Політика 2016-11-03 12:08 Макаров Юрій

Е-декларації: Сюприз!

Поділяю, активно й беззастережно, але... частково. Поділяю загальне обурення оприлюдненими статками 100 тис. державних мужів (і жон), але ніяк не можу приєднатися до непідробного подиву. Я розумію скандалізованих іноземців, але цікаво, ми самі що такого дізналися, про що не підозрювали досі? Можна конкретніше?

Каюсь, я уникаю (хоча подекуди доводиться) ходити в гості до людей, які мають стосунок до влади: не тому, що, боронь Боже, мене проб’є на заздрощі, а просто щоби мимохіть не ображати тих, чий смак я не поділяю. Це той випадок, коли, спробувавши ложку, знаєш смак цілої каструлі. Суцільний «Пшонка-стайл», без винятків. Один загалом порядний і симпатичний політик витримав баталію із власною дружиною, яка вирішила спорудити у вітальні заміського будинку пафосний камін. На запитання чоловіка, на біса воно потрібно, відповідь була проста: «Ми тепер статусні люди».

«Статусні люди» живуть таким чином не перше десятиліття, змушені подекуди — подекуди! — без особливого бажання займатися внутрішньовидовою мімікрією, інакше «свої» не зрозуміють. Тільки не подумайте, що я їх жалію. Вони самі обрали собі шлях демонстративного споживання й не помічають, як спосіб життя безжально засмоктує, позбавляючи відчуття реальності. Можливо, у цьому є пояснення, чому наші еліти до такої міри втратили інстинкт безпеки. Вони ніколи не ховалися, навіть коли можна було не виставляти на позір свої маєтки-пентхауси-лімузини-яхти й решту патекфіліппів і луївіттонів. Аж раптом, тиць-гриць, surprise!

Читайте також: КВУ нарахував 119 нардепів-мільйонерів, які отримували компенсацію на житло – інфографіка

Тому реакція громадськості очікувана, але... інфантильна. По-перше, повторюю: чого ми не знали? По-друге, ненависть зачіпає всіх, не розбираючи: і прокурорів, депутатів, міністрів, які жодного дня не перебували поза державною службою, і вчорашніх бізнесменів, які ніколи не соромилися перебувати в шоколаді. Звісно, коли менш процвітаючі українці скидаються по гривні на тепловізори для фронту, можна було б відкоригувати звички, але це питання не закону, а чи то етики, чи то естетики. А заклики тим часом варіюють від буцегарні до стінки, принципово не розрізняючи потенційних об’єктів покарання. Винні всі.

нинішній колективний coming-out еліти — не фініш, а лишень початковий пункт довгого й важкого шляху, наприкінці якого відбудеться її остаточна сепарація на політиків, бюрократів та власне підприємців

Я переконаний, що нинішній колективний coming-out еліти — не фініш, а лишень початковий пункт довгого й важкого шляху, наприкінці якого відбудеться її остаточна сепарація на політиків, бюрократів та власне підприємців. Нині ці три іпостасі перемішано водночас через недосконалість правил гри й безкарність, не знаю, через що більше. Людина, яка збирається в нашій країні відбутися, наївно й нахабно хоче всього й відразу. Їй треба пояснити, що можливо щось одне: або адреналін політика, або стабільна передбачуваність функціонера, або статки бізнесмена, хай обирає.

Мене щиро вразила історія всім відомого Джо Байдена, нинішнього поки що віце-президента США, який до того впродовж 35 років був сенатором від штату Делавер. Платня сенатора не така вже мізерна, але особливо шикувати теж не вийде. Втративши дружину з дочкою в аварії, Байден сам ростив двох синів і їздив зі свого Довера у Вашингтон потягом по 2,5 год в один кінець, а коли один із синів тяжко захворів, довелося позичати гроші у свого шефа — Барака Обами. Важко? Натомість заробив рядок у підручнику історії.

Сьогодні в нас за інерцією важко витримати чистоту жанру. Бізнесмени без політичного прикриття бояться виявитися беззахисними проти свавілля чиновників (як і спритніших у стосунках із владою конкурентів), а чиновники без підживлення бізнесу бояться злиднів. Якби не зусилля зовнішніх партнерів, які (називаймо речі своїми іменами!) шантажують нашу владу відмовою в міжнародній підтримці щодо війни, безвізового режиму, надання кредитів, ні за що закон про електронне декларування не те що не набув би чинності — його навіть не розглядали б. Ніколи.
Може, бодай так, за допомогою тиску з брюссельсько-вашингтонського обкому, вдасться вставити мізки недалеким лідерам нації. Підприємець буде змушений вживати менш архаїчні інструменти задля збагачення, бюрократ і правоохоронець жертвуватимуть непевними бонусами заради гарантованого, натомість безпечного мінімуму, а громадянин без амбіцій, але з гідністю не зазиратиме в чужу кишеню, доки ця кишеня не пов’язана з криміналом. Це так в ідеалі, а в нашому світі гречки та слоїків із готівкою все буде значно кривіше, повільніше й нудніше. Але без нинішнього струсу хоч якесь наближення до ідеалу недосяжне в принципі.

Читайте також: На перевірку е-декларацій підуть місяці, але не роки – НАЗК

Last but not least, той самий звичайний громадянин поступово навчиться знаходити причинно-наслідковий зв’язок між своєю електоральною поведінкою і травмою від самоочевидних відкриттів стосовно тих, кому він — саме він, а не хтось інший — делегував владу.

-------------------------

Важливим питанням «параду декларацій» є те, якою мірою він вплине на вподобання виборців. У європейських державах поява непояснених мільйонів і картин у звіті депутата про його статки неодмінно призводить до закінчення політичної кар’єри. В Україні це правило поки що не працює. Наш добрий виборець спочатку проклинає «ненаситних кровопивць», а потім знову й знову підтримує їх голосуючи. Популісти примудряються однією рукою підписувати декларації про мільйонні статки, а другою — гнівні відозви про підвищення квартплати й закликати до тарифного Майдану. І, судячи з останніх рейтингів партій, таку риторику в наших умовах програшною не назвеш.

Щоб продовжити наступ на корупцію, по-перше, українському виборцю доведеться навчитися не голосувати за кандидатів із корупційним шлейфом за жодних обставин. Навіть за гроші. Можливо, останній скандал із деклараціями нарешті стане вагомим аргументом на користь такого підходу. В іншому випадку звинувачувати у своїх бідах не буде кого. Адже шахраї у владі не беруться нізвідки. Це суспільство дозволяє їм там з’являтися. Для оновлення політикуму, вочевидь, знадобиться новий закон про вибори, ухвалювати який власники великих сейфів і колекційного посуду не квапляться зі зрозумілих причин. І вимагати його може тільки громадськість, зацікавлена в якісному перезапуску політичної системи. По-друге, на найцікавіші місця декларацій, де неозброєному оку помітно незаконне збагачення, мали б звернути увагу правоохоронні органи, передовсім НАЗК і НАБУ. Однак перевірки декларацій і можливі кримінальні провадження, навіть за найбільш оптимістичними прогнозами, розтягнуться на місяці. Пристрасті на той час уляжуться й, імовірно, великої уваги до тих процесів уже не буде: достатньо згадати перебіг усіх резонансних справ протягом останніх двох років. Може, автори деклараційних «шедеврів» розраховують саме на це.