ut.net.ua 2010-02-12 00:00 Мірошниченко Павло

Україна. Фінішна пряма

Для тих, хто хоче мати свою країну, сучасну, європейську й українську, настає вирішальний час
Нарешті сталося те, до чого нас так наполегливо готували. Віктор Федорович Янукович – президент України. Абстрагуємося від кримінального минулого Януковича, іміджу фальсифікатора минулих президентських виборів, рівня його інтелекту та інших численних вад, набір яких зробив би неможливим прихід у велику політику будь-якого політика в будь-якій розвиненій країні.

Не будемо загострювати увагу й на відомій тезі про те, що серед 49%, які підтримали Віктора Федоровича, значна частина принципово не виступає проти України як такої – багато хто проголосував у надії покращити матеріальне становище, погіршене кризою, або через бажання реваншу за відчуття «приниження» 2004 року.

Стосовно того, що холоднокровні дії Ющенка та його команди на підтримку Януковича стали вирішальним чинником перегонів, теж сказано чимало.

Власне кажучи, цікавішою для нас має бути та обставина, що вперше в історії новітньої України президентом стає лідер ідеологічної політичної сили.

Поміркуймо. Перший президент Кравчук прийшов до влади на хвилі становлення незалежності з використанням вельми загальної посткомпартійної риторики, яку назвати ідеологією неможливо.

Кучма в 1994 році експлуатував у передвиборчій агітації питання дружби з Росією, зокрема відновлення економічних зв’язків та надання російській мові статусу офіційної, але назвати це ідеологічною платформою важко, бо, по-перше, Кучму підтримували різні політичні, переважно безідеологічні групи, а поміж його оточення хіба що Дмитро Табачник щиро переймався питанням статусу російської мови. Нічого дивного, що з першого дня президентства Кучма офіційно став послуговуватися державною мовою, хоча на той момент це потребувало з його боку не менших зусиль, ніж зараз у випадку з Азаровим чи Клюєвим. Бо саме така позиція (формальне засвідчення українськості свого правління) забезпечувала Кучмі максимально безконфліктне тло основної діяльності.

Програма й передвиборча поведінка Ющенка у 2004 році була чи не найбільш деідеологізованою. Головним меседжем стала зміна «злочинної влади». «Націоналіста» й «бандерівця» тоді з ВАЮ зліпили опоненти, і це було зовсім несправедливо. Хто як не сьогоднішній бандероносець Ющенко обіцяв забезпечити підвищений статус для російської мови (інформація з офіційного сайту кандидата зразка 2004-го вільно доступна в інтернеті)? Хто неодноразово клявся в любові до Росії, її мови й майже вибачався за те, що йому простіше говорити українською, просто зі сцени Майдану.

Порівняймо історію сходження Партії регіонів та її лідера. Починаючи з 2004 року, ПР уперше з-поміж великих упливових політичних сил запровадила в свою програму пункт про державний статус російської мови. З точки зору підвищення шансів на перемогу в президентських перегонах ця позиція була програшною – саме поява цього пункту сконсолідувала різні протестні прошарки суспільства.

У цьому питанні ПР діяла всупереч успішній політичній практиці – адже табу на мовне питання суттєво допомагало Кучмі утримувати владу впродовж 10 років.

Після поразки в 2004 році Янукович і компанія твердо дотримуються лінії у мовному питанні. Більшість впливових регіоналів недвозначно підтверджують намір запровадити російську мову в Україні попри те, що така позиція ніяк не сприяє розширенню електорального поля ПР. Здавалося б, акцент на державному статусі російської мови суперечить стратегічним інтересам пана Ахметова і Ко – адже давно й багато говориться про те, що мовна русифікація України потягне за собою культурну та ментальну русифікацію й рано чи пізно призведе до «непотрібності» такої держави, держави – «частини» російської нації. Дослідження показують, що мова не є пріоритетною для більшості виборців, але регіонали послідовно просувають свою ідеологію в маси.

Януковичу завдяки допомозі «патріотів» ющенківського розливу вдалося прийти до влади, не порушуючи чистоти ідеологічних засад. Тож повний перехід усієї команди Януковича на російську мову, який спостерігаємо в останні передвиборчі та перші поствиборчі дні (включно з колишнім «патріотом» галицького зразка Герман) є політичною послідовністю.

Обставини склалися так, що Тимошенко в останні тижні перед виборами виступала на твердих і спокійних державницьких позиціях усупереч очікуванням «патріотів», які намагалися загнати її в пастку імені Степана Бандери. Й отримані в цих умовах 45,5% важать більше ніж 52% ідеологічно кволого Ющенка в 2004 році. За сприятливіших обставин цей показник був би безумовно більшим 50%. І це є добра новина.

Для тих, хто хоче мати свою країну, сучасну, європейську й українську, настає вирішальний час.

Нова влада в силу своєї ідеології вдасться до спроби «остаточного вирішення питання». В силу своєї природи робитиме це брутально й безжалісно. Протистояти цьому може лише жорстка об’єднана опозиція, що послідовно стоятиме на позиціях сучасної європейської Української держави. Для цього Ю.В.Т. потрібно критично оцінити свої прорахунки й зуміти залучити до роботи всіх небайдужих та активних громадян, переконавши їх у справжності своїх намірів. Унаслідок цього повинна сформуватися сила, що, взявши одного разу владу, зуміє нарешті нею розпорядитись.

Новини RedTram

Loading...