Приватна урбаністика 2017-01-25 12:57 Левкова Анастасія
  ▪  

Ґезлев (Євпаторія), Судак. Післяанексійне

У перший день по прибутті до Криму я запропонувала подрузі поїхати до Ґезлева. Ми завжди, не змовляючись, називали його тільки Ґезлевом – так, наче інших назв це місто не має, так, наче ще після першої анексії Криму (1783) цю назву не було русифіковано в Козлов і відібрано в міста на безвік. Подруга погодилась. Був серпень 2014 року.

У те літо, перше після анексії, я вирішила, що, поки можу, маю поїхати до Криму, бо потім невідомо, чи буде спромога: чи ходитиме транспорт, чи пропускатимуть на "кордоні" таких, як я… А навіть якщо й поїду через рік, через два, то конче слід побачити його саме тепер на власні очі, запитати про те, як йому зараз ведеться, закарбувати його в пам'яті таким, яким він, можливо, вже ніколи не буде, незалежно від того, як довго триватиме окупація.

26 серпня, щойно по приїзді з материка, обідаючи млинцями в домі моєї подруги, ми вирішили, що наступного дня вирушимо до Ґезлева.

Крим того часу згадується мені наче в заповільненій зйомці: сонячні дні, клаксони авто, стиглі помідори, дині й виноград на базарах, шорти й короткі спіднички, усміхнені люди – так, ніби скоро все піде на дно, але ще немає повного усвідомлення цього, є лише гіркі розмови, але ми молоді (ті, хто молоді), тож іще плекаємо якісь надії на краще, на те, що за нашого життя ще все налагодиться.

Пам’ятаю враження суцільної синьо-жовтизни Криму того літа. Вся наша країна була тоді синьо-жовтою – держави, які воюють, завжди акцентують на національній символіці, і їхні громадяни часто роблять це навіть у неофіційних ситуаціях і не лише у публічному, а у й приватному просторі.

Читайте також: "Немає такої вулиці в Житомирі, бабушка"

У Криму кольори нашого прапора були ще помітнішими – передусім тому, що мої очі тут, у щойно відібраному краєві, по-особливому на них реагували, надумували собі політичне проукраїнське навіть там, де воно не малось на увазі, – на дорожніх знаках (жовте довкола синього, посеред якого – біле зображення пішохода), у кольорі надувних гірок на пляжах, не кажучи вже про маршрутки й авто, водіями яких були кримські татари, – тут синьо-жовтий, проукраїнський, не був мною надуманим: кримськотатарські прапорці з золотою тамгою на блакитному тлі вивішували саме ті, хто не сприймали анексії.  

У Ґезлеві ми спершу пішли на пляж, бо мені дуже хотілось до моря (море я люблю понад усі неістоти на світі). Я купалася, подруга ж лишилась на пляжі – я не раз мала змогу переконатися в тому, що це ми, «понаїхавші», любимо море за можливість у ньому купатись, а ті, в кого море присутнє ледь не в крові, в генетичній пам’яті, чиї предки коло нього виросли (частина родини моєї подруги – якраз із приморських кримських татар, їхня зовнішність має багато спільного з типовою середземноморською зовнішністю – греків, італійців…), люблять море просто за те, що воно є, а не за те, що в ньому можна купатися. Словом, подруга лишилась на березі, вдягнена. Я ж купалась, потім ходила пляжем, оглядаючи синьо-жовті шатра – порожні, в них нічого не продавали. Прислухалась до довколишніх пляжних розмов, із яких почула щось на кшталт: «Нє любіш Расію – зачєм прієхала в Крим!».

А потім ми пішли гуляти містом – і тут, власне, почалась урбаністика.

Читайте також: Вилкове. Східний край Центральної Європи

Дивно, але досі я ніколи не була в Ґезлеві, хоча більшість знайомих, які мали звичку їздити влітку до Криму, неодмінно згадували про це місто, вживаючи, звісно, його офіційну назву.

Ґезлев називають малим Єрусалимом – є навіть екскурсійний маршрут із такою назвою, а заголовок книжки Станіслава Цалика про це місто звучить як «Євпаторія: прогулянки малим Єрусалимом». Тут сусідять мечеті Джума-Джамі (середина XVI віку; єдина багатокупольна мечеть у Європі; мабуть, архітектори намагалися наслідувати константинопольський храм Ая-Софія?), православна церква Святого Миколая (кінець ХІХ – початок ХХ століття; як не дивно, дещо подібна до мечеті Джума-Джамі, бо теж багатокупольна і могла наслідувати той же собор Святої Софії).

Тут є вірменська церква Сурб-Нікоґайос, себто теж святого Миколая (1817 рік; але доти на цім місці також була вірменська церква; в час Кримської війни у нинішній споруді церкви був розташований французький гарнізон і на каменях можна прочитати французькі імена Рікарді, Фабрі, Філіпп), комплекс караїмських кенас (1805-1815 роки; заходиш сюди крізь ажурні ворота приємного світло-жовтого кольору), синагога Егія-Копай (1912 рік; збудована на гроші ремісників, які мешкали в довколишніх кварталах).

Ми рухались навмання – і проходили під Ґезлевськими воротами, відновленими в 2003-2007 рр. (первісно збудовані тут наприкінці XV віку, 1959 року знесені за одну ніч бульдозером), бачили церкви й мечеті, брели сплетіннями вузьких вуличок, поміж стінами – так, саме поміж стінами, поміж низькими будинками, коло низьких дверей, що вели у двори. Але ми не дійшли до будинку першого духовного лідера караїмського народу гахама Хаджи-Аги Бабовича, де 1825 року зупинявся Адам Міцкевич, не потрапили в Текіє (монастир) дервішів (XV-XVI століття) – притулок мусульманських монахів, не побачили турецьких лазень (XVI століття; зараз у напівзруйнованому стані).

Ми йшли мовчки, крокуючи вуличками, поміж стінами, – зараз ми були не подругами, які мають про що поговорити, а просто супутницями. Кожна думала про своє. Я – про те, що можна [було] багато років їздити до Криму, на пляж, до винних підвалів, багато чути про палаци російських царів, князів, графів (як-от Лівадійський неподалік од Ялти, Воронцовський в Алупці – де в Криму можна сховатися від згадки про них?) й навіть їх відвідувати, — але якщо ніколи не побувати в Бахчисараї та Ґезлеві-Євпаторії, то неможливо збагнути, що Крим може бути і є іншим – не російським, не пафосним, не монокультурним (а товстелезні нашарування совку роблять його антикультурним).

Читайте також: Бахмут: містична фортеця у міжчассі

До 2012 року Крим був для мене совковим курортом, це вже потім, за півтора року до анексії, я почала пізнавати цей край глибше – читати, їздити, дивитися, спілкуватись – і його образ у моїй свідомості змінився. Зараз Ґезлев є для мене втіленням цього зміненого образу Криму – Криму як найбільш мультикультурного регіону України. 

 Комплекс караїмських кенас у Євпаторії

Через день я поїхала в Судак, у якому, на відміну від Ґезлева, колись була, але дуже малою, чотирирічною, – власне, тоді, коли вперше бачила море і Крим.

…У Сімферополі в судацьку маршрутку зайшла жінка з метою прорекламувати  пасажирам дешевий пансіонат. Одна з пасажирок обурилась і почала відмовляти молоду пару брати номер телефону, мовляв, «ребята, это далеко от моря, лучше пойдите в другой пансионат, я дам вам другой телефон – там подороже, но поближе к морю». Пасажирка сварила ту першу жінку за те, що так дешево здає номери, та ж відповідала: а що мені робити, хай стоять порожні?

Крим не був порожній настільки, наскільки це хотіли показати українські материкові ЗМІ, але він, безперечно, й не повнився відпочивальниками, як це хотіли показати ЗМІ російські. Мало людей було всюди: на вокзалі, на автобусних зупинках, не кажучи вже про пляжі й кафе. Тому на Крим можна було дивитись іншими очима, ніж зазвичай улітку, – так, наче дивишся крізь сльози, що виступили на очах, а від цього весь світ, який бачиш, стає чистим, бо сльози вмивають не твоє обличчя, а світ довкола.

В Судаку я крокувала набережною – також напівпорожньою, де шаурма і гот-доги, а також магніти й інші сувеніри марно чекали на велику кількість відвідувачів. За собою почула молодий жіночий голос із виразним акцентом: «Че-то тут все дороже, чем в Москве!». Потім мої ноги провалювалися в пісок, чистий золотий судацький пісок, – я завше знала, що в Нікіті й Партеніті рінь (галька), а ось у Судаку – пісок, і море, в якому можна йти далеко-далеко, а воно не глибшає, і ти вже ледь не на горизонті, а тобі все по пояс…

Читайте також: Київ. Шлях до свого міста

Я сиділа на цьому піску, точніше на простеленому на ньому сірому шалику (кримськотатарською «шал»), зануривши ноги по коліна у воду. Я не знаю моря, ніжнішого за те, що по український бік. В Батумі Чорне море не таке, його вода жорстка, берег там крутий, відразу потрапляєш на глибину, і хвилі зносять за кілька десятків метрів від місця, де заходив у воду. Припускала тоді, що вод моря з кримського боку торкаюсь востаннє на певний – тривалий – період.

Я не була певна, чи маю ще час на Генуезьку фортецю, але вирішила, що з нею – як і з цьогорічним Кримом загалом: не знаю, коли зможу потрапити сюди знову, тому варто ловити мить просто зараз.

Низькі похилені хатки, приморські дворики в ярах – звичайно, заможні садиби, котеджі тут також є – як же без них на морському узбережжі, тим більше на узбережжі Чорного моря з українського боку? Але в Судаку вони не такі кричуще кічеві, не так псують вигляд довколишнього пейзажу, як на південному березі Криму.

Отже, підйом на фортецю. Вона нависала, а я мала на неї видертись. Я піднімалась, не бачачи моря, однак знала, що ще п’ятдесят кроків, двадцять кроків, іще крок… І – ось ти, моє дороге. З такого ракурсу я тебе ще не бачила. В ту мить я подумала, що воно, ця неістота, яку я люблю понад усі неістоти на світі, проіснує ще тисячі років, переживе всі нині наявні держави та їхні чвари, їхні бажання довести щось одна одній, тобто бажання однієї щось довести й неспромогу іншої гідно на це відповісти. Мені стало радісно від того, що воно, море, все це переживе. Може, море — наче Бог, воно наближує до розуміння Його суті, а Бог – як купол, Він вкриває Собою все, не відкидаючи нікого й нічого.

На горі віяв шалений вітер, тож я загорнула голову в шал(ик), озирнулась назад, униз, бажаючи побачити те, про що писав польський репортажист Зємовіт Щерек у щойно натоді перекладеній книжці «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян» – хотіла побачити два моря, які видно з Генуезької фортеці: одне – Чорне, а інше – жовте, з бляшаних пласких дахів, у яких купається й плюскається сонце. На жаль, сонце на той час уже прямувало до горизонту.

У той мій приїзд, крім Ґезлева й Судака, я була ще в Сімферополі та Бахчисараї. Гіркота розмов із кримськими друзями (зокрема для цих розмов я тоді й приїхала до Криму), гостинність кримськотатарської родини, розглядання великої мапи України (укотре за життя я її розглядала? уп’ятсоте? утисячне?), наклеєній на стіні в будинку, який так люб’язно мене прийняв, перегляд передач на АТR (зокрема про мітинг кримських тітушок, яким не заплатили за участь в акціях), перегляд відео, на якому ялтинка співає на набережній свого міста гімн України під гітару – на День незалежності в перший післяанексійний рік…

В той приїзд у мене припало по дню на кожне місто – ці дні мерехтіли, наче аркуші у відривному календарі, злітаючи з нього, гублячись, я намагаюся їх зловити, але вітер відносить їх від мене, я не можу прикріпити їх назад – встигаю лише запам’ятати, що на них написано.