Політика 2017-12-11 11:01 Малко Роман

Олег Ляшко. Актор однієї ролі

У чому істинні суть і мета лідера сучасних радикалів

На позачергових виборах президента 2014 року цього епатажного політика більш як півтора мільйона українців захотіли бачити главою своєї держави. Він набрав тоді 8,32% голосів, посівши третє місце поміж двох десятків кандидатів, хоча численні соціологічні дослідження віщували лише 3–6% підтримки. Рейтинг лідера Радикальної партії Олега Ляшка, а саме про нього йдеться, називали однією з головних несподіванок президентських виборів в Україні. Ляшко, якого мало хто сприймав серйозно і який радше асоціювався з різного штибу клоунадою, тепер майже дихав у спину ще недавній народній улюблениці та політв’язню злочинного режиму Юлії Тимошенко, яка набрала лише 12,81%, й умудрився обскакати цілу зграю старих політичних вовків. Скидалося на те, що якби Порошенко й Тимошенко в останній момент передумали боротися за посаду президента, то її цілком міг би обійняти Ляшко. Теоретично, звісно. Принаймні найближчі його конкуренти могли похвалитися куди скромнішими результатами. І якщо Анатолій Гриценко зі своїми 6% у протистоянні ще зумів би обскакати Ляшка, поклавши його на лопатки в другому турі, то мастодонти зі зграї Януковича Сергій Тігіпко (4,6%) та Михайло Добкін (2,7%) навряд чи.

Гірше пішли справи в Олега Валерійовича на виборах до парламенту того ж таки року. Попри оптимістичні прогнози соціологів про можливу підтримку аж 12%, політсила Ляшка здобула лише 7,44% (22 депутатських місця). Втім, і цього виявилося достатньо, щоб стати гравцем на політичній шахівниці. Причому затребуваним.

Читайте також: Що топ-політики обіцяють і як за це (не) голосують

Відтоді багато що змінилося. Парламентська родина ляшківців схудла до 20 багнетів, покинула коаліцію, оновила деякі обличчя й пережила чимало стресів. Рейтинг її лідера також трохи змілів. Якщо вірити результатам останніх соціологічних замірів, українців, готових проголосувати на президентських виборах 2019 року за лідера радикалів, залишилося 5,6% із тих, хто піде на вибори. А втім, стільки само пророкували Ляшкові й минулого разу, тому майже нічого нового. Та й до виборів ще багато що може змінитися. І коли залучити хороших технологів, хтозна, чи не доведеться знову дивуватися.

Втім, чи прагне сам Ляшко бути президентом і яка насправді межа його амбіцій? Можливо, десь у глибині душі хоче. Можливо, навіть не відкидає такої чудасії в майбутньому. І поміж його соратників такі розмови ведуться. Але мріяти й реально оцінювати свої шанси — різні речі. Ляшко, схоже, і усвідомлює, і оцінює. У людини з таким стилем поведінки та бекграундом, як у нього, їх не так уже й багато. Звісно, винятки бувають, як і двічі судимі президенти чи президенти-актори. І Ляшко нічим не гірший. Утім, ця роль не його. Швидше за все, вона йому нецікава. І не тільки тому, що занадто обмежує політ. Шкурка не варта вичинки й затраченого часу. Стати президентом — значить втратити народну любов. Президентів у нас зневажають. Ляшко це чудово розуміє. Та й головному радикалові країни, найімовірніше, набагато цікавіше завойовувати політичний простір, ніж сунутися до примарної мети.

Ху із містер Ляшко

Справжній Олег Валерійович зовсім не такий, якого українці звикли бачити на екранах телевізорів, стверджують ті, хто знає його давно і ближче. Щоб зрозуміти Ляшка, варто поглянути на його дитинство. Хлопчик виховувався в інтернаті. У нього неймовірно потужний стимул для виживання. А щоб вижити в тому середовищі, ти повинен бути сильним, спритним і мати швидшу реакцію. До того ж Ляшко екстраверт, а цей тип здатен успішно й на свою користь комунікувати із зов­нішнім світом. Усе, що відбувається з ним, є якраз способом виживання, тільки в різних формах. Він заряджений на те, щоб рухатися. Все інше ситуативне. І він зовсім не лукавить, коли заявляє, що нікому нічого не винен, бо всього домігся сам. Це правда. У який спосіб — то вже інше питання. І люди, які, можливо, йому в чомусь сприяли, робили це не з жалю чи симпатії, а тому, що бачили в ньому рідкісний ресурс, який можна використати у своїх інтересах. Тому не варто дивуватися, що Ляшко так просто може кинути своїх покровителів, від яких ще вчора щось брав. Він робить це без докорів сумління, адже від початку погоджувався лише на взаємне використання. Вони його, він їх.  
Приклад, як повівся Ляшко в ситуації зі своїм колегою по фракції Ігорем Поповим, коли син нардепа потрапив у прикру історію, є ще одним підтвердженням сказаного. Жодного співчуття і розуміння, холодний політичний розрахунок. Іди, будь ласка, друже, геть і вирішуй свої проблеми сам, аби не псувати репутації фракції. Тут Ляшко, звісно, прорахувався.  

У численній компанії вітчизняних демагогів ЛЯШКО найяскравіший діамант. І всі ці Капліни, Королевські порівняно з ним діти. Навіть ветеран сцени Юлія Тимошенко нерідко поступається йому

Є щонайменше два Ляшка: публічний, такий собі український Жиріновскій, і справжній. Порівнювати його з Жиріновскім не дуже коректно. Той жовчний і шизофренічний, а Ляшко, попри епатаж, доволі виважений. Коли з ним спілкуєшся тет-а-тет, він справді поміркований, практичний і без заскоків, кажуть ті, хто знає його ближче. Якщо обіцяє щось робити на особистому рівні, робить. Тому треба відокремлювати цю частину суспільного Ляшка як образу й Ляшка справжнього. А от як йому вдається бути постійно в цих двох різних амплуа — загадка. Адже це складно. І можливо хіба що тоді, коли людина органічно поєднує своє «я» і «я» образу. І тут, очевидно, не обійшлося без природних артистичних талантів і того, що називають харизмою.

Ляшко не є тим, хто абсолютно й повністю у своїх публічних діях відмовляється від власного «я». Ситуація з Поповим — негативний приклад, але є й позитивні. Він уміє клеїти дурня, але не перегравати, а просто балансувати на тому рівні, на якому перебуває сьогодні аудиторія. Він говорить те і так, як його співрозмовники. Може спілкуватися нарівні. Не боїться людей, йде до них і знаходить із ними порозуміння. Завдяки цьому зникає межа, яка зазвичай є в стосунках громадянина й політика. З дипломатами він не говоритиме про свиней та корів і навіть виправить свій сільський акцент. Лексики й освіти в нього вистачить.

Ті, у кого Ляшко в буквальному сенсі ріс на очах, хто знає його ще з перших днів появи в Києві, зазначають, що чи не найважливішою його рисою є здатність і бажання вчитися та вдосконалюватися. Це схоже на правду й, здається, допомагає йому просуватися вперед, іноді, звісно, по головах інших.  

Читайте також: Час діяти за 150 грн на добу

Загалом Ляшко бачиться психічно стійким і цільним. Справжній майстер популізму, чи не найталановитіший у всьому цеху. У численній компанії вітчизняних демагогів він найяскравіший діамант. І всі ці Капліни, Королевські порівняно з ним діти. Навіть ветеран сцени Юлія Тимошенко нерідко поступається йому. На Ляшка теж працює обслуга з політологів, яка вивчає думку соціуму й радить що, як і до чого. Втім, рішення він зазвичай приймає особисто, а тексти виступів є його імпровізацією. Чому б і ні, природа й справді наділила Ляшка багатьма цінними рисами та вміннями, які той уже розвинув як умів завдяки напористості, здатності вчитися й, головне, бажанню піднятися з дна. І саме ці його таланти купують, ризикуючи при цьому бути кинутими. Але, очевидно, товар вартий, щоб за нього платити.

Була б інша ситуація в країні, яка потребувала б іншої гри, звісно, Ляшко поводився б не так. Оскільки він перебуває в просторі політики, мислить категоріями масштабу. Завоювання симпатій, підтримки, збільшення тієї політичної сили, яка в нього є… Щоб його поле для дій було ширшим. І ключовий момент у поведінці Ляшка — реакція на запити електорату. Ось його фішка. Він лише йде за цим попитом. Не веде сам, а ретранслює те, що той каже або хоче почути. Це набагато легше, ніж бути провідником, безпечніше і, як виявляється, прибутковіше. Але Ляшко й не бажає бути провідником. Роль такого собі народного угодника або, простіше, популіста наразі його цілком влаштовує. Та й, будьмо відвертими, грає він її все ж таки дуже майстерно.

Врешті, вибрана ним стежка чи не найоптимальніша для його характеру та мети, до якої він прямує. Нічим іншим, як популізмом, народні маси, що досі часто ностальгують за дешевою ковбасою та благословенним совком, не візьмеш. Навіщо вигадувати велосипед, якщо все працює й працюватиме ще довго.

Лідер і його команда

За великим рахунком фракція РПЛ у парламенті — це група випадкових людей, яких навряд чи об’єднує якась ідеологія. Без Олега Валерійовича цієї фракції не було б, як і не було б однойменної партії, якщо така реально існує. Все тримається на ньому, на його здатності домовлятися, прораховувати та вигравати бонуси. А ще на усвідомленні, що один у полі не воїн, навіть коли ти дуже геніальний і маєш багато грошей. Втім, це не порожній олігархічний проект, і
помиляються ті, хто називає його або проектом Льовочкіна, або тепер проектом Ахметова, відповідно беручи за основу його ситуативних партнерів. РПЛ — це насамперед проект Ляшка. А хто вже на якомусь етапі вкладає туди гроші, не дуже й важливо. Спонсорів чимало і подорожніх теж. Частина з них сидить поруч із лідером у парламенті, як-от відомий яхтсмен Сергій Рибалка, виробник снеків, сухариків та іншої смакоти, забудовник Сергій Скуратовський чи Альона Кошелєва, батьком якої є директор Харківського лікеро-горілчаного заводу. Приписують Ляшкові вливання і від волинської бізнес-групи «Континіум», і від середнього штибу полтавських землевласників. А наявність у фракції колишнього керівника BIONIC Hill Віктора Галасюка чітко вказує на інтереси одіозного олігарха обойми Кучми Василя Хмельницького. Звичайно, це не всі й не найбільші благодійники партії. Не виключена спонсорська підтримка Льовочкіна. Обстоювання інтересів Ахметова теж навряд чи безплатне, можливо, якийсь відсоток капає й за певні послуги від Банкової. І що потужнішим гравцем ставатиме РПЛ, то більшими будуть ці вливання.

Читайте також: Популізм у головах

Попри свою авторитарність як керівника, у стосунках із колегами Ляшко поводиться доволі демократично. Кожному зі своїх депутатів він дає карт-бланш: заробляйте, як хочете, головне, щоб це не кидало тіні на політсилу. Зазвичай ідеться про лобізм бізнесу, кадрові питання тощо. Іноді доходить до абсурду, коли за гроші лобіюються інтереси відвертих політичних конкурентів. Чого вартий, скажімо, нещодавній скандал довкола призначення директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, у якому один із Ляшкових соратників вирішив узяти безпосередню участь і навіть заявляв із парламентської трибуни, що Лаврі загрожує знищення. Як твердять джерела в РПЛ, обстоювати українську святиню нардеп кинувся не з патріотичних міркувань або не лише з них. Нібито спонсором акції виступив його колега по цеху Новинський, який дуже зацікавлений у збереженні старого керівництва Києво-Печерського заповідника. Але цікаво не це. Перш ніж братися до роботи, підрядчик вирішив заручитися згодою шефа, і той нібито сказав йому, мовляв, лише якщо ти робитимеш це без іміджевих втрат для партії. Але як тільки там перетнуться якісь світоглядні церковні інтереси й мені зателефонує Філарет, тобі хана. Схожих історій насправді чимало, але вони такі типові для українського політикуму, що навіть не здатні зіпсувати комусь репутацію. Навпаки, радше сприяють згуртованості колективу й круговій поруці, яка так потрібна у важкі моменти політичних воєн. І досвід фракції РПЛ, яка з доволі різномастої компанії на початку свого існування зуміла нині стати мало не монолітом, це однозначно доводить. Звісно, сприяє згуртуванню й прагнення якнайдовше залишатися в політиці не на маргінальних позиціях. І можна навіть не сумніватися, що зацікавлення в цьому теж взаємне як лідера, так і його бійців.

Сказати, що в РПЛ усі випадкові люди, теж не можна. Поміж тих, хто має до політики стосунок, як морські свинки до моря і свиней, ніби є толкові й справді патріотично налаштовані. І якщо раніше виникало питання, що ще їх об’єднує окрім Олега Валерійовича, то нині й воно зникло. Загалом усе більш-менш зрозуміло. Роль цепового пса, який не дає спати владі та її олігархам, і водночас здатність підставити цій владі з олігархами коли треба плече й виконати всі таємні домовленості, цінується на ринку неабияк і ще довго цінуватиметься.

Мета проекту

За всього безладу в країні, за всіх розмов про якісь соціальні ліфти та інші нісенітниці політична система в нас досі доволі закритого доступу. Більшість її гравців є або безпосередніми, або модифікованими вихідцями з комуно-московського світу. У найкращому разі це їхні діти. І Ляшко точно не належить до них, він чужий і чудово це розуміє. У тому середовищі бідних не люблять і не поважають. Врешті, бідність дуже принизлива для людини амбітної, тим більше яка видряпалася реально із самого дна. І саме тут треба шукати відповіді, чому так небідно живе лідер радикалів (достатньо побачити маєток і декларацію Олега Ляшка). Утім, справжня його мета не гроші, а влада, бажано побільше. І здобути її він зможе лише тоді, коли його акторський талант буде затребуваний на політичній сцені якнайдовше. Тільки-но Ляшко стане непотрібний або впаде, його розтопчуть і викинуть як непотріб.  

Наразі з ним змушені рахуватися, бо так сталося. Тому треба бути на плаву, нарощувати силу. А маючи її, можеш домовлятися. То з Петром, то з Рінатом, та з ким завгодно. Тому тільки рух і завоювання політичного простору. Буде велика фракція, будуть союзники, буде можливість впливати на процеси, торгуватися, піднімати ставки. Що більша фракція, то ширші можливості: можна вступити в чергову коаліцію, можна навіть взяти участь у формуванні уряду, тасувати міністрів і т. ін. Стати президентом, прем’єром чи головою ВРУ — це вже проблеми, які вирішуватимуться в міру накопичення, у нашій дивовижній країні все реально. Але якщо відкинути фактор несподіванки, то слід визнати, що більшої вершини Ляшкові все ж таки не варто сподіватися і зайнята ніша — це майже все, на що можна розраховувати. Врешті, досвід інших показує, що краще довго горіти популістом, ніж швидко згоріти чиновником. Тому головне завдання — нарощувати політичний капітал, а там як Бог дасть.

Без Ляшка вітчизняна політична тусовка була б набагато менш яскравою, він помітно її оживляє, хоча майже нічого суттєво не додає. Так, струшує повітря. І хоча очільник радикалів дуже медійний, всюди присутній, крутиться на всіх каналах, проте нерідко вже сприймається як такий собі штатний клоун. Утім, це вельми дорогий проект. І не тільки через апетити лідера та його камарильї. І якщо в нього досі вкладають гроші, а їх вкладають, отже, свою роль він виконує, певні завдання вирішує й, цілком можливо, ще має стати тією рушницею, яка стріляє в певному акті.

Новини RedTram

Loading...