха, автора, творчість якого не зводиться лише до «Венери в хутрі». Ця людина писала про Україну, про її жінок. От зараз сяду читати, що там і до чого, бо текст вистави потрапив мені до рук нещодавно. Щоб не спрощувати, для початку треба прочитати, а що ж Мазох справді написав. «Венера в 
хутрі» — твір тонкий, естетський. 

Як зняти полуду забронзовіння й пилу з українських театральних авторів-класиків? Чи надаються твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Саксаганського, Карпенка-Карого до експериментів і нових прочитань? 

— «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» Котляревського, «За двома зайцями» Старицького тощо нині йдуть у сучасних прочитаннях. «Сто тисяч» Карпенка-Карого живе на наших сценах у цілком сучасному прочитанні. «Конотопську відьму» Квітки-Основ’яненка цього року поставив на сцені Луганського українського музично-драматичного театру в Сєверодонецьку Володимир Московченко в жанрі реп-бурлеску. По-новому ставлять «Безталанну». 

Серед українських драматургів є ті, кого потрібно повертати на сцени. Наприклад, Володимир Винниченко — хороший драматург, але його треба трошки розвертати, бо твори важкі. Через це їх майже не ставлять на наших сценах. Їх неформально треба повернути до нашого часу, бо в ньому його твори прочитуються органічно. Якщо Софокл сьогодні видається майже щойно написаним, то Винниченко ще більшою мірою. Хочу до нього придивитися пильніше. Намагаюся ставити те, чого на інших сценах немає. 

Новини RedTram

Loading...