Політика 2017-09-21 15:19 Голуб Андрій

Парадокс сильної руки

Жодна спроба навести лад в Україні сильною рукою не завершилася успіхом, однак у суспільстві й далі є запит на це

У жовтні 1992 року в Україні вперше відтоді, як оголосили незалежність, змінився уряд. На зміну Вітольду Фокіну приходить Леонід Кучма. Порівняно з нинішніми часами останній дістав безпрецедентну підтримку парламенту: за нього проголосували 316 депутатів. Ситуація, у якій стає до роботи новий уряд, м’яко кажучи, не сприяє міністрам. Зростання цін сягає 2000%, державне управління в стані хаосу, частішає злочинність. 18 листопада 1992-го Кучма приходить до Верховної Ради з доповіддю про заплановані антикризові заходи уряду. «Оцінюючи політичну ситуацію в державі загалом, варто зрозуміти, що ми підійшли до останньої межі, до рубежу, за котрим уже немає нічого, крім хаосу й «бєспрєдєла», за котрим катастрофа, і саме розуміння цього підводить нас до системи дій, в основі яких логіка виживання, логіка прагматизму й жорсткості», — каже нещодавно призначений прем’єр-міністр.

Невдалі прецеденти

Кучма пропонує Верховній Раді ухвалити «систему надзвичайних заходів». За його словами, це єдиний варіант порятунку держави й суспільства, «особливого вибору в нас немає». Того самого дня Рада знову понад 300 голосами пристає на пропозицію Кучми й фактично відмовляється від права «останнього слова» в законотворчій діяльності. За місяць унесено відповідні зміни до Конституції, які дають змогу уряду протягом півроку ухвалювати декрети — документи, що підмінюють собою закони. Єдине обмеження — право Верховної Ради накласти вето на документ протягом 10 днів із моменту його появи. Таким чином новий Кабмін концентрує як виконавчу, так і законодавчу функції влади. Досі таке не повторювалося в Україні жодного разу.

За «декретний період» уряд Кучми ухвалив 83 таких документи. Рада ветувала тільки один із них. Окрім того, деякі декрети чинні й досі, 25 років потому. Однак важливо інше. Надзвичайні повноваження не допомогли уряду ні стабілізувати ситуацію в Україні, ні зберегти владу в той момент. На заваді стали як об’єктивні причини (майже повна залежність тогочасної економіки України від Росії, яку було важко вмить розірвати), так і політичні чвари в Україні загалом і в межах уряду зокрема. Кабмін Кучми припинив роботу вже у вересні 1993-го. На той час це була вже третя спроба прем’єр-міністра подати у відставку менш ніж за рік перебування на посаді. Деякі ключові міністри, як-от перший віце-прем’єр Ігор Юхновський і відповідальний за економічний блок Віктор Пинзеник, пішли ще раніше. Не додала уряду міцності й прихована боротьба з президентом Леонідом Кравчуком за повноваження. Так провалилася перша в новітній історії України спроба навести лад у державі сильною рукою. Щоправда, Кучмі вдалося здобути політичний вплив, і вже за два роки він тріумфально повернеться у 
велику політику на посаді президента.

Читайте також: «Диявол в деталях»: як відреагували закордонні ЗМІ на виступ Порошенка в ООН.

Хоча перша спроба сконцентрувати владу в одних руках і провалилася, вони повторювалися щонайменше двічі. Серед інших спроб можна згадати Конституційний договір 1995 року (див. Тиждень, № 26/2017) і скасування конституційних змін Віктором Януковичем у 2010-му. Останню спробу покерувати сильною рукою нині розслідують правоохоронці.

У 1995 році зміна балансу знову відбувається під Леоніда Кучму. На час запровадження посади президента повноваження голови держави були куди вужчими, ніж після ухвалення Конституції 1996‑го. Фактично на початку незалежності Україна була радше парламентсько-президентською республікою, а не навпаки. Саме тому новоспечений президент вирішує змінити розподіл повноважень, посиливши президентську вертикаль. Верховна Рада погоджується на це. Кучма дістає право призначати уряд і голів обладміністрацій. Щодо Конституційного договору донині є різні позиції. Противники вважають, що договір порушив норми тодішньої Конституції та підірвав правові основи. Прихильники переконані, що це був вихід із глухого кута, що в нього тоді зайшла українська влада через зволікання з ухваленням нового Основного Закону.

Більшість повноважень, наданих президентові в 1995-му, продублювали в новій Конституції наступного року. Таким чином Леонід Кучма був і залишається найсильнішим президентом України, якщо зважати тільки на обсяг наданих йому законних можливостей. Хоча в економіці за час його президентства й настала відносна стабільність, проте епоха Кучми завершилася кризою 2004 року й помаранчевим Майданом.

Ще одним претендентом на статус «сильного правителя» став Віктор Янукович. Після Помаранчевої революції Верховна Рада ухвалила зміни до Конституції, які забрали значну частину повноважень уже в президента. Нові норми діяли до обрання Януковича. У 2010-му глава держави через Конституційний Суд скасував зміни та здобув увесь обсяг повноважень, які мав Кучма. Проте Янукович запам’ятається не так сильними руками, як швидкими ногами під час утечі з України. Більші можливості не допомогли екс-президентові зробити хоч якийсь крок для зміцнення країни, натомість його правління наблизило її до межі знищення й закінчилося революцією та війною.

Патерналізм чи лідерство

Жоден прецедент зміцнення влади однієї особи не закінчився в Україні позитивними змінами чи бодай прийнятною для більшості стабільністю. Незважаючи на це, соціологи досі фіксують в українців запит на сильного лідера. Зокрема, опитування КМІСу за червень 2016 року показує, що на запитання: «Чи потребує Україна в теперішніх умовах того, щоб нею керував сильний лідер, який мав би широкі владні повноваження?» — відповіли «так» 82% респондентів. Не погодилося із цим лише 9%.

Інші соціологічні центри фіксують схожі результати. За словами директора Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Ірини Бекешкіної, вони давно не проводили відповідного опитування, однак востаннє прихильників сильної руки виявилося орієнтовно 60%. «Ми питали не зовсім про сильну руку, а про сильного керівника, який буде понад усіма законами та дискусіями. Це стандартне міжнародне питання. В Україні великий запит (на такого керівника. — Ред.), приблизно такі самі результати були в Ізраїлі під час воєнних дій. В інших країнах (де проводили таке опитування. — Ред.) цей запит менший», — каже соціолог.

Читайте також: Найкраща партія: що впливає на розвиток українських політсил

Водночас є побічні свідчення того, що українці потребують сильного керівника не тільки на чолі держави, а й в інших сферах. Наприклад, в Україні фіксують запит на нові політичні сили. Однак така «бажана» партія, як і раніше, передусім не ідеологічна, а лідерського типу. За даними Центру Разумкова, у 2015 році 41,6% респондентів вважали, що сучасну партію повинен очолити «сильний, авторитетний лідер, який не змінюється впродовж тривалого часу». Дві головні ознаки політичної сили, яку можна назвати «новою», також пов’язані з її лідером, а не діяльністю: партію має очолювати «некорумпований політик» (48%), який водночас є «лідером, що проявив себе у складних ситуаціях» (44%).

Соціологи застерігають, що вітчизняний запит на сильну руку не слід плутати зі схильністю до авторитаризму. Бекешкіна розповідає, що в Україні під час проведення опитування про «сильного керівника» до стандартного міжнародного питання додали ще одне: «Сильний лідер повинен дотримувати всіх законів чи інколи заради інтересів справи можна відступити від деяких із них?». На це запитання до 80% респондентів відповіло, що повинен дотримуватися. «Тому в нас ідеться радше не про схильність до авторитаризму, а про таку надію, що прийде якийсь «добрий бог» і вирішить усі питання. Це не сильна рука, а «добра рука». Це патерналізм, а не авторитаризм», — зазначає соціолог. 

Схожої думки дотримується й заступник директора Інституту соціології НАН Євген Головаха: «Розуміння сильної руки більше пов’язане із сильним демократичним лідером. Більшість українців хочуть, щоб їхній лідер був демократичним, але мав волю й здатність робити рішучі кроки в реформуванні. Тому не слід думати, що йдеться про авторитарну постать, яка керуватиме згідно з власними уявленнями. Мова про відповідального демократичного лідера, який був би послідовним у здійсненні практичних перетворень».

Загроза охлократії

Загалом прагнення громадян до сильної руки на чолі країни уживається з протилежною схильністю мінімізувати контакти з державою та вкрай високою недовірою майже до всіх її інституцій. Власне, це можна вважати і найбільшою загадкою «української душі», і найголовнішим підтвердженням того, що авторитарний лідер навряд чи завоює прихильність громадян у найближчому майбутньому. Хоч би що він робив. 

На думку Головахи, схильність українців до охлократії (дослівно «влада натовпу». — Ред.) наразі є більшою загрозою, ніж можливе захоплення влади авторитарним лідером. «На жаль, це історичний феномен, який закладався ще в Середньовіччі. Він може призводити до негативних наслідків. Бо не можна всі соціальні проблеми вирішити тільки через протести. Деякі з них слід вирішувати через кропітку роботу всього суспільства. Зокрема, потрібне й збереження певної стабільності, якщо це не переходить антидемократичну межу. Такий баланс українці, на жаль, ще не можуть підтримувати», — каже соціолог. 

Читайте також: Новий сезон у Раді. Наважитись на реформи

Він додає, що головна причина цього — брак досвіду життя в демократичних умовах. «Також є проблема відповідальності політиків. Вони дуже часто з власних інтересів розхитують ситуацію, коли цього не слід робити, а треба реально дотримувати конституційних процедур. Чому я бачу таку загрозу зараз? Бо до виборів лишається півтора року, і якщо розхитувати ситуацію, то замість демократичних виборів можемо знову отримати сплеск охлократії, який у нинішній ситуації може стати серйозною загрозою для України», — підкреслює Головаха.

Окрім того, якщо навіть уявити сильного лідера, який все-таки з’явився на обрії, то українці навряд чи змогли б його розпізнати й дати достатньо часу для роботи. Зокрема, і тому, що не пробачають політикам жодних помилок. Усі українські президенти проходили той самий шлях: маючи високий рівень довіри відразу після обрання, вони ставали лідерами антирейтингів за дуже короткий період. Можна припустити, що українці бажають не так сильну руку, як цапа-відбувайла, на якого можна повісити всі наявні проблеми. Це також є одним зі свідчень залишкового патерналізму серед великої частини людей. До того ж в Україні досі низький рівень громадського контролю за владою. Тому помилки влади, що були б за будь-яких умов, відбуваються частіше все-таки на користь окремих її представників, а не всього суспільства.

«Спочатку більшість має великі сподівання, що прийде нова людина й усе зробить. Однак цього не відбувається просто так. Тому приходить розчарування, що триває циклами. Просто будь-яка влада виконує свої обов’язки, коли її контролюють, от і все. І вона будь-де намагається вирішувати насамперед власні питання — збереження власного панування. От чому важливо вибудовувати демократичні форми контролю за владою», — каже Головаха.

Негативний досвід українців із сильною рукою доволі повільно переростає в усвідомлення того, що контроль за владою повинен бути постійним, а не епізодичним і виключно у формі протесту. Після Революції гідності окремі приклади такого конт­ролю та кропіткої роботи почали з’являтися, наприклад, у формі волонтерського руху допомоги армії. Волонтери нині є одночасно й лідерами довіри в суспільстві. За даними Центру Разумкова, у різні періоди 2016 року їм повністю довіряли від 13% до 17% громадян. Для порівняння: ЗМІ цілковито довіряють лише щонайбільше 6%. Часто активісти волонтерських організацій піднімають на поверхню проблеми військової сфери або зловживання чиновників. Водночас є також позитивні приклади співпраці з державними відомствами, яка приводила до реального вирішення проблем. Є й інші приклади. Після революції українці дістали у своє користування значні інформаційні ресурси, наприклад, у сфері держзакупівель і використання публічних фінансів. Однак ту ж таки систему ProZorro багато хто сприйняв як автоматичну панацею від зловживань, а не як засіб для особистого контролю за використанням коштів. Як наслідок — чергове розчарування. 

«Зараз у нас з’явився західний контроль, і це дуже добре. Однак його недостатньо. Має бути ще внутрішній. Якщо з’явиться одночасно внутрішній і зовнішній контроль, то матимемо й нормальну владу. Сподіватися ж, що прийде «нормальна людина», немає сенсу, бо при владі немає «нормальних людей». Є тільки ті, кого контролюють, і ті, кого ні. А в країнах пострадянського зразка й поготів. Тут це неможливо в принципі. Слід просто розуміти, із чого ми вийшли. Це було дивовижне суспільство, взагалі без навичок будь-якого демократичного вирішення проблем. Усе було під ковдрою, зокрема й громадська думка», — підсумовує Головаха.

Громадський контроль і є тією формою нав’язування владі порядку денного, якого вона вже не може уникнути. Поки що ж більшість населення глибоко в душі й далі чекає мудрого керівника, який зможе вирішити важливі питання порядку денного без їхньої участі. Однак питання та проблеми з часом чомусь тільки зростають і відкладаються, чекаючи того самого невідомого благодійника. 

Новини RedTram

Loading...