ut.net.ua 2010-01-22 00:00 Лаврик Андрій , Кривицька Євгенія

Зниклі безвісти

Де губляться українці

Автори: Лаврик Андрій, Кривицька Євгенія,  Панченко Денис, Притикін Олег,  Шостак Роман 

 

Пішов з дому і не повернувся. Оголошення з подібним змістом і нечітким фото потрапляють на очі кожному ледь не щодня. Щороку понад 5 тис. українців зникають безвісти. Ця цифра мізерна порівняно з кількістю жертв автокатастроф або важких хвороб, утім, дорівнює кількості населення невеликого райцентру.

За даними Департаменту зв’язків із громадськістю та міжнародної діяльності МВС України, більшість зниклих безвісти вдається розшукати силами міліції. Так, із 3217 зниклих за дев’ять місяців 2009-го знайшли 2286. Однак 2600 українців, загублених упродовж 2005–2009 років, рідні вже не побачать ніколи. Сухою протокольною мовою правоохоронних зведень причина звучить так: «У зв’язку з установленням безвісно зниклих осіб серед невпізнаних трупів громадян».

 Пішли в нікуди

«Загуляла, мабуть, ваша дівка, бо вік вибуховий», – сказав черговий міліціонер. Донеччанин Володимир Т. заяву про зникнення доньки приніс до райвідділку після того, як 16-річна дівчина не повернулася додому зі святкування дня народження у знайомих. Як пригадує батько, слідчі лише поглузували з його паніки, мовляв, почекайте хоча б до завтра, діло молоде… Лише наполегливі аргументи заявника, що не могло ж дитя, як стверджують учасники вечірки, з власної волі податися геть серед зимової ночі без шуби та чобіт, змусили зрештою зареєструвати документ. Проте розшуки велися кволо і, як наслідок, безрезультатно. Закам’яніле на морозі дівоче тіло випадково знайшли лише за кілька місяців, коли в яру за селищем розтанув сніг. Батько й досі вважає: донька стала жертвою злочину, що через неповороткість правоохоронної системи залишається безкарним.

«Трагедії не така вже й рідкість, – розповідає Віталій Тарасов, начальник відділу розшуку злочинців Управління кримінального розшуку УМВС в Луганській області. – У травні цього року ми розкрили подвійне вбивство, скоєне ще взимку 2004-го. Тоді від мешканців села Старобельського району надійшли заяви про зникнення двох молодих людей. Лише за п’ять років вдалося установити, що вони стали жертвами вбивства. Односельчанин [загиблих] приревнував одного з них до дружини і вбив, а іншого порішив тому, що той став випадковим свідком злочину. Трупи на своїй автівці зловмисник вивіз у ліс і закопав, слідів не лишив, тому в селі думали, що хлопці поїхали на заробітки».

У шахтарському містечку Сніжне на ґанок місцевої лікарні невідомі не вперше підкидають скалічені тіла чоловіків. По вугільному пилу на обличчях можна безпомилково ідентифікувати загиблих як робітників підпільних копанок. Техніка безпеки на таких самопальних мікрошахтах відсутня, кожен найманець довбає чорне золото на власні страх і ризик. Тож і підземні аварії з людськими жертвами тут непоодинокі, а якщо бідолаха був немісцевий, то й поховають його громадським коштом як невідомого безхатченка. А десь на батьківщині небогу, який подався на Донбас на заробітки, ще довго чекатимуть рідні, вважаючи зниклим безвісти. Інколи, як свідчать міліцейські протоколи, на роботу в підземелля запроторюють неповнолітніх волоцюжок, яких збирають по горищах та вокзалах спеціальні вербувальники. Розрахунок власника копанки простий: збіглих з дому підлітків якщо й шукатимуть, то зовсім в інших місцях.

Не знайшовши допомоги у правоохоронців, родичі зниклих звертаються до громадських правозахисників. «Причини зникнення можуть бути різні, ми займаємося лише тими випадками, де до них певним чином можуть бути причетні державні органи, – каже Людмила Клочко, керівник громадської приймальні Харківської правозахисної групи. – Зараз займаємося справою молодого чоловіка, який, за деякими свідченнями, перед зникненням потрапив до міліції. Остання все заперечує, справа триває шість років, людини немає. В іншому випадку людина сіла на потяг, зникла, згодом її знайшли мертвою на колії». За словами пані Людмили, оскільки у цих справах українське правосуддя виявилося безсилим, його дії буде оскаржено у Європейському суді.

 Завіяні кризою

Та більшість із тих, хто зникає безвісти, не стають жертвами кримінального світу чи нещасних випадків. Вони роблять це свідомо.

28-річний мешканець Дніпропетровська Андрій влаштувався юристом у солідну фірму. В травні 2009 року він зник, ідучи з роботи. «Хлопця шукали кілька місяців, – розповідає Сергій Гезь, старший оперуповноважений відділу з розшуку безвісти зниклих громадян УМВС у Дніпропетровській області. – Працівники міліції помітили, що батьки просто божеволіють, а сестра спокійна. Саме вона згодом і розповіла, що хлопець захотів круто змінити життя і виїхати на будівництво до іншого міста». Батьків про свої плани хлопець не сповістив, побоюючись скандалу.

За інформацією, наданою Міжнародним правозахисним центром «La Strada – Україна», протягом 1997–2009 років на гарячу лінію центру надійшло понад 1500 дзвінків щодо зниклих за кордоном українців (минулого року – понад 100).

Близько половини зниклих безвісти як на Заході, так і на Сході України – люди, які виїхали на заробітки до країн євроспільноти чи Росії і втратили контакт із рідними. Рідше губляться підлітки, які тікають із батьківського дому внаслідок конфліктів із родиною або в пошуках романтики. У групі ризику також громадяни, які ведуть асоціальний спосіб життя, не працюють, багато п’ють або вживають наркотики, психічно хворі й самотні літні люди.

Про зниклих нерідко починають згадувати років через десять після того, як вони, приміром, емігрували. Люди звертаються до ЖЕКів, щоб виписати родича з квартири або до виконкому по субсидії. А там відмовляються оформляти документи без довідки з міліції про те, що людина за цією адресою справді не живе. Прохачі вважають за краще писати заяви про зникнення, оскільки їм недостатньо довідки. Зазвичай вони не знають, де саме за кордоном живуть родичі, й хочуть, щоб міліція заодно розшукала їх. За словами оперативників, таких заяв приблизно 40% загальної кількості.

«Вони забувають, що ми не передача «Жди меня», – каже Сергій Гезь. – Якось до нас звернувся директор медичної фірми. Просив знайти співробітницю, яка тиждень не виходила на роботу. Знайдена жінка щиро дивувалася, адже вона написала заяву про звільнення й поклала на стіл начальникові».

З початком фінансової кризи раптом зникли безвісти близько десятка мешканців Львівщини, які взяли чималі суми кредитів у банках. Поміж них є одна молода жінка, на рахунку якої кілька великих кредитів. Заяву в міліцію про її зникнення написала мати. Резонансним стало буцімто викрадення серед білого дня з території лікарні відомого місцевого бізнесмена Р. Проте, згідно з джерелами Тижня, пошуковці в погонах не дуже вірять у таку версію, припускаючи, що підприємець влаштував самозникнення, щоб полегшити собі виконання певних грошових зобов’язань.

«Фінансові проблеми – вагома підстава для зникнення людей, – стверджує Едуард Багіров, голова Міжнародної ліги захисту прав громадян України. – Я маю уривчасту інформацію від банків, колекторів. Упевнений, що з-по­між тисяч зниклих третина «загубилася» з подібних причин. Люди або мають борги як керівники чи власники підприємства, або купили в кредит вельми дороге майно, а тепер не можуть розрахуватися й тікають від фінансових проблем. Водночас [родичі] оголошують їх у розшук як зниклих безвісти, адже якщо людина зникла, то, наприклад, можна через суд зупинити виплату відсотків за кредитом». 

В ілюстрації використані фотографії людей, безвісти зниклих минулого року

 

Діти і курйози

Киянки Надійка Ющенко і Тоня Кульчицька зараз, напевно, навчалися б у вишах чи навіть повиходили б заміж. Однак 10 травня 2002 року, коли дівчатам було по 12 років, вони поїхали кататися на велосипедах. Відтоді подруги перебувають у загальноукраїнському розшуку як зниклі безвісти.

«Проблема зниклих безвісти дітей завжди стоїть дуже гостро, зникнення дитини саме по собі – катастрофа», – каже психолог «Служби розшуку дітей» Олена Письменна.

Здебільшого маленькі українці губляться з власної волі. «Причини втечі дітей із дому різні, – розповідає Письменна. – Це може бути конфлікт із батьками, вчителями, однокласниками, розлучення батьків, їхня гіперопіка чи байдужість, пошук сенсу життя, поява в родині молодшої дитини тощо – причини суто індивідуальні і їх безліч». Ризикований вік починається з 13 років.

«Торік до нас звернулася жінка, донька якої після конфлікту з мамою пішла з дому, вирішивши, що її ніхто не любить, – пригадує пані Олена. – За деякий час дівчина побачила по телевізору звернення мами у нашій програмі й зрозуміла, що вдома на неї чекають і люблять. Для неї це чомусь стало одкровенням».

Олена Письменна вважає найбільшою перешкодою в розшуку зниклих дітей невчасне звернення до міліції, небажання батьків виносити сміття з хати (мовляв, а що люди скажуть?), байдужість до власних дітей.

Трапляється й таке, що розшукувані діти самі є батьками. «Нещодавно до нас прийшло орієнтування на розшук 16-річної дівчини, – розповідає пані Письменна. – Коли ми зателефонували її родичам, щоб зняти про нею програму, з’ясувалося, що вона має цивільного чоловіка і тримісячного сина. За кілька днів ця недолуга матуся повернулася додому. Що послугувало причиною того, що вона пішла, ми не знаємо. Може, післяпологова депресія, можливо, щось інше».

Утім, найбільше схильні до зникнення безвісти дорослі чоловіки (до 70% розшукуваних). Дуже багато таких заяв припадає на свята. Це пов’язано з тим, що, «прийнявши на груди», люди не можуть себе контролювати. Масово зникають також на початку літа, щойно прогріваються водойми. «Люди лізуть купатися, тільки-но вип’ють, – пояснює Сергій Гезь. – Тут часто справа закінчується нещасним випадком».

А ось із рибалками взимку траплялися й курйози, каже оперативник. Наприклад, жінка шукає чоловіка, якого замість обіцяних трьох днів немає вже тиждень, тож вона пише заяву в міліцію. І приблизно в половині випадків, коли водолази вже обшукали все дно поблизу лунки, рибалка спокійно випивав удома в іншої жінки.

«Нічого страшного не станеться, якщо сигнал [про зникнення людини] виявиться хибним, – каже голова правління Української гельсінської спілки із захисту прав людини Аркадій Бущенко. – На мою думку, ефективність роботи у цьому напрямку підривається тим, що міліція вичікує три дні, критично важливі для проведення ефективного розшуку. Що більше часу минає, то менше шансів знайти людину».

Самі правоохоронці визнають: якщо у черговій частині МВС вашу заяву про зникнення родича чи просто знайомого не приймають і пропонують принести її за три дні, а то й десять, це є порушенням закону.

«Такий пункт [про вичікування кількох днів] містить законодавство США, – усміхається Сергій Гезь. – А деякі працівники чергової частини захоплюються голлівудськими фільмами». За його словами, якщо вашу заяву не приймають, звертайтеся до вищого начальства, щоб документ розглянули. Закон зобов’язує міліціонерів одразу прийняти заяву про зникнення й шукати людину, і якщо протягом десяти діб її не знаходять, МВС порушує спеціальну розшукову справу.

Заяву про зникнення можна писати, навіть якщо людина вийшла по хліб і не повернулася протягом трьох годин, а її мобільний телефон не відповідає. Якщо людина зникла дорогою з роботи, Сергій Гезь радить подавати заяву до того райвідділу, де розташований її офіс. За його словами, це пришвидшить пошук. Урешті-решт, не треба боятися опинитися в ідіотській ситуації. Йти на впізнання близької людини в морг набагато страшніше.