Уявіть собі маяк десь далеко в морі-океані. Своєрідна сувора кам’яна цитадель посеред бурхливого неспокою. Можна ж там жити, правда? Взяти із собою запаси сірників, їжі, ліків… Книжки, якщо в цьому є потреба. Я прихопила би ще фотоапарат і щодня фіксувала б цей бурхливий неспокій навколо. Так от у якихось своїх дивних межах життя у «республіці» нагадує мені той вигаданий маяк. Щоб жити тут більш-менш нормально, треба мати кілька складових цього буття, про які я й хочу розповісти.

1. Гроші. Дивного нічого немає, що я пишу саме про них. Було б підозріло, якщо без них вдалося б обійтися, ще й жити щасливо. Але я хочу сказати, що треба мати не лише постійний прибуток, який дає робота, а й гроші звідусіль: з українських карток, із російських, «живі» гроші. Гроші на українських банківських картках дають можливість поповнювати телефони всім родичам і замовляти товари через «Нову Пошту» на Станицю. Гривня дає можливість вливатися в безкінечний процес переоформлення українських пенсій та подорожі по них. За гривню можна купувати сало в Станиці по 30 грн, коли у «республіці» найдешевше коштує втричі дорожче… Гривня набагато міцніша за російський рубль, тому всі зберігають її, купують та неохоче позичають. Немає зараз міцнішої валюти, ніж гривня, і всі в «республіці» знають це.

2. Ліки. Здавалося б, нічого дивного. Людина, яка має хронічну хворобу, має й ліки. Втім, щоб хворіти в «республіці», треба мати або запас ліків, або налагоджені канали поставки ліків звідусіль. Причому треба це робити по колу — родичі, друзі, знайомі знайомих. Поки відпочивають перші, допомагають другі. І головне — вміти робити це максимально швидко. Хоча, як показує досвід, можна мати запаси дуже гарних ліків від чогось і не хворіти, аж закінчується термін придатності препарату. Зі мною сталося кілька величезних стресів, коли мені конче були потрібні антибіотики і я змогла знайти їх тільки в якійсь далеко не першій аптеці «столиці». Звичайно, я готова була віддати за ці ліки все, що мала, і себе на залишок, якщо б у цьому виникла потреба, аби тільки допомогти близьким. І я не мала жодної години на те, аби шукати кур’єра чи домовлятися про доставку з України. Я шалено бігала містом, шукаючи хоч щось подібне… Лікар сказав тоді: «Не стане краще, у понеділок різатимемо». Це була неділя, тож я ледь не збожеволіла… Зараз у моєму холодильнику можна знайти більше ліків, аніж продуктів. У мене є запас ліків від тиску, кашлю, лихоманки, перев’язувальні засоби… 

Читайте також: Поясніть, що відбувається

3. Спокій. Це дуже гарна річ! Треба на все дивитися максимально спокійно. Закони, як кажуть місцеві представники влади, у «республіці» не досконалі. Суди не працюють, діють закони воєнного часу. То не дай Боже потрапити хоч у якусь халепу зараз. Я зверталася якийсь час тому до дільничного інспектора. Ну що я можу сказати: він не допоміг, але саме після його візиту до нас прийшли сусіди зі словами, що якщо ми ще когось покличемо, то зять сусідки приведе хлопців «з роботи» («МГБ ЛНР») і нам буде гірше. А сам дільничний по-дружньому порадив не скаржитися більше нікуди, бо часи тепер такі, що, якщо нам кинуть у вікно гранату, нікого це не здивує: зброї навколо дуже багато. То допоміг він нам чи ні? Може, лише порадою, яку ми знали й без нього.  

 4. Навички логіста. Аби жити в «ЛНР», треба мати певний хист. Це вміння домовлятися, виїжджати без черг і привозити щось конче потрібне. Щоб виконувати все це, треба бути дуже організованою людиною, яка має безліч знайомих і море терпіння. Я знаю кількох людей, які просто живуть тим, що постійно про щось домовляються: гроші, їжу, іграшки, техніку… Це як захоплива гра, завдяки якій стає цікавіше жити. Хтось везе моїй знайомій дитячий конструктор, хтось одяг, хтось документи… Когось вона просить, комусь платить… І якщо ви думаєте, що йдеться про щось незначне, ви помиляєтеся. Найдивнішим був великий каркасний басейн, який хтось на таке дружнє замовлення тягнув на собі зі Станиці тим самим мостом… 

5. Запаси. Після літа 2014 року маю постійний резерв харчів удома. Зараз я стала трохи спокійнішою, а раніше могла підхопитися посеред ночі, аби переконатися, що в нас є їжа. Просто вставала переглянути, що в нас є, і знову лягала. Мене краще за слова та снодійне заспокоювало борошно на полицях й олія в кухонному столі… Я перелічувала мило й переконувалася, що в нас є чим прати. Зараз трохи звикла й спокійно сприймаю, якщо раптом скінчуються сірники, але той синдром блокади тривав у мене близько півтора року. 

Читайте також: Невдоволених немає

6. Близькі. Так, це дивно. Але завдяки людям поруч можна стерпіти все: негаразди, стреси, образи та беззаконня. Лише завдяки рідним людям можна й треба йти вперед. Я знаю безліч випадків, коли очікування зустрічі продовжувало життя, а щастя від спілкування було ні з чим не зрівняти. На моїй вулиці такими зустрічами живуть через дім. Чекають на повернення дітей, а потім рік живуть згадками про коротку зустріч. Повторюють, ніби виправдовуючись: «Може, діти повернуться, буде де жити…» Стають вартівниками власних домівок, аби зберегти їх для дітей, які, може, колись захочуть повернутися в батьківський захирілий дім… Сусід сказав якось: «Вмирати рано, а жити вже не хочеться». Тож багато для кого той маяк посеред бурхливого неспокою стає останнім притулком. 

Новини RedTram

Loading...