Політика 2017-07-24 09:37 Голуб Андрій

Студентський таран. У чому сила і слабкість українських молодіжних рухів

Молодіжні рухи не раз ставали основою українських протестів, але нечасто діставали прямі вигоди від перемог.

На початку 1990-го року в УРСР уперше обрали Верховну Раду на альтернативній основі. Незважаючи на появу опозиції, більшість у парламенті все-таки утримали комуністи. Усередині того-таки року четверо молодих людей з України провели кілька зустрічей у Литві. Мета їхня була амбітною — узгодити план акції непокори, однією з цілей якої став би розпуск нещодавно обраної Верховної Ради УРСР. Ці четверо осіб, які зустрічалися у Вільнюсі, представляли дві організації — Українську студентську спілку (УСС) та Студентське братство. Так готувалася Студентська революція на граніті, яка на багато років стане зразком громадянської активності української молоді.

Надалі студенти не раз відіграватимуть головну роль у різних акціях, починаючи від «Україна без Кучми» і Помаранчевої революції та завершуючи Революцією гідності. Однак більше ніколи вони не виступатимуть настільки організованою силою, як упродовж 15 днів жовтня 1990 року.

Одним зі студентів, які проводили литовську зустріч, був Олесь Доній — тоді голова УСС, а пізніше один із трьох лідерів Революції на граніті. Разом із ним акцію очолили голова Студентського братства Львова Маркіян Іващишин і лідер місцевої організації УСС із Дніпродзержинська (нині Кам’янське. — Ред.) Олег Барков.

«Студентське братство Львова та київські УСС були двома найпотужнішими структурами. Перша — найчисельніша, друга запропонувала акцію. Ми спеціально долучили нечисельну, але важливу з погляду реалізації українського міфу структуру з Дніпродзержинська. Вона мала репрезентувати Схід, — пригадує Доній. — Керівництво зберігалося від перших до останніх днів і тільки воно мало право ухвалювати рішення, як щодо перемовин, так і щодо технологічного проведення акції: куди повинні рухатися демонстрації, де розбивати намети й так далі».

Читайте також: Про виклики покоління міленіалів

За словами Донія, саме в цьому чітка відмінність між тією й іншими акціями за участі студентів. Хоча до студентської революції долучалися й інші верстви з різних сфер, вікових груп, але тільки для допомоги. Ще однією ознакою тієї акції були чіткі вимоги протестувальників, сформовані в п’яти пунктах: відставка Ради та багатопартійні вибори; націоналізація майна КПУ та Комсомолу; відмова від підписання нового «союзного договору»; проходження українськими юнаками служби в армії в межах України; відставка голови уряду Віталія Масола. Як зазначає Доній, від початку вимог було три, а останні дві додали представники Львова вже напередодні акції.

За 23 роки після цих подій один немолодий українець збирався до Литви для зустрічей із низкою представників країн ЄС, а також партнерів по колишньому СРСР — з Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдови. Окрім безпосередньо зустрічей, чоловік мав амбітне завдання — підписати договір про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Однак за кілька днів до запланованого підписання плани різко змінилися. Давній друг і колега чоловіка підписав урядову постанову про призупинення процесу підготовки угоди. Так Віктор Янукович і Микола Азаров дали старт протестам Євромайдану.

Основою цих протестів знову була молодь і студенти. Щоправда, цього разу в них в активі не було міцних і численних організацій, так само, як і часу на ретельну підготовку.

Увечері 21 листопада 2013 року студент факультету журналістики львівського УКУ Андрій Приймаченко повернувся до гуртожитку з навчання й слідкував за новинами в соцмережах. На одній зі світлин він побачив свого товариша Олександра Аргата. Той тримав прапор ЄС на тлі каркаса ялинки на Майдані Незалежності в Києві. Андрій уже знав про рішення уряду щодо угоди з ЄС. Подальший розвиток подій був зрозумілим: Україну знову затягують до російської сфери впливу й чи вдасться вирватися цього разу — невідомо. Приймаченко розшерив світлину через свою сторінку та вийшов із кімнати шукати одногрупників. Киянин Андрій не надто розумів, де у Львові зазвичай збираються на Майдан. Однак точно вирішив, що на нього слід виходити саме зараз. Уже на ходу Андрій із друзями вирішили йти до пам’ятника Шевченку на площі Свободи.

Інший студент УКУ Ігор Фещенко був серед тих, хто вийшов на цю акцію: «Змобілізувалися передусім студенти двох програм університету. Переважно тому, що зналися між собою. Йдеться про Школу журналістики й програму з медіа-комунікацій. Ми перші організовано вийшли на площу у Львові. Потім перші поїхали в Київ. Згодом дещо порозбігалися. Хтось пішов у сотні, хтось у структури на зразок Євромайдану у Львові, хтось працював з іноземними журналістами». Уже 24 листопада у Львові відбувся найчисельніший після київського мітинг, основу якого становили саме студенти, а в ніч на 26 листопада автобус з Андрієм, Ігорем та іншими учасниками львівського Євромайдану блокуватимуть працівники ДАІ під час спроби виїхати до Києва.

 

Блокування автобуса зі львівськими студентами, які прямували на Євромайдан до Києва

Читайте також: Арабська молодь: мріяти чи розчаровуватися

Учасник київського Євромайдану й тоді студент-історик університету Грінченка Віталій Кузьменко також розповідає, що на перших порах виходив на протести просто з однокурсниками або друзями, які мали однакові погляди. У ніч на 30 листопада Віталій перебуватиме біля стели Майдану Незалежності. Він — один із постраждалих від побиття «беркутівцями» під приводом встановлення ялинки. Зараз Кузьменко проходить потерпілим у відповідній кримінальній справі.

«Після 30 листопада в університеті ми утворили координаційну студентську раду «Грінченківська громада». Туди увійшли активісти протестного руху, зокрема представники студентського самоврядування. Мене тоді обрали координатором Грінчгромади. Ставили за мету кілька основних напрямів. По-перше, об’єднати зусилля та підтримувати студентів нашого університету, по-друге, співпрацювати з іншими студентськими рухами Майдану та адміністрацією університету», — каже Віталій.

Студентські акції від самого початку не мали централізованого керівництва. Відповідно до створення в університетах страйкомів та інших організаційних структур, вони об’єдналися у так звану «Студентську координаційну раду Майдану» (СКР). Однак СКР так і не стала зрозумілою всім структурою. Формально до неї увійшли представники від найбільших вишів, студенти яких брали участь у протестах. Однак в СКР не було голів, і навряд чи хтось зможе пригадати хоч одного представника цієї ради. Для широкої громадськості СКР існувала як безособова сторінка в соцмережах. Так само на перших порах була певна плутанина з вимогами до влади. Після саміту у Вільнюсі 29 листопада вимога про підписання на ньому Угоди про Асоціацію втратила сенс. Однак через ніч відбулося побиття протестувальників і до прохань додалося покарання винних у цьому. 5 грудня СКР оприлюднила свої вимоги, які ділилися на чотири «негайні», чотири «системні» та три «головні». Ясності не побільшало. Згодом функцію представництва мітингувальників фактично повністю забере на себе Штаб національного спротиву на чолі з Турчиновим, Кличком, Тягнибоком, Яценюком та іншими політиками.

Однак на початку рядові протестувальники намагалися не зв’язувати себе з тогочасними політиками. Після першої масштабної акції 24 листопада, коли на вулиці Києва вийшло понад 100 тис. людей, Майдан фактично розколовся на так званий «політичний» — він стояв на Європейській площі, та «неполітичний» або «студентський» — він залишився на Майдані Незалежності. Небажання студентів виступати разом із політиками і, навпаки, бажання останніх скористатися з протестів молоді — спільна ознака для всіх часів.

За словами Донія, у 1990-му їхні відносини з політиками, навіть із тогочасною опозицією, також були далеко не безхмарні: «Народні депутати приходили (до протестуючих студентів. — Ред.). Їх було не так багато, більшість «рухівців» поставилися насправді ревниво до цієї акції. Прийшла підтримати група депутатів на чолі зі Степаном Хмарою. Із нашого боку умови були такі: от вам намети, от спальники, можете виходити до мікрофону й казати, що хочете, але жодного впливу на керівництво ви не маєте. До честі цих депутатів, їх було орієнтовно 12, вони пристали на такі вимоги».

Що ж до відсутності координації та структурованості українського студентського руху на початку Євромайдану, то така ситуація виникла задовго до того. Мирон Гордійчук був одним із координаторів Євромайдану від КНУ імені Шевченка. До того він уже мав довгу історію участі в різних протестах як член руху «Відсіч». Зокрема, Гордійчук брав участь у так званій Антитабачній кампанії за відставку тогочасного міністра освіти і науки Дмитра Табачника. За словами Гордійчука, він не може пригадати жодної до кінця скоординованої студентської акції, починаючи з 2009 року. «Навіть в «антитабачні рухи» входили представники трьох напрямів: це «Відсіч», учасники якої не мали ідеології й були позапартійними, ліве крило, так звана «Пряма дія» і «права» молодь — переважно це молодіжка «Свободи», які також із тих чи інших причин долучалися до кампанії. У багатьох людей була різна мотивація», — розповідає Гордійчук.

Читайте також: Між "комсомолом" і протестом

Серед причин такої ситуації він називає апатію та розчарування у суспільстві після розбрату в «помаранчевому» таборі та реваншу «регіоналів». За його словами, кількість людей, які виходили на акції, наприклад, проти мовного закону Ківалова-Колесніченка була мізерною в масштабах Києва.

«Навіть під час Революції студентський рух був не до кінця скоординований, не було однієї структури, авторитета, із яким усі погодилися б. Це спричиняло багато неприємних моментів і сварок. Усе-таки якось удавалося не виносити сміття «на камери». Єдність студентського руху в 2013-му році була доволі умовною. Коли в лютому студенти зайшли в будівлю Міносвіти і науки, то там опинилися СКР, анархісти, кілька студентів із Білорусі й праве крило. Там був великий ризик, що праві поб’ються з лівими студентами вже в міністерстві. Кажучи відверто, це були такі неприємні «дворові розборки», — додає Гордійчук.

УСС та Студентське братство, які відіграли вирішальну роль під час Революції на граніті до 2000-х років утратили свій авторитет. На запитання, чому так сталося, Доній відповідає, що зацікавлених сторін було кілька. Після успішної акції влада спробувала взяти під контроль організації, змінивши їхнє керівництво. Це вдалося, посваривши київських і львівських активістів.

«Зацікавленими були не тільки спецслужби, а й конкуренти — не лише комуністичні політсили, а й, як не дивно, рухівські. На той момент ми активно обговорювали створення політсили на базі студентського руху. У березні 1991-го ми на з’їзді УСС навіть ухвалили резолюцію про створення такої партії. Однак тоді вже вдалося пересварити студентське керівництво Львова та Києва», — каже Доній. Згодом Верховна Рада ухвалить перший український закон про вибори народних депутатів. Він передбачатиме підняття вікового цензу для кандидатів із 18 до 25 років, що фактично виключить студентських лідерів від участі в політичній боротьбі. Цей закон Рада ухвалила напередодні виборів до парламенту 1994-го року.

Що ж до протестного потенціалу студентства загалом, то в суспільній уяві його часто перебільшують. Принаймні, згідно з даними соціологів, молодь не є найбільш протестно налаштованою групою в українському суспільстві. Наприклад, опитування КМІС за лютий 2017 року свідчить, що протестний потенціал у різних вікових групах приблизно однаковий. Так само майже не відрізняється й показник тих, хто взагалі не готовий брати участь у будь-яких акціях масового протесту — таких 42–45% для різних вікових груп (тільки в групі 70+ років таких людей більше — 56%). Також не особливо відрізняються цифри в розрізі освіти. Хоча серед осіб із неповною вищою освітою (3 курси й більше) дійсно на кілька відсотків більше тих, хто готовий збирати підписи, брати участь у законних демонстраціях і страйкувати.

«Із 2009 року, я пам’ятаю, єдине, що об’єднувало студентів, — це запровадження якихось платних послуг, «шкурний інтерес». Він дозволяв вивести до 1000 студентів, а цілеспрямована боротьба проти Табачника чи за закон «Про вищу освіту» гуртувала 200–300 студентів Могилянки (бо це доволі специфічний навчальний заклад) і ще кілька десятків активістів по Києву», — каже Гордійчук.

Приймаченко з УКУ пригадує, що після прибуття до Києва в часи Євромайдану вони з іншими активістами ходили по київських вишах із закликами приєднатися до Майдану. За його словами, багато студентів не сприймали цього. «Вони не вірили в те, що від них щось залежить. Ну й правда, якщо в університеті тебе вчать, як накривати поляну для викладача й платити за іспити, то навіщо проявляти ініціативу?» — каже він.

Під час Євромайдану багато важила й позиція адміністрації вишів. Наприклад, в УКУ, Києво-Могилянській академії чи університеті Грінченка, керівництво підтримало протестуючих студентів, а інколи представники адміністрації й самі брали участь у акціях. В КНУ імені Тараса Шевченка керівництво не зайняло чіткої позиції, однак на особистому рівні студентам-активістам часто також допомагали.

Співрозмовники Тижня називають різні причини того, чому студенти не змогли зорганізувався в єдину структуру й остаточно очолити протести у 2013 році. Окрім апатії та зневіри в тогочасному суспільстві, пасивності студентів, це також те, що за 20 років українська політика й суспільство зазнали разючих змін.

«Річ у тому, що ми могли робити революцію на власні кошти, а додаткові отримували, продаючи газети й значки. Як це не дивно, але тоді був час відносного фінансового добробуту», — каже Доній про 1990-й. І додає: на сьогодні суспільство не має фінансової змоги самостійно утримувати громадські рухи та партії. Тому, щоб брати участь у політиці, потрібно йти на компроміси з якоюсь фінансово-промисловою групою, яка потім диктує свої умови й ставить своє керівництво в державі. У цьому, за його словами, катастрофічність нинішньої ситуації. Інша проблема — часто надмірні амбіції окремих громадських активістів, які не можуть поступитися особистим заради спільної мети.

Однак відсутність єдиної структури та чітких вимог не завадила кільком десяткам людей вийти на протести у 2013-му. Згодом вони перетворилося на багатотисячні мітинги. За таких умов студентський рух, нехай і не надто організований, слугує чудовим показником середньої температури в суспільних настроях.

 

Новини RedTram

Loading...