Суспільство 2016-12-11 11:51 Станіслав Васін

Білі емігранти

Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.

 Про переселенців написано вже багато, але окремий клас цих людей становлять так звані білі емігранти, як їх іноді іронічно називають. Це донецька інтелігенція: викладачі, журналісти, письменники, мислителі, які часто сприймають війну з більшою рефлексією, ніж люди робітничих професій.  
Незважаючи на розбіжності в поглядах, усі, з ким мені випадало спілкуватися, одностайні щодо двох моментів. Перший: Київ не місто для життя. Другий: у Донецьк їм повернутися вже не судилося. Щодо столиці, то майже всім жити в ній не надто комфортно. І річ тут не в побутових труднощах переселенців: вони є скрізь. І не в ідейному кліматі, оскільки донецька інтелігенція здебільшого висловилася проти «ДНР», що, власне, і стало причиною переїзду. Йдеться про вибір між об’єктивно великими можливостями для нового життя і пафосом та переповненістю міста, яких не відчувалося навіть у довоєнному Донецьку. В останньому завжди був прошарок донецьких, які тримали весь регіон, а в решті місто було досить тихим і скромним із переважанням робочого класу. У Києві багато колишніх донецьких не справляється зі столичним темпом, але й не наважується ще раз ризикнути й переїхати в інший регіон. Причини називають різні. Один мій знайомий професор із донецького вишу сказав, що коли й вибирати, то хотів би жити в Харкові, куди є і фінансова можливість переїхати. «Але ж що як у Харкові завтра буде якась «ХНР»? Мені знову доведеться бігти на захід? Знову все міняти й починати з нуля? А «ХНР» не така вже й неможлива».    

Читайте також: Хліба без видовищ!

Інший мій хороший знайомий-журналіст ще під час нашої останньої зустрічі в Донецьку, куди він приїхав на кілька днів, сказав, що переїжджати треба не до Києва й навіть не в Західну Україну, а якнайдалі від Росії, бажано до США, Канади, у найгіршому разі до Європи. Чому? Все просто. Для тих, хто покинув Донецьк, очевидна одна річ: неможливого в цьому світі мало. Якщо позбавлені досвіду війни українці здебільшого думають: нереально, щоб із Києвом чи навіть Правобережною Україною сталося те саме, що й із Донбасом, то донецькі знають: так само неможливим видавалося й те, що їхнім проросійським, складним, навіть почасти відверто чужим усьому українському містом їздитимуть танки. Незважаючи на все перераховане, це було неможливо. Просто не вкладалося в голову навіть найбільш переконаних прихильників «русскіх ідєй»: як може бути тут війна? Тут, де працюють кафе, ресторани, де близько мільйона людей, двогодинні пробки в годину пік, новий аеропорт і вокзал, стадіон, хокейний клуб, нові бруківка та бордюри з граніту? І тепер усього цього немає. Утім, бруківка лишилася. Але замість автомобільних пробок під вечір тепер ними гуляє листва.  

Читайте також: Два острови

Щодо Донецька, то тут оптимізму ще в рази менше. Ті, хто поїхав із міста, розуміють, наскільки безпідставна та цілодобова ейфорія, яка розганяється українськими ЗМІ, ніби ми ось-ось повернемо собі місто, а в лавах бойовиків паніка й вони покидають Донбас. Що цікаво, про незадоволення «ополчення» пишуть чи не від початку 2015 року: «70 осіб втекло в Росію», «20 осіб здалося СБУ»… І ось уже на порозі 2017-й, а ми все там само.

Заради справедливості зазначу, що всередині «ДНР» справді є постійний відсоток незадоволених у лавах збройних структур: хтось зрозумів, що припустився помилки, комусь набридло охороняти джипи й чиїсь будинки, а когось банально б’ють і позбавляють зарплати, як це часто буває в сумно­звісному «Сомали». Але в загальній масі ці люди не відіграють жодної ролі. Натомість сюди постійно заходить нова техніка, поповнюються склади БК, пальним, виділяються нові приміщення для новоприбулих російських підрозділів. Про це відомо невеликому колу людей, але все ж таки відомо. Не завжди навіть донеччани помічають рух усередині «ДНР». Але ті сили, ті ресурси, які РФ уже вклала в Донбас, свідчать лише про одне: сам конфлікт на довгі роки. А його мирне вирішення навряд чи допустить сюди український прапор, не кажучи вже про те, щоб посадити всіх цих польових командирів.

Читайте також: Людина номер один

Але річ навіть не в тому. Розуміючи всі ці моменти й тверезо оцінюючи ситуацію, донецька інтелігенція майже в один голос каже, що Донецька для них більше немає. Навіть коли уявити, що адміністративно місто повернеться в 2013 рік, ментально тут відбулися докорінні зміни й жити поруч із тими, хто ще вчора кликав Росію і працював на «ДНР», для них уже навряд чи можливо. Вакуум в інформаційному просторі, мовлення тільки російських телеканалів, обмеження з перспективою цілковитого витіснення української мови з освіти призведуть до того, що через 10 років тут виросте нове покоління, абсолютно незнайоме з українською мовою та культурою, яке не зможе прочитати навіть вивіску українською. І чи буде це Україною, навіть якщо до 2026-го нам пощастить і ми піднімемо український прапор над будівлею Донецької ОДА?

Новини RedTram

Loading...