Історія 2017-05-06 11:10 Панченко Володимир

«Я хотіла завжди бачити його великим…»

Тарас Шевченко та Варвара Рєпніна: пристрасті в Яготині

«Шевченко — і кріпак, о жах!»

Перша поява Тараса Шевченка в Яготині закарбувалась у пам’яті Варвари Рєпніної з усіма подробицями. У сповідальному листі, відправленому Шарлеві Ейнару з Яготина наприкінці січня 1844-го, вона описала це так: «...якось минулого року, в липні, я вийшла в сад із мамою; […] вона була у своєму великому капелюсі з абажуром, як завжди. […] Ми не пройшли і ста кроків, як зустріли Капніста з якимось незнайомим мені чоловіком. Капніст каже нам: «Зараз буде сильна гроза, подивіться на небо». […] Поки йшли ці розмови, гроза насунулася і вдарила, пішов рясний дощ, Капніст схопив мамину руку і побіг, я хоробро подалася за ними кроком, а незнайомець залишився… Коли ми прийшли додому, Капніст повернувся в сад за своїм знайомим; я вийшла на мамин балкон і незабаром побачила, як вони поверталися наскрізь промоклі. Капніст, який поселився у нас на частину літа заради свого хворого сина, попросив дозволу провести свого знайомого, художника, у вітальню, щоб показати йому картини; дозвіл, звичайно, було дано, і в ту хвилину я дізналася тільки, що це художник-живописець і поет, причому навіть більше поет, ніж живописець, і що звати його Шевченко. Запам’ятайте це ім’я, дорогий учителю, воно належить до мого зоряного неба».

Хоч як дивно, унікальний лист Варвари Миколаївни востаннє потрапив до збірника спогадів про Тараса Шевченка ще аж 1958 (!) року, а перед тим, у 1916-му, його опублікував, переклавши з французької, Міхаіл Ґєршензон у виданні «Русские пропилеи» (Т. 2: Материалы по истории русской мысли и литературы. — М.: Изд. М. и С. Сабашниковых, 1916). Саме цим «ґєршензонівським» джерелом я і користуюся. Листа Ейнару княжна Рєпніна писатиме рівно через півроку після того, як у яготинському саду промоклий до нитки Шевченко вперше постав перед її очима. У княжому маєтку він затримався лишень на кілька годин. Увечері Варвара Миколаївна розмовляла про Тараса за чаєм уже вдвох із Олексієм Капністом, який був для неї мовби «тінню» Шарля Ейнара. Тоді й відкрилася їй стражденна історія народженої в неволі людини, яку Господь щедро наділив талантами. «Шевченко — і кріпак, о жах! — не стримувала емоцій Варвара Миколаївна. — Господи! Де ще так потрібні людині віра, надія, переконання, щоб витримати все заради любові до Бога, як у цій нещасній країні!»

Удруге Тарас Шевченко приїхав до Яготина аж на початку вересня — і знову ненадовго. Варвари Миколаївни вдома не було: вона поїхала з батьками в Седнів. Зате був її брат Василь Миколайович, який прийняв Шевченка з відкритою душею…

З картинною галереєю Тарас устиг ознайомитися минулого разу; тепер він мав приготуватися до роботи над копіюванням портрета князя, що був виконаний свого часу Йозефом Горнунґом (копію зажадав мати власник Качанівки Григорій Тарновський, завзятий колекціонер, у якого Шевченко нещодавно побував; замовив копію і Олексій Капніст). Утім, мине ще півтора місяця, поки він поселиться у флігелі й малюватиме…

Чим був заповнений час Тараса Шевченка між приїздами в Яготин?

Мандрами. Гостюванням у нових друзів, які навперебій кликали його до себе. Бешкетами в гуртку «мочеморд»… Але то все було лише верхівкою айсберга, адже водночас тривала невидима робота душі поета, яка 9 жовтня 1843 року раптом вивершиться вибуховими рядками «Розритої могили»…

Читайте також: Тарас Шевченко в Яготині: історія княжни Варвари

Найдовше Тарас гостював в Олександра Афанасьєва-Чужбинського, в його Ісківцях, що біля Лубен. Той згадував, що Шевченко досить швидко розчарувався в деяких панах і відвідував небагатьох. Причиною була «сумна влада […] кріпацтва, що виявлялася у лихій формі», і, хоч господарі намагалися показати свій побут зі святкового боку, все-таки ошукати Шевченка їм не вдавалося: побачене «за кулісами» навіювало йому «похмурий настрій», оскільки в пам’яті оживали нерадісні картини власного дитинства. Траплялося, Шевченко спересердя покидав домівки «ласкавих» господарів, наражаючись тим самим на їхню мстивість. Один такий випадок стався у Лубнах, причому, як свідчив Афанасьєв-Чужбинський, «господин (який приймав у себе Тараса. — Авт.) не остался впоследствии в долгу: темная эта личность, действуя во мраке, приготовила немало горя нашему поэту».

І не так важливо, хто саме був тим «господином». Можливо, Платон Лукашевич, до якого Шевченко приїздив у Березань, аби побачити його колекцію старовинних рукописів. Може, хтось інший. Головне, що перед Тарасовими очима поставала різнолика Україна, яка виявилася несхожою на його «петербурзькі», підживлені ностальгією і читанням романтичної літератури, уявлення про неї…

У мандрах він відкривав Україну заново. Побував на Хортиці, на місці останньої Січі в селі Покровському, звідти через Нікополь, Катеринослав, Кременчук, Новогеоргіївськ, Чигирин, Звенигородку подався до рідної Кирилівки… А вже потім — через Богуслав, Потоки й Трахтемирів — вирушив у Яготин. По дорозі ще заїхав у Березань до Лукашевича (їхній конфлікт станеться, вочевидь, дещо пізніше). Там і написався вірш «Розрита могила», який знаменував великі зміни в поетичній творчості Шевченка…

Можна тільки уявити собі панораму України, що відкрилася йому як історичною «вертикаллю», так і «горизонталлю» 1843 року! Розрита могила. Національне небуття. Руїна, що стала наслідком переяславської «угоди» 1654 року. Перевертні замість еліти…

Душевні терзання княжни

Була середина осені. Тепер Варвара Миколаївна бачилася із Шевченком щодня. «Він видався мені простим і невибагливим, — писала княжна Шарлеві Ейнару. — Він одразу став у нас своєю людиною. […] Глафіра (Псьол. — Авт.), з усього видно, зачарувала Шевченка; він ще не був закоханий, але міг закохатися за першої-ліпшої нагоди»…

У цих словах помітна тінь ревнощів. Адже Шевченко вже «зайняв місце» в серці Варвари Миколаївни! У неї прокинулося почуття, у якому зійшлися переживання духовної наставниці, опікунки-матері, зрештою, молодої жінки…

«Побачивши його один раз великим, я хотіла завжди бачити його великим» — це зізнання княжни якнайкраще пояснює її внутрішній імператив, її велике душевне збурення. Якогось вечора вона слухала, як Шевченко читав мешканцям яготинського маєтку свою поему «Слепая», і в неї з’явилося відчуття богопокликаності, геніальності поета, про що вона й написала своєму наставнику з характерною екзальтацією: «І ось він починає читати. О, якби я могла передати вам усе, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яке зачарування і який біль! Моє лице було все мокре від сліз, і це було щастям…»

Читайте також: Тарас Шевченко в Яготині: історія господаря

Рєпніна пообіцяла Шевченку, що подарує йому золоте перо. А перед сном молилася так, як ніколи: «...я жагуче любила весь світ, я була такою доброю, — боюся, навіть добрішою, ніж насправді».

Ось які душевні глибини Варвари Миколаївни сколихнула «заворожлива музика» слів, що лунали з вуст Тараса Шевченка!

Проте Шевченко став і причиною її страждань. Княжна зізналася собі, що ревнує його до 20-річної Глафіри: «Глафіра, як і раніше, — його сонце…»; «Я потай, не усвідомлюючи цього, почувала ревнощі через перевагу, яку він віддавав Глафірі»…

Смуток Рєпніної ставав недобрим, і вона картала себе за це.

Але благородна душа княжни страждала ще й від того, що Шевченко, як їй здавалося, часом поводився не так, як їй хотілося б, щоб поводився геній. Траплялося, бешкетував («дурачился»), плів нісенітниці… А княжна воліла, «щоб він був незмінно святим і променистим». І «щоб це сталося через мене», додавала вона, тут-таки картаючи себе за егоїзм, за «хитрість і підступність» свого ненаситного Я.

Рєпніна, як бачимо, добровільно брала на себе тяжку й невдячну роль духовного пастиря Шевченка! Тож коли він одного разу повернувся з весільної вечірки напідпитку, вражена Варвара Миколаївна не знаходила собі місця. Вона передала Тарасові записку алегоричного змісту, в якій були слова докору й водночас надії на порятунок: «Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд (себто талант, даний Богом. — Авт.), и чистая, золотая струя на самом крае готова выкатиться из него и быть поглощенной грязью разврата… Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта — она его прожгла и обновила: он не погибнет! И раскаяние облекается в белую одежду, как невинность».

Тарас мав здогадатися, що Варвара Миколаївна і є тим ангелом-охоронцем, який не просто вболіває за поета, а й готовий до самопожертви заради нього…

Коли Шевченко прийшов на обід, княжна віддала йому згорток із віршами, які перед тим узялася переписати; у згортку була й записка…

«Наступного дня він не з’явився; так минуло чотири дні, — сповідалася Рєпніна Шарлеві Ейнару. — Йому носили обід в його кімнату; я мучилася, думала, що образила його, хотіла зробити щось для нього і, боячись писати йому […], взялася плести для нього вовняний шарф»…
Шевченку переказали, що Варвара Миколаївна страждає, і він того ж таки вечора залишив свою «вежу самотності» й прийшов до палацу. Був у доброму гуморі; господарі пили чай; потім у гурті залишилися тільки княжна, Таня, Глафіра й Тарас; Шевченко «стал болтать вздор», Варвара Миколаївна навіть пожалкувала, що він перервав своє усамітнення; запанувала пауза. «Тихий ангел пролетів», — мовив зрештою Шевченко. «Ви вмієте розмовляти з ангелами», — сказала княжна й попросила розповісти, що саме вони йому говорять.

 Читайте також: Спокуси Березової Рудки

Далі послухаємо княжну: «Він зіскочив з місця, побіг за чорнильницею, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім подав мені цей папір, кажучи, що це посвята до одного твору, що його він вручить мені згодом. […] Він передав мені аркуш, я прочитала; чиста й солодка радість наповнила моє серце, і якби я піддалася почуттю, що збурювало мене, я кинулася б йому на шию. Але я сказала собі: треба подумати, щоб виграти час, я вдруге перечитала вірші, потім схопилася з місця, — він у цей час ходив по кімнаті, — я сказала йому: «Дайте мені вашого лоба», і поцілувала його чистим поцілунком, тому що це було в присутності Тані й Глафіри. Вечір, який почався так неприємно, завершився чарівно («восхитительно»)».
Що ж так зворушило/збентежило/заворожило Варвару Миколаївну?

Вразили її слова посвяти, що починалася нагадуванням: «На память 9-го ноября 1843 года» (саме того дня Шевченко отримав від Рєпніної записку алегоричного змісту зі словами докору).

Княжна читала:

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть страдать,
И дар Господний — вдохновенье
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово…
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил.

Минув понад тиждень, і Шевченко у присутності Капніста, Єлизавети (молодшої сестри Варвари Миколаївни), Глафіри й Тані Псьол, а також самої княжни прочитав обіцяну поему. Називалася вона «Тризна».

«Тризна» й «Дівчинка»

Звісно, поему написано в «діалозі» з Варварою Рєпніною. Шевченко мав відповісти на алегорії княжни, висповідатися перед нею. «Діалогічним» був і епіграф, узятий із Соборного послання апостола Петра: слова святого промовляли про потребу душі в очищенні й закликали до щирого братолюбства, нагадуючи, що плоть людська тлінна, як трава, зате глагол Господній вічний, до нього й слід прислухатися.

«Тризна» — це історія молодої людини, сповненої благородних поривань до ідеалів свободи й братства. Герой поеми нагадує байронівських самітників: «душа избранная», він живе сильними пристрастями; його мучать болісні контрасти «неба» і «землі», суєта суєт, загалом скверна світу людського… Зрештою, він так і не знаходить собі місця «на рабской земле», де немає свободи... Поема й починається зі сцени тризни, влаштованої дванадцятьма (!) друзями цього героя-ідеаліста в день роковин його смерті (число 12 мало нагадати історію Христа і його апостолів). А потім ми чуємо молитву, звернену до «пришельца», безіменного співця свободи: голос поета, захопленого високою саможертовністю героя, у пориві благоговіння просить його навчити «владеть сердцами/Людей кичливых и своим», «смягчать народных палачей», щоб і самому стати на прю зі злом, бодай навіть ціною власного життя…

Читайте також: Радянське «бронзування» постаті Тараса Шевченка очима української еміграції

В історії «пришельца» виявляється чимало автобіографічного, Шевченкового («В семье убогой, неизвестной/Он вырастал; и жизни труд,/Как сирота, он встретил рано…»). «Байронічний» герой залишає село, рідні поля — і йде шукати свою долю на чужині. Шлях його тернистий; юнаку випало звідати безмір страждань і принижень, побачити зло, що його чинять люди… І серед того, здавалося б, безмежного зла потрібно було зберегти себе, свою душу!

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!.. Без крова жить
(Сирот и солнышко не греет),
Людей изведать — и любить!
Незлобным серцем сожалея
О недостойных их делах
И не кощунствуя впотьмах,
Как царь ума. Убогим, нищим,
Из-за куска насущной пищи
Глупцу могучему годить
И мыслить, чувствовать и жить!..
Вот драма страшная, святая!..
Самітництво героя «Тризны» викликане не тільки його «світовою скорботою» — воно має ще й соціальну природу. Адже йдеться про неприкаяність соціально упослідженого юнака серед сильних світу сього:
И думал он: «Зачем я тут?
И что мне делать между ними?
Они все пляшут и поют,
Они родня между родными,
Они все равны меж собой,
А я!»

Можемо тільки уявити, як болісно сприйняла ці слова княжна Рєпніна! Адже хай там як, а стосувалися вони і яготинського середовища…

Не могла не почути Варвара Миколаївна й гіркої ноти, що зазвучала в тому місці «Тризны», де зайшлося про нерозв’язну колізію між потребою в особистому щасті й неможливістю його досягти: «О, как бы я нежно, как нежно любил!», а водночас: «Но было некого любить…» Колізія ця тим гостріша, що в розповіді про пережите раптом виринає образ «невинной женщины», у сором’язливому, «голубиному» серці якої Бог запалив «огонь любви»…

В історії героя поеми виразно акцентовано на тираноборчих мотивах («Тризна», як не раз зауважували дослідники, внутрішньо близька до декабристської поезії, зокрема до поем Кондратія Рилєєва на теми української історії). Є в ній і пронизливі патріотичні зізнання героя, який прагне бути корисним рідному краєві, гостро переживає розлуку з ним. Немає сумніву, що йдеться про Україну з її «высокими могилами» (що це, як не архетипний маркер українського ландшафту?!). «Святая», «закованная», «поруганная, забытая,/Чистейшей кровию политая,/когда-то счастливая земля», — каже про свою Україну Шевченків герой…

Читайте також: Шевченко як майнова одиниця

І все-таки він приречений. Трагізм благородної, проте неприкаяної молодої людини посилюється у фіналі поеми драмою забуття друга його дванадцятьма приятелями. З часом тризна стає безлюдною: пом’янути друга приходить лише один «старик печальный»...

Через кілька місяців після написання поема була надрукована в петербурзькому журналі «Маяк». Критика відгукнулася про неї дуже стримано. І не дивно: Шевченко-поет почувався затиснутим у лещата літературної традиції російської романтичної поеми з її контрастами й «байронізмом» (хоча в тексті «Тризны» є і скептичні слова про «байронический туман»). Та й стихія чужої мови сковувала можливості його натхнення…

Поки Тарас Шевченко писав свою поему, Варвара Миколаївна, виявляється, теж узялася за перо! І ось невдовзі настав день, коли вона передала Тарасові повість «Дівчинка» (то була «майже точна історія мого серця», зізналася княжна Шарлю Ейнарові)…

Шевченко вражений: серед персонажів повісті був і він! І розповідалося в ній про події в Яготині, про історію його стосунків із Варварою Миколаївною… Історію, яка ще, власне, і не завершилася…

Він упізнавав себе (поета Олексія Березовського), Віру (Варвару Миколаївну), яка ревнує його до легковажної красуні Ольги Петрівни (Марієтта Шаґінян вважала, що Ольга — то замасковане ім’я Ганни Закревської), Завербяєва (любителя Бахуса Віктора Закревського), Мудріна (Капніста)… Напевно, Тарасові нескладно було також здогадатися, хто ховається за ім’ям Язикова, підступного інтригана, який прагне очорнити Березовського в очах Віри…

Віру, однак, мучать не тільки ревнощі: їй здається, що Березовського обплутують пороки («чари» спокусниці Ольги, пияцтво в товаристві Завербяєва та його приятелів). І вона відчайдушно намагається врятувати поета. Молиться за нього; зрештою пише «повість свого життя», сподіваючись, що та повість вплине на Березовського, викличе його на довірливу розмову, допоможе «виправитися»…

Проте «дидактика» княжни-рятівниці лише відштовхувала Шевченка. До того ж її саму також узялися «рятувати»! Мати Варвари Миколаївни й Олексій Капніст вирішили, що вся ця дивна love story ні до чого доброго не доведе. Тож Шевченко повинен залишити Яготин…
Утім, дружні стосунки Варвари Рєпніної і Тараса Шевченка витримають іще багато лихих випробувань. І коли поет уже відбуватиме свою солдатчину, то серед небагатьох його кореспондентів буде й княжна. Її благородна душа не знатиме страху…

Новини RedTram

Loading...