Суспільство 2017-01-20 12:42 Станіслав Івасик

Забуті живі. Права родин полонених

Які права мають родини полонених і самі бранці після звільнення. Аналіз аспектів

За три роки війни через жахи полону пройшло 3080 осіб. Станом на 15 грудня 2016-го, за офіційною статистикою, у неволі в терористичних формувань перебувало 110 осіб. Офіційні цифри є зазвичай заниженими, але й ця кількість бранців велика, особливо коли врахувати, що вже довгий час діє так званий режим тиші, а питання заручників постійно обговорюють у Мінську.

Ще більш дивним здається те, що за весь час проведення АТО для полонених та їхніх родин не було створено жодних державних програм підтримки й соціального захисту. Не применшуючи зусиль, докладених Україною до звільнення незаконно утримуваних осіб, усе-таки слід констатувати, що система державної допомоги бранцям та членам їхніх сімей має низку прорахунків.

Звістка про неволю

Однією з найбільших проблем для родичів є брак інформації про близьку особу в неволі. Це стосується не тільки часу, проведеного в полоні, а й відомостей про сам факт захоплення військовослужбовця, його місцеперебування. Згідно з Інструкцією з організації обліку особового складу Збройних сил України командири зобов’язані повідомляти рідних лише про смерть бійця. Коли ж ідеться про полон, то повноваження командирів зводяться до сповіщення вищого керівного складу. Оскільки чинне законодавство прямо не покладає на військових начальників обов’язок сповіщати рідню військовослужбовця про його полонення, непоодинокими є випадки, коли члени сім’ї дізнаються про захоплення рідної людини від волонтерів, міжнародних організацій або навіть терористів. Цю ситуацію яскраво ілюструє досвід сім’ї полоненого бійця 3-го окремого полку спеціального призначення ЗСУ Сергія Глондара. Як розповідає його сестра Людмила, про перебування Сергія в полоні мати дізналася тільки після того, як їй зателефонували представники терористичних формувань.

Читайте також: Списки полонених. Момент істини

Боротьба за волю

Коли сім’я все-таки дізнається про полонення родича, перед нею постає завдання запустити процес звільнення.

Перше, що повинні зробити рідні захопленого в районі АТО, — звернутися до Об’єднаного центру з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місце­знаходження безвісти зниклих у районі проведення антитерористичної операції (далі Центр) при Службі безпеки України. Саме на цю установу покладено функції розшуку та звільнення заручників. Центр веде облік осіб, які були незаконно позбавлені волі, захоплені як заручники, зникли безвісти й загинули. Тому необхідно переконатися, що особа, яка перебуває в полоні, потрапила до цього реєстру.

Очікуючи на визволення людини, рідні майже не отримують офіційно перевіреної інформації від органів державної влади: зазвичай їм не приходять сповіщення слідчого про ведення розслідування

Наступний крок для сім’ї бранця — добиватися проведення внутрішнього службового розслідування командиром військової частини, де служив полонений (якщо воно не було проведене раніше).
Це потрібно із двох причин.

По-перше, відповідно до абзацу 3 п. 12.2 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України та де­яким іншим особам таке розслідування є передумовою видання коштів, призначених полоненому бійцеві, членам його сім’ї.

По-друге, службове розслідування повинне встановити, чи особа була захоплена в полон, чи потрапила до рук ворога із власної волі.

За добровільну здачу передбачена кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років (ст. 430 Кримінального кодексу України).

Зазвичай службове розслідування проводиться протягом місяця, але за потреби може бути продовже­не ще на один місяць (п. 1.6 Інструкції про порядок проведення службового розслідування у Збройних силах України). За його результатами командир частини видає наказ про оголошення військовослужбовця захопленим у полон або заручником. Цей наказ є підставою для виплати грошового забезпечення на користь членів сім’ї згідно з п. 12.2 згаданої Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення.

Після службового розслідування починається досудове слідство. Саме воно є наступною проблемною точкою в системі звільнення полонених. Річ у тому, що правоохоронні органи досі не мають спільної позиції щодо кваліфікації злочину, пов’язаного із захопленням та катуванням полонених.

За фактом потрапляння особи в полон територіальні управління Національної поліції відкривають на підставі заяви родичів кримінальні провадження відповідно до ст. 147 Кримінального кодексу України (далі ККУ). Вона передбачає позбавлення волі строком від 5 до 15 років за «захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника».

Читайте також: Розчарування року

Тим часом Головна військова прокуратура з осені 2015 року веде власне слідство в межах єдиного кримінального провадження за фактом скоєння військових злочинів проти України та її громадян, зокрема й пов’язаних із жорстоким поводженням із полоненими. У цьому провадженні розслідуються злочини за ст. 438 Кримінального кодексу, яка передбачає позбавлення волі строком від 8 до 15 років або довічне ув’язнення за жорстоке поводження з військовополоненими чи цивільним населенням.

Таким чином, два розслідування щодо полонених паралельно проводять Національна поліція за ст. 147 і Головна військова прокуратура за ст. 438 Кримінального кодексу. Проблема тут не так у відсутності єдиного процесуального керівництва (що однозначно негативно впливає на ефективність слідчих дій), як у тому, що ст. 147 і 438 є концептуально взаємовиключними й застосовуються в різних випадках.

Ст. 147 ККУ не торкається бойових дій, її застосовують тільки щодо бандитської чи терористичної діяльності. Постраждалим за цією статтею є заручник. Вона криміналізує сам факт його поневолення як заборонений відповідно до Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників.

На противагу їй ст. 438 ККУ застосовується у випадку бойових дій та збройних конфліктів. Вона захищає права військовополонених та цивільного населення. Злочином за ст. 438 є виключно жорстоке поводження з полоненим як таке, що порушує ІІІ Женевську конвенцію. Утім, сам факт узяття військовополоненого не є злочином, бо ані жоден міжнародний договір, ані український закон не забороняє захоплення військовослужбовців противника. Поневолення особового складу ворога є логічною частиною ведення бойових дій. Водночас бранці мають гарантії, як-от право на гуманне поводження; строк утримання їх не може перевищувати три місяці; крім того, вони мають право на листування з родичами та інші права, закріплені Женевськими конвенціями й додатковими протоколами.

Отже, те саме діяння неможливо кваліфікувати одночасно за ст. 147 і 438 Кримінального кодексу, бо вони мають різну сферу застосування. Невизначеність юридичної позиції правоохоронних органів України потенційно можуть використати злочинці, які катували наших полонених, для зменшення міри покарання, адже ст. 147 передбачає менший термін ув’язнення, ніж ст. 438.

Читайте також: Невідомою залишається доля лише 4 «кіборгів»

Іще одним прорахунком ведення слідства є незадовільна робота з родичами бранця. Як було зазначено раніше, часто сім’ю не повідомляють навіть про полонення бійця. Не краща ситуація із процесом звільнення. Очікуючи визволення людини, рідні майже не отримують офіційно перевіреної інформації від органів державної влади: зазвичай їм не приходять сповіщення слідчого про ведення розслідування, з ними рідко контактує Центр визволення заручників при СБУ.
Відсутність офіційних даних оточує членів сім’ї інформаційним вакуумом, змушує шукати неперевірені відомості. Як наслідок — вони часто стають жертвами аферистів, котрі, прикидаючись терористами, що утримують полоненого, вимагають викуп. Насамкінець рідні не бачать іншого виходу, крім як вийти на акцію протесту чи самостійно вступити в переговори з незаконними збройними формуваннями.

Фінансова опора

Не забуваймо, що захоплення батька чи матері в полон означає не тільки безліч недоспаних ночей, а й різке погіршення фінансового становища: поки рідна людина перебуває в неволі, всі сили спрямовуються на боротьбу за її звільнення. Відповідно в такий нелегкий час родина потребує фінансової підтримки.

Єдине рішення, яке може запропонувати держава, — виплата грошового забезпечення полоненого військовослужбовця на користь членів сім’ї.

Донедавна законодавчо закріплена процедура виплати коштів родині полоненого мала низку юридичних прогалин. Зокрема, питанню видачі грошового забезпечення рідним бійця присвячено тільки невеликий розділ XII «Правила виплати грошового забезпечення у разі смерті (загибелі) військовослужбовців, якщо вони визнані безвісно відсутніми або оголошені померлими» Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України та деяким іншим особам. Ці норми одночасно регулюють два питання: виплати в разі смерті військовослужбовця та розрахунку на користь родичів полоненого (заручника).

Незначний обсяг розділу XII і те, що в ньому йдеться відразу про дві абсолютно різні категорії військовослужбовців (зниклі безвісти або оголошені померлими та військовополонені), вказують на факт, що перерахунку грошового забезпечення на користь родичів полоненого на нормативному рівні приділено мало уваги.

Читайте також: Справа Без'язикова: перші суперечності

Як наслідок — низький рівень нормативного регулювання в цьому питанні призводить до того, що багато моментів у процесі здійснення виплат залишено на розсуд військових чиновників.

Особливо гостро ця проблема проявляється у випадку, коли військовослужбовець, який потрапив у полон, отримував грошове забезпечення готівкою в частині, яка перебуває в районі АТО, й не оформлював банківської картки. За звичайною процедурою для одержання виплат родич має написати заяву до частини, де служив військовополонений. У ній член сім’ї може зазначити банківський рахунок, на який переказуватимуть гроші. Якщо частина дислокована на мирній території, то подати цю заяву просто, а от у випадку розташування в районі АТО виникають труднощі: самостійно поїхати до місця призначення складно й небезпечно, поштою надіслати заяву не завжди можливо і зовсім не факт, що з теперішнім рівнем бюрократії військовий чиновник не відмовиться розглядати папір, поданий не особисто заявником.

Ситуація дещо покращилася з набранням чинності Постановою Кабінету Міністрів від 30 листопада 2016 року № 884, яка вперше визначила єдиний порядок виплати грошового забезпечення сім’ям військовослужбовців, захоплених у полон, для всіх силових відомств і структур.

Нею затверджено перелік документів, які потрібно додати до заяви про отримання грошового забезпечення полоненого:
• копії сторінок паспорта повнолітніх членів сім’ї з даними про прізвище, ім’я та по батькові й реєстрацію місця проживання (перебування);
• довідка про реєстрацію місця проживання (перебування) членів сім’ї (у разі відсутності такої інформації в паспорті);
• копія свідоцтва про шлюб (у разі наявності);
• копії свідоцтв про народження дітей (у разі наявності);
• код платника податків.
Установлено чіткий строк, протягом якого командир військової частини повинен розглянути заяву родичів, — 15 днів.
Насамкінець закріплено виключний перелік підстав для відмови командира у виплаті грошового забезпечення на користь членів сім’ї:
• подання заяви особами, що не належать до членів сім’ї;
• подання не всіх документів;
• подання заяви після звільнення військовослужбовця з полону;
• якщо виявиться, що військовий добровільно здавсь у полон або самовільно покинув частину.
Загалом Постанова № 884 значно вдосконалює порядок виплати грошового забезпечення рідним полоненого.
Наступним кроком має стати внесення відповідних змін до згаданої Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України, що затверджена Міністерством оборони.

Спочатку слідство, потім гроші

Однак нова постанова Кабміну не вирішує всіх проблемних питань. Як уже було зазначено, відповідно до абзацу 3 п. 12.2 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України та деяким іншим особам переказу грошового забезпечення на рахунок родича передує службове розслідування, котре має встановити обставини, за яких особу полонили.

Дивіться також інфографіку: Нові й старі бранці Кремля

Тривалість службового розслідування — місяць. Однак за рішенням командира воно може бути продовжене на такий самий термін. Зазначимо, що узалежнення виплати грошового забезпечення від попереднього розслідування й затримка переказу коштів щонайменше на місяць не відповідають вимогам Закону «Про соціальний і правовий захист військово­службовців та членів їх сімей». Ч. 6 ст. 9 цього закону встановлює, що виплата грошового забезпечення рідним здійснюється до повного з’ясування обставин захоплення бійця в полон. Таким чином, грошове забезпечення мало б виплачуватися з моменту поневолення і припинятись, якщо виявиться, що військовослужбовець здався добровільно.
Різку відмінність між нормою закону та практикою її реалізації Міністерство оборони пояснює просто: немає механізму повернення бюджетних коштів, які були безпідставно нараховані членам сім’ї, тому командир частини зобов’язаний переконатися, що військовослужбовець потрапив у бранці не зі своєї волі, і тільки тоді призначати виплати на рахунок родича.

Грошове забезпечення: кому, як і скільки

Окремо варто поговорити про механізм розподілу грошового забезпечення між членами сім’ї полоненого. Ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначає, що кошти виплачуються в порядку черги: спочатку дружині (чоловіку) військовослужбовця; якщо її (його) немає — повнолітнім дітям, які проживають разом із військовим; якщо й таких немає — законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей; нарешті, якщо немає нікого з перелічених осіб — людям, які перебувають на утриманні бійця, або його батькам.

Якщо в межах однієї черги на грошове забезпечення полоненого претендують відразу кілька родичів, сума розподіляється між ними порівну.

Пріоритети, прописані у ст. 9, видаються як мінімум дивними, бо ж не враховують інтересів найменш захищених членів сім’ї — дітей.

У будь-якому випадку всі гроші отримує дружина, з якою військовослужбовець перебував у шлюбі на день полонення. А як діяти, коли жінка, шлюб із якою ще не розірвано, була позбавлена батьківських прав і мешкає окремо від дітей? Або що робити, коли військовослужбовець одружений повторно і в попередньому шлюбі є діти, на яких потрібно виплачувати аліменти? Закон «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не враховує таких родинних нюансів.

Проблеми постають і при розрахунку суми, виплачуваної членові сім’ї бранця.

Нагадаємо, що система грошового забезпечення військовослужбовців складається з багатьох елементів, залежних від звання, посади, характеру обов’язків, які виконує військовий, тощо.

Читайте також:  За час АТО на окупованих територіях звільнили та знайшли понад 3 тисячі людей – СБУ

Водночас, відповідно до пп. 15 п. 116 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України військовослужбовці, які потрапили в полон або стали заручниками, звільняються з обійманих посад і переводяться в розпорядження відповідних командирів (начальників). Така процедура автоматично зменшує розмір заробітної плати, бо посадовий оклад та деякі інші види грошового забезпечення військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні, не виплачуються. Як наслідок — сім’я заручника отримує меншу суму, ніж рідні військовослужбовця, який продовжує службу й не перебуває в полоні.

Виправити таку несправедливість мав законопроект № 4878 від 1 липня 2016 року «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (щодо забезпечення рівності прав військовослужбовців на грошове забезпечення)», котрий нині підписаний президентом і набрав чинності як Закон 1486-VIII від 6 вересня 2016-го.

У законі вказано, що родичам полоненого виплачується грошове забезпечення, яке включає посадовий оклад за останнім місцем служби. Таким чином, для бійців, яких утримують незаконні збройні формування, буде збережено обсяг зарплати навіть за умови, що їх звільнять із посади й переведуть у розпорядження. Іншим способом підтримки сім’ї бранця могло б стати державне нефінансове сприяння у формі пільг, привілеїв тощо.

На волі

Після визволення з полону військовослужбовець та члени його сім’ї і надалі потребують підтримки. Проте наслідки психологічних травм та проблеми зі здоров’ям доводиться долати самотужки, паралельно даючи раду фінансовим та побутовим негараздам, які накопичилися за час полону. А що в цій ситуації пропонує держава? Військовослужбовці мають право на отримання послуг реабілітації та санаторно-курортного лікування відповідно до законів «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Система реабілітації ветеранів АТО недосконала й не раз зазнавала критики. Наявні послуги реабілітації не враховуватимуть специфіки та особливих вимог інтеграції в мирне життя саме людей, які стали жертвами незаконного утримання.
Тому для створення ефективної системи реінтеграції колишніх полонених у мирне життя критично необхідно поряд з уже наявними постановами КМУ від 31 березня 2015 року № 221 та від 31 березня 2015-го № 179, які регулюють питання психологічної реабілітації і соціальної та професійної адаптації учасників АТО, ухвалити нові програми, що визначатимуть специфіку цих процедур саме для звільнених із полону. Окрім того, у порядку, передбаченому Законом «Про соціальні послуги», потрібно затвердити державний стандарт соціальної послуги реабілітації та адаптації колишніх полонених із метою запровадження єдиних вимог та нормативів у цій сфері.

У полоні фінансів

Не менш важливе питання фінансового забезпечення звільнених із полону. Очевидним є факт, що людина, яка нещодавно вийшла з казематів, не може через її медичний та психологічний стан відразу взятися до трудової діяльності. Як наслідок — протягом періоду реінтеграції в мирне життя колишній бранець потребує сторонньої грошової підтримки.

Читайте також: Послом доброї волі ООН стала єзидка, яка була полоненою ІД

На сьогодні Закон «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і Постанова КМУ від 25 грудня 2013 року № 975 гарантують виплату військовослужбовцям одноразової грошової допомоги у випадку інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності. Утім, знову ж таки ніяких грошових надбавок для осіб, які постраждали за свою державу, перебуваючи в полоні, не передбачено.

Водночас різні держави світу надають компенсацію своїм захисникам, які потрапили в неволю. Найбільш поширеною є практика надання грошової допомоги, обсяг якої залежить від кількості днів, проведених у полоні: що довше особа перебувала в бранцях, то більшу суму зможе отримати, вийшовши на волю.

Така система одноразової допомоги не тільки дає шанс забезпечити повну реадаптацію колишнього полоненого. Виплата грошей за кожен день полону є, окрім іншого, стимулом до роботи над звільненням громадян: державі не вигідно зволікати з визволенням бранців, бо кожен новий день їхньої неволі означає збільшення витрат із держбюджету.

Полонені без статусу

Окремо варто відзначити проблеми добровольців, волонтерів та цивільних громадян, які стали бранцями в районах проведення АТО.

За даними Української Гельсінської спілки з прав людини, цивільні особи (до яких належать мирні громадяни, волонтери та добровольці, що не ввійшли до офіційних військових формувань) становлять 48% загальної кількості бранців.  Утім, хоч ця група осіб є половиною всіх ув’язнених, її соціально-правовий захист лишається невизначеним.

Як наслідок — для таких людей узагалі не передбачено реабілітаційних програм.

Єдиний виняток — волонтери та добровольці, які стали в районах проведення АТО інвалідами й мають право на статус інваліда війни відповідно до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Однак що робити, коли ти не підпадаєш під дію жодного із цих законів? Вітчизняне законодавство не дає на це запитання відповіді. Виходить, полонений сам винен, що, перебуваючи в неволі, не дістав інвалідності?

Надати цивільним хоч якісь права на реабілітацію повинен був Закон № 1609-VII, ухвалений іще 2014 року. Він уможливив отримання технічних та інших засобів реабілітації мирними громадянами, які проживали в районах проведення АТО, за умови, що ті не вчинили кримінальних правопорушень. Утім, характер цього закону радше точковий, а не комплексний. До технічних та інших засобів реабілітації належать засоби пересування, медичне оснащення тощо. Перелік не включає таких потрібних колишнім бранцям видів реабілітації, як психологічна, соціальна, професійна і трудова.

Схожа ситуація щодо трудових та соціальних прав цивільних осіб, звільнених із полону.

Читайте також: СБУ оприлюднила дані про заручників і зниклих безвісти в зоні АТО

Ст. 119 Кодексу законів про працю України гарантує військовослужбовцю збереження робочого місця й середнього заробітку на час служби (що включає період полону). Такої гарантії для добровольців та цивільних бранців немає — роботодавець може їх звільнити за прогул, і юридичні норми цьому не зарадять.

Аналогічна ситуація із кредитними зобо­в’язан­нями. Ч. 15 ст. 14 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлює, що для військових протягом усього періоду проходження служби штрафні санкції, пеня та відсотки за користування кредитом не нараховуються. Знову ж таки для цивільних і добровольців ця гарантія відсутня.

Вирішити проблеми соціального захисту добровольців та цивільних полонених допомогла б їх інтеграція в систему соціальної підтримки з поширенням на них правових статусів, передбачених законом.

Позитивний досвід

За три роки збройного конфлікту вітчизняне законодавство так і не було адаптоване до умов воєнного часу та до потреб усіх постраждалих від бойових дій. Тому необхідно вносити швидкі, але водночас ефективні та обдумані законодавчі зміни.

При цьому вигадувати нову систему соціального захисту полонених та членів їхніх сімей не потрібно — достатньо лише поглянути на досвід інших країн, що воювали.

Так, протягом 2014–2015 років у Сполучених Штатах Америки було розроблено кардинально нову систему звільнення незаконно утримуваних осіб, яка передбачає наявність окремого органу, відповідального за роботу із сім’ями військовополонених, залучення їх до процесу визволення рідних, а також надання психологічної допомоги через спеціально підготовлених професіоналів.

Крім того, Департамент у справах ветеранів США створив спеціальні координаційні центри у своїх регіональних відділеннях, які надають консультації сім’ям полонених та звільненим особам щодо їхніх прав, гарантій, державних програм, а також громадських організацій і недержавних ініціатив у царині підтримки та реабілітації жертв вій­ни. Колишнім бранцям виплачують грошову допомогу, деякі види якої залежать від тривалості полону.

Цікавою є норма щодо встановлення зв’язку втрати здоров’я з фактом перебування в неволі. На відміну від українського законодавства, яке змушує визначити чіткий причинно-наслідковий зв’язок між травмою та її наслідками, у США діє правило: якщо колишній бранець утратив працездатність на 10% і більше, його звільняють від обов’язку доводити, що ушкодження здоров’я було спричинене саме перебуванням у руках ворога.

Схожа система функціонує і в Канаді. Там військовополоненим надають свої послуги спеціальні соціальні працівники, а також виплачується щомісячна грошова допомога в обсязі, котрий вираховують як відсоток установленої законом базової пенсії (1293,75 канадського долара відповідно до чинного закону про пенсію). Він варіюється від 5% до 50% залежно від часу перебування в полоні.

Україна як держава, що перебуває у стані війни, мала б перейняти хоч дещо із цього позитивного іноземного досвіду й інтегрувати його у вітчизняне законодавство та бюджетні програми.

Новини RedTram

Loading...