Суспільство 2017-06-10 10:59 Вікторія Малишева

Поясніть, що відбувається

Наприкінці весни я гуляла з малюком на дитячому майданчику посеред міста. Здається, немає милішої картини, аніж вечірнє сонце теплого, ще не спекотного травневого дня, сміх, галас, діти та їхні щасливі батьки.

Діти різні: за віком та матеріальним статусом родини, хоча це зовсім дрібниці. Одне із вражень цього вечора — висока струнка білявка в піксельній формі з позначкою «Комендатура», у високих військових черевиках і кашкеті та її півторарічне янголя, яке ще погано ходить. Вечір неділі, вона в повній «військовій» амуніції, поруч із ними її мати. За мірками довоєнними вік малого такий, що його мати повинна бути з ним удома, у відпустці по догляду за дитиною. Але ж ця жінка у формі. І, думаю, не перший день «служить».

Поруч зі мною стара дуже бідно вдягнена бабуся чекає, поки внук набігається майданчиком. Як це часто буває, через деякий час починає розповідати про себе. Вони з дочкою та внуком біженці з селища міського типу Новотошківка (територія, підконтрольна Україні). Переїхали в Луганськ у 2014-му, мешкають увесь час у гуртожитку. Стара перевела пенсію сюди, а молода нарешті знайшла роботу в супермаркеті. Життя якось влаштувалося: дитина пішла до школи, жінки задоволені двома кімнатами в гуртожитку. Втім, шалено сумують за своєю зачиненою квартирою в Новотошківці — колишньому осередку шахтарів. Сумують за пічним опаленням, власними меблями, красивим селищем, думки про яке викликають сльози.

Читайте також: По колу

«Скоріше б усе вже закінчилося», — каже мені бабуся. Я терпляче чекаю. Ані слова про перемогу когось над кимось, просто мрії про повернення додому, до власних речей. «Ми навідуємось, бо страшно так кидати квартиру, але їздити дуже важко та дуже дорого». Для неї такі поїздки неначе вояжі за кордон — до спогадів та вже минулого. До теперішнього з чужою постіллю та чужими меблями звикли. Все подобається: гуртожиток, люди. «Але моторошно: ми ж ніде не платимо. Ані там за комунальні, ані тут. Так не буває». За словами бабусі, з ними так у статусі біженців від війни мешкає родин п’ятдесят, які теж чекають якоїсь розв’язки всього. Не перемоги, а саме розв’язки, коли буде остаточно зрозуміло, що вдома жити вже не страшно й не треба буде сидіти знову по підвалах. Я вкотре дивуюся. Жінка не розбирається, хто в кого стріляє. Родина бідна, живуть на копійки, дитина вдягнена з чужого плеча. Співрозмовниця жаліється, що на 2014 рік припадав перший клас хлопця, а тут переїзди, страхи, невлаштованість. Не віддали дитину вчасно. Просидів хлопець удома з жінками — вони ж не працювали. Віддали на рік пізніше, а він відчуває, що обігнав однокашників і за віком, і на зріст. Жінці сумно та страшно за дитину, за все страшно. Що знову треба буде зривати зі школи, якщо повертатися, знову йому звикати.

Я слухала її і чомусь бачила себе зі своїми поневіряннями. Мені постійно хотілося в 2014 році зупинити когось та по-дитячому зазирнути у вічі з проханням: «Поясність мені, що відбувається». Мені потрібна була об’єктивна картина всього, бо ніхто не міг чітко сказати тоді, що буде, чого чекати. Я була такою самою бабусею у своїх страхах, як ця жінка переді мною. Моя керівниця малювала тоді перед нами дивні картинки апокаліпсису. Тоді ще ми працювали, було світло. Вона виуджувала з інтернету якісь листи тих, хто пережив сучасні війни: як добували їжу, охороняли домівки із саморобною зброєю, ховали померлих. Ці листи були такими страшними… А наша керівниця приносила їх завжди, до обов’язкового прочитання всім відділом… Мені постійно хотілося спитати у тих, кому я більш-менш довіряла, що буде далі. Проте всі були дуже заклопотані своїм життям, пошуками квитків, виїздом та усім разом… А головне, ніхто нічого не знав! Одного липневого дня у страшному збудженні в наш відділ забіг наш офісний водій. Він був не в собі, ніби п’яний. Почав пити воду великими ковтками, а потім розказав, як на його очах убило вибухом на перехресті кварталу 50 років Жовтня вісьмох перехожих. Він бачив їх одразу ж усіх… Він завжди був такий спокійний, дорослий, із досвідом, а тут стояв як божевільний, не міг підібрати слів, нервово сміявся… Я бачила потім часто ті кадри з телеекрана. Вони були жахливі. Молочний кіоск прошило наскрізь, що ж казати про продавчиню всередині… Я постійно бачила ці кадри, їх крутили як рекламу для нас. І знову це було цілковите непорозуміння: невже в нашому сучасному світі можна так ставитися до людського життя?

Читайте також: Невдоволених немає

Чим усе це закінчиться? Коли? Чого мені чекати і де? Я розумію, що більшість прогнозів залежить від позиції співрозмовника. Якщо скаржуся на щось, навіть дріб’язкове, своєму товаришеві, який оселився в Києві, я наражаю себе на лекцію про те, який у мене короткий розум: обрати свій дім і триматися його, тоді як моїй дитині скоро йти в школу, а там на неї чекають майже тортури… Так вважає мій товариш, який усі свої поради закінчує однаково: «Кидай усе, їдь звідти». Іноді я думаю, що йому було би комфортніше, якби ми жили в одному місті, як і раніше, і у великому Києві в нього з’явилася б споріднена душа, як було раніше… А моя колега, що всім серцем за «республіку», співає оди щасливим змінам і світлому майбутньому, яке настане ось-ось, зовсім скоро, залишилося терпіти ще трішки… І коли слухаю такі протилежні думки, знову хочеться по-дитячому спитати у когось дорослого й розумного, зазираючи у вічі: «Розкажи мені, як жити далі та чого чекати? Де і як? Але тільки так, щоб це було правдою». 

Новини RedTram

Loading...